І мені іноді хочеться читати вірші, хоча любов до поезії вважаю добровільним мазохізмом. Ще зі шкільних часів повелося, що найсильніше задоволення від віршів отримую, коли в реальності з якихось причин страждаю. І у віршах страждають. Ось тоді мурашки - найпевніший показник "моєї" поезії.
А ще "моя" поезія - римована. Причому я люблю наративну поезію, тобто коли є історія. Люблю довгі рядки. Люблю нагромадження і переліки. Люблю вже трохи піднабридле римування типу:
Що він їй розкаже про ті непрості часи
полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом бракувало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Або:
Вона ніколи не ходить одна в кіно;
вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.
Усі згадані ознаки, а також вічні займенники, передбачуваність плину рими от-от увійдуть у вчорашній день у сенсі форми. Наприклад, деякі моделі дуже впізнавані. Наприклад, у Жадана:
"все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї"
у Бабкіної:
"Усе, що з нею було, було так давно,
Що ніби й було не з нею"
Схожі прийомчики можна знайти і в інших поетів. Але мені все одно, бо я млію від таких речень. Для мене тут-і-тепер це страшенно круто.
А ще круто відчувати чисту насолоду, вірячи в невичерпні можливості рими. Я люблю риму за те, що можу запам'ятовувати вірші, бачити роботу розуму і насолоджуватися гнучкістю мови. Я люблю риму на відміну від верлібрів. Особливо принагідно до творчості молодих письменників.
Ось чому писати про Катерину Бабкіну легко і приємно, ніби казати правду. У моїй суб'єктивній класифікації молодої поезії вона належить до "жаданоподібних", але епігоном Сергія Жадана її не вважаю, оскільки Катерина Бабкіна має досить впізнаваний почерк, завдяки якому справедливо здобулася на досить широку аудиторію. Досі я читала окремі поезії у фейсбуці - а це в книгарні натрапила на збірку "Знеболювальне і снодійне". Вирішила ознайомитися глибше. Не затягуватиму з резюме, скажу одразу: мені сподобалося.
Це дівчача поезія. Переважно любовна. Щось на зразок Віри Полозкової, але по-українськи. Трохи гламуру (чого я не люблю), але загалом - пристойно.
Я можу зрозуміти, чому читачі в захваті від Катерини Бабкіної. Після цієї збірки я теж її полюбила ось за що. Як я вже казала, вірші мене вражають найбільше, коли в житті щось не так. А у мене в житті ніби все так, але тексти Бабкіної змусили мене пожалкувати за самотністю, ніби вона наповнює сильніше, ніж банальне неотесане щастя. Це читацька ілюзія, яку можна прогнати, але їй усе ж тяжко опиратися. І ось ти читаєш вірш про глибоку самотність (подумаєш, самотність! вона ж рано чи пізно закінчується!) і з подивом усвідомлюєш, що самотність - дуже продуктивна емоція і для творення поетичних текстів, і для їхнього сприйняття. І хоч під боком у тебе мирно читає щось чоловік, який ні про що не здогадується, я читаю рядки про дівчину, яка в новорічну ніч засинає сама, і мені стає дивно, ніби я сама зустрічаю новий рік абсолютно одинокою. Та й не ніби - я все це розумію, якесь відлуння моєї минулої самотності б'є в бубон по голові, ніби ця самотність й не виходила з моєї голови. Цей вірш незнайомої людини нагадує мені про мене, коли я була сама. Нагадує про інших таких, як я. Споріднює мене з ними. Пов'язує все з усім. Ставить на місця. Діє як знеболювальне і снодійне. А потім я дочитую збірку, і лишається тільки післясмак, адже я вийшла з координат мазохізму. Стає легко, але легко часто означає порожньо.
Далі нема сенсу розповідати будь-що про збірку, лишається тільки згадати твори, що запам'ятовуються. Мій улюблений - там, де Бог постає як "мудрий миш", що не звертає уваги на тих, хто нічого не просить. І про зневірену людину, горду у своїй самотності, яка нічого не просить у Бога, бо, мабуть, просто не вірить у нього. Ось кілька:
***
Вона ніколи не ходить одна в кіно;
вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.
Її ніхто не чекає в святкову ніч.
Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч
і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті –
вона удає, що не знає, у чому річ,
вона прибере, покурить і ляже спати.
Колись у неї був друг, а тепер нема.
На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,
надворі сніг і у вікнах горять ялинки.
І серед того вона настільки сама -
хоч вий чи вилазь на стінку.
