Як можна і як не варто писати родинні саги: "Люди в гніздах" Олега Коцарева і "№1" Остапа Дроздова.

Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів.  Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про  скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.

Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).

Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор  спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами  за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши,  що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.

Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.

Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками. 

Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.

На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне. 

Творчість, породжена з насилля

Візьмімо такий сюжет: жила-була дівчинка, мати якої володіла пансіоном. Дівчинка росла собі, допомагала мамі, але в принципі мамі було на неї байдуже. Раптом до пансіону прибився гарячий гульвіса з претензією на Митця і відповідним поганялом – Соловей. Він одразу заволодів увагою і тілом самотньої жінки, спраглою любощів. На додачу ще й став об'єктом перших еротичних переживань її дочки. Якось дівчинка застала матір із коханцем, і видовище заполонило її аж так, що вона у вільний час облизувала зубну щітку Солов'я, голою качалась по його простирадлах, словом, виявляла нові і нові грані тілесного бажання. А то підійшла до сплячого Солов'я, роздягнулась і поцілувала його, а той, переплутавши дівчину з її матінкою, вирішив не розплющувати очі і ніби як відгукнувся на поцілунок, аж раптом виявив підміну. Щоб не бути звинуваченим у педофілії, він натомість сам звинуватив малу в домаганні, матінка запроторила дівчину в монастир, позбавившись суперниці. Із плином часу дівчинка виросла, щасливо одружилася і забула про той невдалий деньок. А от для Солов'я дівчина на все життя  лишилася найяскравішою невтіленою фантазією. Ну і  хто тут збоченець, питається в задачі?

Це один із невибагливих сюжетів книжки Ісабель Альєнде "Оповідки Еви Луни". І що ж у ньому такого? А те, що цей сюжет можна до краю опошлити і почати цю історію розповідати так, як починається, приміром, "Село не люди" Люко Дашвар. Або одразу взяти на озброєння сценаристам передач на каналі СТБ. А можна із цього матеріалу зробити ненав'язливу, але глибоку новелу про природнє дорослішання дівчини, про її затуркану і самотню матір і про мужика-збоченця, за якого матір ладна продати дочку, аби тільки не бути самою. Щоб твір перескочив прірву дурного масового читва і досяг рівня елітарної літератури на допомогу поспішає манера письма, яка перетворює дурний сюжет на вишукану сучасну річ, заточену "під старовину" на щось середнє між "Тисячею й однієї ніччю", "Декамероном" і сучасною феміністичною прозою. 

І так до кінця книжки я дивувалася дурнуватістю сюжетів і вмінню цими сюжетами зачарувати так, що все прощаєш. Може, допоміг типовий латиноамериканський колорит з усіма цими іменами, пристрастями і дрібкою старої доброї магії в найбуденніших історіях. А ще – враженням, що ти ніби десь про це чув. Ось дурна жінка провела сорок сім років у печері, куди її запроторив коханець, майже поховавши заживо і тільки іноді приносячи їжу. А я згадую, як читала східні притчі про Синдбада-мореплавця, і там теж були історії, коли жінку ховали разом із померлим чоловіком у печерах і ямах. І там, і там страждали жінки. Страждали через чоловіків. І ці історії наскільки реальні і гіркі, що стали притчами. філософією. І здається, що якби чоловіків не існувало, то жінки дали б собі лад, вели справи і навіть ставали б святими. В кожному разі, знайшли б спільну мову, як жінка і коханка Томаса Варгаса, які після смерті свого спільного тирана, полегшено зітхнули і прекрасно зажили удвох, подолали злидні і "вийшли на дорогу добробуту".

Відтак, ця збірка – про самодостатність жінок, про їхню владу, розум, тіло і, що теж трапляється, дивовижну любов і відданість. Це страшні історії про вбивства і зраду, знущання і домагання, написані як казочка або притча – щоб можна було б урятуватися думкою, що це ж не насправді, це умисно, і так не буває. 

Але якщо відкинути магічні колізії і чудеса, то стає очевидно, що буває. І досі є, тільки в інших сюжетах, в інших тонкощах, менш очевидних.

Тому-то ця книжка викличе тільки позіхання або відразу до всіх антипатиків літератури з присмаком фемінізму, бо надто вже всі чоловіки картонні, а жінки психологічно виправдовувані. Надто багато може виявитися нещасть і насилля.

Але.

Шахерезада ж теж розповідала свої історії, щоб врятуватися від смерті від рук насильника. І це не дозволяє сприймати її оповіді тільки як окозамилювальні казочки. Це творчість, породжена з насилля, зрощена із любов'ю до насильника. І такі історії можуть розповісти і переповісти оповідачки з різних середовищ.

Ісабель Альєнде назвала свою Евою Луною.