Єврейська дівчинка Анна Франк відома тим, що з червня 1942 року до 1 серпня
1944 року вела щоденник, до якого увійшли відомості про побут єврейських
перехованців від нацистів. Вона народилася в заможній родині: батько Отто Франк
був директором нідерландської компанії з виробництва мармеладу. Під час
єврейських погромів сім’ї довелося понад два роки переховуватися у сховищі в будинку фірми Отто
Франка. Попри наближення капітуляції Німеччини, родині не судилося вижити:
Франків викрили і запроторили до концтаборів. Єдиним, хто вижив, виявився Отто
Франк, справою життя якого стало редагування і публікація щоденника дочки.
Для історії «Щоденник» Анни Франк назавжди лишиться «хвилюючим документом,
що викриває людиноненависницьку політику геноциду, яку здійснювала гітлерівська
Німеччина». Досить плакатна, поверхова характеристика на обкладинці
україномовного видання. Така наживка розрахована на читачів, спраглих
документальних подробиць нацистських звірств, однак у такому разі розчарування
неминуче принаймні з двох причин.
По-перше, виникають сумніви у «документальності»: як і принагідно до всього,
що побачило світ по смерті автора у результаті переписування і редагування, ми
не знаємо, що з опублікованого належить Анні Франк, а що – Отто Франку.
Достеменно відомо, що Анна справді вела щоденник, але і сам факт того, що
щоденник лишився неушкодженим, і роздуми, не притаманні таким юним дівчатам,
наштовхують на думку про містифікацію. Принаймні я не дуже вірю, що все
опубліковане справді належить перу Анни Франк.
По-друге, книжка зовсім не про нацистів. Єврейська трагедія у ній – не
більше як тло. Я сприймаю цю книжку як художній твір про юнацьку самотність, як
філософську повість про самопошук дівчинки на порозі дорослішання.
Є два погляди на дитинство: дитинство як щастя і безтурботність, і
дитинство як найтравматичніша пора людського життя. Я – прихильник першого
погляду, але література переконує мене в справедливості другого. Анна Франк дорослішала,
вона прощалася з безтурботністю і готувала себе до виру юнацьких почуттів і
переживань. Вона перебувала одразу у двох полонах: полоні сховища і полоні
свого щемкого передчуття розквітання: дівчинка, що перетворюється на жінку,
людина, що перевтілюється в особистість.
Дедалі частіше в мистецтві глибокі теми подають в камерній упаковці.
Зафіксувати подробиці буднів, деталі поведінки людей у закритому середовищі,
оповісти про колір і матеріал посуду, про смак і запах їжі на щодень, про теми
розмов за обіднім столом – усі ці
несуттєві для вічності деталі переконливо оповідають про істинну суть людей, що
опинилися у сховку, аби зберегти свої життя. Суть родини Анни Франк – та
внутрішня шляхетність, за якою ностальгують сучасні люди. Ця шляхетність виявляється
в культурі спілкування в непростих умовах побуту перехованців, їхньому вмінні
триматися разом, поважати одне одного і боротися з особистими поривами відчаю.
Водночас саме в умовах постійної тривоги і страху загострюються усі внутрішні
суперечності – Анна Франк відверто пише про непрості стосунки з матір’ю, з
радістю й тривогою приймає своє дорослішання, прискіпливо аналізує свої почуття
до Петера ван Пельса. Віднаходить натхнення до творчості і пише оповідання.
Мріє про свободу, але передчуває смерть. І при цьому лишається вірною життєвому
кредо: «Думай про все те гарне, що ще залишилося в тобі й навкруг тебе, й будь
щасливий!»
Я читала «Щоденник» Анни Франк, і мені хотілося обійняти кожну
тринадцятирічну дівчинку і сказати їй, що дорослішання варте тієї тривожності і
невизначеності. Але ані я, ані будь-хто на світі годен пригорнути до себе тих,
кому судилося завмерти на порозі розквіту.
Немає коментарів:
Дописати коментар