Коли моя подруга Віка Решітько попросила мене оцінити з читацького погляду її оповідання "Амулет на щастя", я вірила в те, що цей твір неодмінно потрапить до майбутньої книжки про Крим. І не помилилася, на щастя. Мабуть, як і мене, членів журі зачарувала неймовірна атмосфера й енергетика чарівного півострова, що лилася зі сторінок Вікиного оповідання. Та й не тільки її. Надто сильно огортали спогади, надто гірко було усвідомлювати, що для багатьох людей (для мене так точно) красоти і смакоти Криму надовго лишаться в минулому.
До збірки "Крим по-українськи", що побачила світ у видавництві "Discursus", увійшли найкращі тексти, написані для конкурсу "Новела по-українськи". Я ж вирішила прочитати книжку ще й із поваги до улюбленого жанру оповідання, адже, на жаль, не всі видавництва охоче публікують малу прозу.
Розумію, що зараз видамся занудою і не варто з того починати, але мене прикро вразила несумлінна робота коректорів видання. Я вважаю, що про це треба говорити, все-таки уважність до тексту свідчить про рівень видавництва. Хотілося б, щоб у майбутньому видавці відповідальніше ставилися до коректури й літературного редагування.
Тепер про тексти, що зустрілися під однією обкладинкою. Вони різні. Серед них немає шедеврів, багато досить таки тенденційних. Але всі дуже атмосферні. Новели різнотемні: від мелодраматичних і дещо надуманих ("Кримські чебуреки") до виконаних у жанрі альтернативної історії ("Кримсько-українська анархістська республіка"). Мені ж до душі припали, окрім Вікиного "Амулета", новела Сергія Лефтера про собаку Крима і "Аліме" Ігоря Астапенка. "Аліме" відрізняється від інших своєю мовою: ти просто уявляєш, як автор сидить і добирає слова, і нагнітає стилем, щоб будь-хто, прочитавши результат, сказав: "Отак пишуть письменники". Жартую, звісно. Просто інші тексти написані значно простіше, вони подеколи більше нагадують спробу репортажу, а не літературний твір. Я не кажу, що це добре чи погано. Просто так воно є.
Погано пам'ятаю новелу про Маркову корову, проте головний образ України як корови, а Криму - як її вимені вважаю цікавою знахідкою автора. Пізнавальною для мене виявилася новела "Фокуст" про електростанцію. І закінчення несподіване, як і годиться для новели.
Якщо чесно, мене розчарували трохи твори, які потенційно могли б бути пригодницькими. Приміром, оповідання "Високо в синьому небі". Дуже атмосферно все починається, кілька людей вирушають в експедицію, автор досить вправно нагнітає атмосферу, здається, що ось, зараз щось буде. Щось цікаве, щось непередбачуване. У результаті одна з персонажів пошкоджує руку, кров з неї стікає 12 (!) годин, але колега її рятує, перев'язавши рану. Уся пригода. Аж зло бере.
Ну але принаймні була спроба написати щось пригодницьке.
У збірці багато кримських татарів. Але, якщо чесно, вони частіше постають для колориту і тому, що правильно, пишучи про Крим, згадати кримських татарів і посадити їх довкола багаття разом з українцями й представниками інших народів. От якби у збірці була якась така новела, на зразок "На камені" Коцюбинського! Тоді б можна було сказати, що колорит передано, і татари самодостатні:)
А взагалі, трохи відчувалося, що про Крим пишуть люди, які не є його мешканцями (за винятком однієї, здається, авторки). Автори - туристи, журналісти, репортери, вони пригодошукачі, вони сповнені патріотичних поривань. І мають своє бачення Криму. Цікаво, як сприймуть цю збірку українці, що лишилися в Криму і все бачать ізсередини? Про що подумають? Що б захотіли додати?
А я перегортаю останню сторінку книжки і розумію, що хоч у деяких творах і йдеться про те, що Крим до нас повернеться, та все ж головний настрій книжки - сум за чарівними місцями, де зараз кояться події, далекі від казкових.
