Ніде правди діти: ознайомитися із творчістю Світлани Алексієвич мені захотілося саме через її Нобелівську премію і через те, що авторка народилася в Україні, а в світі представляє білоруську літературу, що теж останнім часом зацікавила мене.
Востаннє я бралася читати Нобелівських лауреатів тільки через факт присудження премії кілька років тому, коли перемогла Еліс Манро. Її новели мене просто підкорили - усе в них було ідеально: ведення оповіді, психологізм, струнка композиція. Попри кон'юнктурність Нобелівської премії, я все ж вирішила час від часу цікавитися творчістю її лауреатів - раптом щось сподобається?
Якщо про Еліс Манро я нічого не знала, то про Світлану Алексієвич свого часу щось та й читала. Я знала, що вона пише про феномен радянської людини, що її твори антимілітаристські і що пише вона на межі журналістики і літератури, а це зараз у нас дуже і дуже модно. Навіть якщо ніколи не брати до рук твори Світлани Алексієвич, а просто прочитати її інтерв'ю, стане зрозуміло, що вона ідеальний претендент на премію, головним чином через виразний гуманізм її творів. Але я вирішила не обмежуватися самими інтерв'ю і прочитала книжку з тим заголовком, що мені найбільше сподобався. На жаль, українською мовою мені не вдалося знайти книжку "У війни не жіноче обличчя", тому читала електронну версію мовою оригіналу - російською (шкода, що не білоруською). До речі, коли була на презентації білоруських оповідань, почула, що дехто з білоруських опозиційних письменників не дуже зрадів факту присудження Нобелівки співвітчизниці саме через мовний фактор, мовляв, "от якби білоруською...".
Ця книжка зацікавила мене ще й тому, що нещодавно я прочитала інше видання про жінку на війні і теж не зовсім художню - "Сильне ім'я Надія" Надії Савченко. Було цікаво, як жінки різних поколінь говорять про війну.
Книжка Світлани Алексієвич - це сумлінно зібрані і відтворені в літературній обробці воєнні історії життя фронтовичок Другої світої війни. Це не художня література, нічого новаторського в літературному розумінні - ані тем, ані подачі - тут нема. Композиція дуже проста: один за одним виринають голоси різних жінок, які розповідають про пережиті досвіди війни. Звісно, ці досвіди трагічні, багато страшних фактів згадано, а головна ідея книжки в тому, що без жінок на війні Радянський Союз не зміг би виграти війну. Це жінки неймовірної сили волі, самовідданості і розуму. У своїй нобелівській промові Світлана Алексієвич сказала, що таких дівчат, які молодими пішли на ту війну, вже нема, такий тип жінок лишився в минулому. Прочитавши її книжку, я так для себе інтерпретувала ці якості: абсолютна самопожертва, аж на межі з фанатизмом.
Що мене здивувало: у книзі згадано десятки жінок, але всі їхні історії звучать так, ніби йдеться про один досвід. Здається, що ніхто не боявся кидатися в бій, усі рвалися на передову, кидали своїх дітей і батьків, аби захистити батьківщину від ворога. Саме на війні виявлялися найбільш страшні але й найбільш людяні людські риси. Усім ця війна перекалічила життя, але тільки там людина по-справжньому могла виміряти себе на людяність.
Часом згадуються якісь деталі суто жіночі - як наприклад коли армія ринулася в бій, а в жінки почалися місячні, і червоні краплі падали прямо на землю, але це не зупинило жінку йти в атаку. Або згадки про одяг і підбори як нагадування про колишнє мирне життя. Але все це дрібниці - радянську жінку було не зупинити в бажанні самопожертви.
Мене вразила одна історія: одна з жінок після того, як чоловік загинув на фронті, покинула на сестру чоловіка трирічну дитину, щоб іти воювати замість нього. Коли жінка повернулася з війни, її дочці було вже сім років, але дружина сестри відмовилася віддавати їй дочку, мовляв, як ти могла покинути дочку такою маленькою? Хіба мати так вчинить? Це єдиний епізод з усієї книжки, де є якась моральна дилема, де можна задуматися: чи завжди бажання загинути за батьківщину вмотивоване? Решта історій навіть не ставлять під сумнів таке бажання: само собою зрозуміло, що на війну варто йти, бо в цьому є великий загальнонародний сенс, і нічого особистого бути не може, якщо батьківщина охоплена вогнем.
Таких жінок, вочевидь, і справді більше бути не може. Не в тому розумінні, що нема ідейних людей, звісно, вони завжди були, є і будуть. Просто почуття відданості батьківщині у них, здавалося, закладене з народження, і вони легко могли віддати за неї життя навіть своїх дітей. Наприклад, не новина (і про це багато в книжці йдеться), що матері (!) і батьки раділи, коли їхні дочки рвалися на фронт: ганьбою вважалося сидіти вдома, коли в решті родин хтось та й пішов на фронт захищати батьківщину. Цінність людського життя нічого не важила, коли йшлося про благородну мету - і так міркували не тільки "вожді", але й чимало "простих людей".
Відтак, усі голоси книжки Світлани Алексієвич звучать в унісон, і медсестра, і танкістка, і кухарка - усі вони говорять про війну однаковими словами. До речі, мене вразило, що серед інших жінок у книжці згадана Катерина Шалигіна із Золотоноші. Дуже незвичайне відчуття, що слова моєї землячки стали одним із багатьох "голосів", які не дозволили Світлані Алексієвич мовчати про жіноцтво на війні.
Зараз про війну жінки говорять зовсім не так. Я розумію, що інші умови життя, інші країни, інший світогляд, врешті-решт. У Надії Савченко, наприклад, досвід іншої війни - теж страшної. Але вона говорить про неї по-різному: і сентиментально, і трагічно, але знаходить місце для чогось життєствердного і намагається мислити тверезо. Вона принаймні припускає, що, може, не всім варто туди йти, не кожен здатен на подвиг, і треба точно розуміти, кого ти лишаєш удома, зачинивши за собою двері. У книжці Савченко на війні йдеться про некомпетентність, про підлість і боягузство військових керівників, у книжці Алексієвич про це навіть нема згадки, для істинного подвигу цих реалій ніби не існує. Усі військові самовіддані і чесні, чоловіки на війні ставляться до жінок зі ще більшою повагою, зі святістю (Савченко, приміром, розповідає про хіть і домагання своїх "колег"). Жінки з книжки Алексієвич ідеальні - і, чесно, я майже вірю, що вони такими були, ці підлітки і молоді жінки, що мріяли віддати життя за батьківщину і завдяки яким і справді перемога була б неможливою. Але мене лякає ця ідеальність, ця сліпа жертовність, цей романтизм. Так, без нього неможливі знакові історичні події. Але чи кожна подія варта такої кількості жертв? Чи гуманно було мобілізовувати і кидати на передову шістнадцятирічних дівчат?
Таких жінок більше не буде... Попри святість обов'язку захищати батьківщину, зараз ніхто не героїзує людей на війні. Так, це була інша війна, інші умови, інше виховання, але все ж - війна. Зараз ми однаково багато чуємо про героїв і про зрадників, про красу і про ницість людини на війні. Але знову мало чуємо про жінок у нашій війні. І коли хтось із українських журналістів колись вирішить записати голоси жінок, що брали участь у війні на Донбасу, впевнена, це буде не менш трагічна, але зовсім-зовсім інша історія.
Немає коментарів:
Дописати коментар