пʼятниця, 4 грудня 2015 р.

Антологія самотності

Писати у цьому блозі про антологію сучасних білоруських оповідань "Як риба об лід" випадає інакше, ніж я звикла. По-перше, зазвичай я обираю обговорювані книжки, які хтось уже міг прочитати, або ж намагаюся писати про них так, щоб комусь їх захотілося прочитати. У разі зі згаданою антологією я навіть не намагатимуся радити чи не радити взяти її до рук і цей пост призначений, мабуть, насамперед собі.
По-друге, я вважаю розмови про довколалітературні фактори неважливими, коли йдеться про Його Величність Текст, і мене переважно не цікавить, що відбувається поза ним. Але зараз я не можу абстрагуватися від того, що нині переживає Білорусь, тим більше що з цією країною в мене пов'язано надто багато приватних переживань, дуже різних.  І до того, як я доберуся до книжки, доведеться прочитати або прогортати мої особисті спогади і думки про Білорусь, які не можу не вкласти в цей пост.
Деякі зі спогадів я вважала приспаними - ну, подумаєш, кумедний діалект у ще українському, але майже білоруському селі Ільмівка на Городнянщні, звідки родом моя мама. "Яни", "драпєжнікі", "пєлька" (замість "ополонка") і "налисники под зад" (на десерт) - це раніше було просто кумедно для дитини, яка народилася на Наддніпрянщині. Ця говірка, я розумію, що це не білоруська мова, але все ж дуже на неї подібна, так от, ця говірка навчила мене не ображатися, коли на свою адресу я чула "Танька", а не звичне "Тетянка".
Але коли на презентації антології сучасних білоруських оповідань я почула білоруську мову, яка природно, невимушено лилася із вуст письменників, мене щось ніби під дих ударило: і далі за Прустом - запах ягід і грибів поліських лісів, звуки коників у сіні... І дідусь із бабусею, тоді ще живі і моторні, і "Танька", що зранку до ночі блукає з гомельськими друзями, пізнаючи красу поліської глибинки. Так було до початку 2000-них. Потім дідусь помер, бабуся переїхала, і я потроху забула про мамину глибинку і кумедну мову. Але коли на парах з історії мови ми на реальних прикладах побачили, що українська мова ближча до білоруської, ніж до російської, мене це дуже тішило, і зовсім не тому, що російська мова - мова агресора і т.д.
Аж раптом 2015 року Таньці випало перекласти одне з оповідань до антології білоруського оповідання, і Танька зраділа: їй однаково подобалися і спогади про білоруських друзів, і жанр оповідання. Єдине, що не подобалося, - це те, що білоруської мови в Києві на презентації Танька почула більше, ніж за кілька днів перебування у Мінську того-таки 2015 року.
...Я не хочу вдаватися в подробиці і ще раз довго розповідати, що в Мінську білоруською не говорять. Там нею оголошують зупинки в транспорті і пишуть вивіски. Хоча в метро деякі назви лишають по-російськи. Наприклад, на карті у тебе написано "станція метро "Кастричніцкая", але ти не знайдеш такої. І тільки згадавши ту ж таки історію мови і мовні картини світу українців і білорусів, розумієш: для українців жовтень - це коли листя жовте, для білорусів - це коли багаття палять, "кастричнік". Отже, це станція "Октябрьская".
Насправді це не найгірше приниження білоруської мови у Білорусі. Мене просто приголомшив цинізм білбордів із написом "Смак беларускай мовы". Може, мета цих білбордів справді благородна, але як це убого виглядає - здоровенна країна, стара мова, а її мешканцям, як імбіцилам або іноземцям розповідають, що таке "певень", "кавун", "цинамон"... Для особливо тупих, хто з картинки не зрозуміє, автори ідеї "підстраховують" російською мовою. Слово честі, я це сприймаю як злий, зверхній стьоб!
І тоді ж я думала: цією б мовою шедеври писати, а не розповідати, хто такий "певень". І так захотілося почитати щось із сучасної білоруської літератури.
І ця література сама мене знайшла.
Тепер від лірики - до фактів. У Білорусі є три головні літературні угруповання, одне з них називається Спілка білоруських письменників. Спілка на свій страх і ризик відкрито пропагує білоруську самобутність, мову, не влазить у тісні білорусько-російські обійми, а відтак перебуває в опозиції до влади. Часом це неминуче відгикується - декому з членів Спілки у кращих традиціях совка "пропонують" звільнитися з держпосад, однак назагал їх просто не видають. Їх ніби не існує в Білорусі. Зате в Україні зусиллями Київської організації НСПУ цих письменників підтримують, проводять зустрічі, обмінюються досвідом і навіть перекладають.
От і збірку "Риба об лід" переклали.
Я згадую наші антології оповідань і новел, яких досить багато прочитала. Так от у нас в межах однієї збірки упорядники намагаються подати побільше різного: тут тобі і еротика, і фантастика, і побутові психологічні колізії, і гумористичні твори. У збірці "Риба об лід" теж тексти ніби й різні, але таке враження, що вони всі якогось одного настрою. Я б назвала його настроєм самотності.
Персонажі текстів усіх(!) оповідань живуть ніби не у своєму світі: один на межі реальності й комп'ютерної гри, інші живуть у апокаліптично холодному просторі, не знаючи, звідки вони і де, ще інші пригнічені кліткою власної квартири, будинку, вулиці, країни врешті-решт. Країна Білорусь постає як дуже розірваний і нецілісний простір, у якому люди не об'єднуються, а губляться. В одному з іронічних оповідань персонажі навіть називають країну кому як заманеться: "Милорусь", "Велорусь", "Бекарусь", "Бідорусь", "Білогуся"... 
Автори пишуть про мистецтво, про наукові конференції, про інші творчі пошуки, але вони завжди - безплідні, безпросвітні, тому загальне враження від збірки дуже гнітюче. Можливо, це тому, що автори переважно середнього і старшого віку, і вони просто не можуть і не хочуть викидати слова з пісні, не показують Білорусь радісною, перпективною, бо над нею досі висить тягар, який для України покроково лишається в минулому.
Не можна сказати, що в збірці багато антивладних оповідань. Може, два-три із тридцяти. Але мені майже всі було вкрай важко читати якраз через оцю гнітючість, яка з одного оповідання перетікала в інше, і так до кінця книжки...
Я дуже хочу потримати в руках книжку білоруських оповідань, де будуть твори про кохання, про смішні життєві колізії, про дружбу, про мистецтво, про суспільство, але тільки щоб над ними не тяжіла безпросвітність, щоб була розкутість і грайливість, без якої, на моє переконання, не може існувати література. Але згадуючи наш, український, досвід, хочеться побажати білорусам знайти свою дорогу в цьому напрямі і  не пролити на ній своєї крові... І білоруси шукають, шукають... Як риба об лід, що поки не бачить "прекрасного світу"





Немає коментарів:

Дописати коментар