І от годинник усе показав й пробив.
За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.
Їй теж, може, хочеться різних казкових див,
вона б загадала собі, щоб він подзвонив,
але мережа і без неї всю ніч забита.
Тож вона лягає сама у ліжко для двох,
замкнувши двері, закривши усі фіранки,
сховавши себе від святкових чужих тривог.
І в тиху кімнату приходить змучений бог,
шукаючи місця перепочити до ранку.
І ті, що чекали дива, нервують – коли ж.
І жлобські салюти ще десь вибухають досі.
А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.
І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,
що спиш і нічьо не просиш”.
***
Валентина, двірничка, руда і ходяча біда.
Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.
Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
і ще, кажуть, алкоголічка,
і безцільно клясти і врочити має звичку.
Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,
у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.
Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночі особливо темно -
Валентина виє і плаче на тисячу голосів.
Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,
непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно
береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,
котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,
якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.
І лише коли в сутінках світлий дощ випада,
і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,
і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода –
Валентина виходить і довго стоїть одна.
А тоді злітає, розвівши покрючені руки.
І шугає над містом, над чужими дворами
де вона не була, де ніколи не прибирала.
І в ці миті нею бути хотів би кожен,
і ми всі намагалися. Але ніхто не може.
***
Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей
і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені вже не так цікаво, що же там далі,
тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно
всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.
Не народила, не зустріла справжнього мена,
стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену –
нічим пишатись, все радше із списку “різне”.
Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.
Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.
Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.
Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш,
що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.
Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,
курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.
Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа
прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,
цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.
***
Він забирає її о третій. Вона в зеленому.
Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,
сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений
після довгого січня, в лютому вже шалене,
ніби потік між високими берегами.
День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,
про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап’ястя.
Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,
а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,
авансом ковтаючи примітивне щастя
залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,
знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,
котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,
притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,
коли Ауді вилітає напереріз Тойоті.
Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки
вибухають навколо них і сягають самого серця.
Все стається настільки повільно й так невимовно близько,
і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана
ніби все ще сміється.
Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.
І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,
і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.
І все те життя, котре із ними не відбулося
відбувається. Одночасно.
***
Що він їй розкаже про ті непрості часи
полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом бракувало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Що вона відповість йому? – що була одна,
безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,
що наткала й вишила кілометри рядна,
як до дня вінчання?
Що тримала двері замкнені уночі,
що чистила його зброю, гострила його мечі,
що дичина запікається у печі,
ніби кров на рані?
І це все, безперечно, правда; бо тільки так
ми себе захищаєм від пристрастей і атак
наших бісів приватних, знесилених вже бідак
молодості й шалу.
Тож вони сидять при столі, до руки рука,
і між ним довіра й спокій, і ніч така,
що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка
заплива безжально.
І вона забуває того, хто ходив, як тать,
що від його шкіри губи печуть, гірчать,
від якого не вберегли сорок п’ять заклять
і душі судоми.
А він забуває ту, що колись подала води,
й не залишала на одежі й тілі його слідів,
і шепотіла млосно – я буду твоя завжди,
і не розкажу нікому.
***
Скажімо так: не тобі одній віддавав, нічого не беручи.
Був ніжний, водив в кіно, пам’ятав на ім’я братів,
Торкався і цілував обережно, завжди і міг і хотів,
світив телефоном в під’їзді, поки шукаєш ключі
І обіймав, коли уві сні кричиш.
Задобрював побутових богів і домашніх гномів в невдалі дні.
Зберігав квитки з особливих концертів або вистав,
Читав уголос, не боявся листівок і меседжів з словом love,
Не боявся близькості, був відвертий, затишний, дуже свій.
...без “навзаєм”, а просто так, але не тобі одній.
І що зробити тепер, щоб в собі загасити глумливе його тепло,
І хто пояснить межу, до якої хоч щось взагалі “твоє”?
Чи той, хто себе розділив, триєдиний, між всіма, що були і є?
Чи ті інші, яким віддавав також, безумовно присутнє зло
Яке потрібно прийняти, щоб все було як було?
Скажімо так: ти така ж як до того, може трішки в рухах напруженіша спина.
Купуєш по два квитки в cinéma і сидиш сама,
Ключі кладеш у окрему кишеню, братів у тебе нема,
І взагалі нікого. Самотність на тебе одну теж окрема, лише одна,
Твоя до сліз, до кісток, до самого дна.
Немає коментарів:
Дописати коментар