Режим помсти в "Колонії" Макса Кідрука. І довколароманові враження.

Дисклеймер: кілька років тому я переживала читацьку кризу, коли я втратила жагу до читання, коли мені здавалося, що я або нічого не розумію, або що, навпаки, прочитане доволі прісне, щоб про нього рефлексувати в блозі. Це відчуття поглибилося з війною, коли навіть фізично прочитати сторінку було тяжко. Утім, життя розставило усе на свої місця, і я зрозуміла, що не розлюбила читати, що література багата, прекрасна, дивовижна, а мені просто треба змінити формат рефлексії. Бути блогером -- це не моє. Мені значно більше подобається учителювати й спілкуватися про літературу віч-на-віч. Тому віднедавна я аналізую прочитане з погляду "а чи може це зацікавити інших людей, зокрема тих, хто вивчає мову". А оскільки на цьому полі ще є нагода розповісти саме про українську літературу, то таке заняття для мене священне і почесне.

Читання на тиждень. Учнівське, а, отже, і моє.

Днями, плануючи тиждень, помітила, що зараз у мене навіть більше занять із літератури, ніж суто мовних. І всі мої учні, з-поміж яких більшість дорослих, читають різне. Із одним ми дочитуємо "Колонію" Макса Кідрука. Заняття дарують мені так багато натхнення й спраги до нового, що я аж вирішила написати пост про "Колонію". Сподіваюся, я його допишу :)

Коли у твоє життєве поле потрапляє людина, якій ти можеш показати щось цікаве (або відштовхнути від читання взагалі), то відповідальність відчувається мало не на дотик. Виглядає це приблизно так: "Є така-то людина, потребує удосконалити мову/систематизувати читання/відкрити для себе сучасну або класичну літературу. Можеш?"

На початку системи зовсім нема. Тобто є приблизний план з "вау-ефектами", які на сьогодні взагалі-то вже стали чимось звичним. А подекуди вже й зужитим: меми про "Тигролови" і "Місто" уже навіть встигли застаріти :) Але все одно потрібен орієнтовний список літератури, козир у рукаві. Романи Макса Кідрука вже кілька разів мене виручали: вони допомагали привернути увагу до української літератури. Наприклад, дев'ятикласнику, якого нудить від читання й від школи загалом. Або дорослій учениці, яка почала вивчати українську, а знає тільки російську. 

Тут я транслюватиму не так свої думки про "Колонію", яку я ризикнула прочитати з дорослим учнем. Більше писатиму про наші відкриття в процесі обговорення. 

Та спочатку хочу трішки розповісти про презентацію книжки в Черкасах, куди ми поїхали з подругою.

Тепла ванна, відчуття єдності

Я рахувала дні до 10 травня. По-перше, для мами в декреті будь-який вихід у люди -- це свято. По-друге, презентація книжки -- це повернення до нормальності (хоча, коли ми поверталися назад, мені хотілося плакати: це було так прекрасно, але це була лише мить, вихоплена зі складних реалій). По-третє, презентації Макса Кідрука відрізняються від усіх: тут нема модератора, нема питань про плани й натхнення, зате є лекція про наукові підвалини твору. До речі, вхід на презентацію платний, цього разу всі кошти від туру передали на дрони для ЗСУ. 

Нам пощастило, адже того дня не було тривог, тож понад дві години презентації вдалося провести в комфортній атмосфері. Я була така щаслива від того, що я тут, поміж людей, які люблять книжки, що мені було абсолютно байдуже до нюансів, які не дуже сподобалися. Трішки про це теж розкажу. Наприклад, мені добре читалася продумана композиція виступу (це ж ніби й плюс). Спершу нас навантажили науковими ідеями, а потім, для розрядки, ми понасміхалися із GPT-чату. Колективно жартувати з так званого штучного інтелекту можна тільки тоді, коли тебе дуже добре сприймає аудиторія, і це був саме той випадок. У сенсі, як на мене, це доволі примітивний спосіб разом провести час, особливо якщо в романі скільки всього цікавого, про що взагалі не йшлося на презентації. Я дуже хотіла почути хоча б щось про клонування, про реальні проблеми щодо антибіотикорезистентності, про суспільну модель життя на Марсі (це найцікавіша частина книжки), про те, чи є реальні способи на сьогодні продовжити життя теломер. Натомість левову частину презентації Макс розповідав про те, чого в його романі нема,  а саме: про підняття рівня океану через глобальне потепління, про недолугість та безперспективність так званого штучного інтелекту. Безумовно, це теж шалено цікаво, особливо про сумні перспективи метангідратного вибуху. Але якщо говорити от саме про книжку, про персонажів, про колізії між ними, тобто про найцікавіше, то всього цього не було (як і можливості поставити питання). Утім, є надія, що про це йтиметься на наступних презентаціях, адже "Колонія" -- це лише перша з чотирьох запланованих книжок серії "Нові темні віки".

Щодо позитивів: підготовленість автора, його (і всієї команди) турбота про читачів, відкритість. Окрім того, що книжки Макса Кідрука цікаво читати, я ще надзвичайно поважаю цього письменника, бо мені імпонують працьовиті люди, люди, які можуть ризикувати, втілювати щось нове. Це я мовчу про начитаність, ерудованість автора, про шалену пристрасть до всього, що робить ця команда: від формату корінця книжки -- до оформлення презентації. І всі ці фотки після турів, і мерч, і уважність до відгуків... Усе промовляє: НАМ НЕ БАЙДУЖЕ. І це надзвичайно мотивує бути десь у цьому полі, читати, підтримувати. Мотивує наскільки, що, не будучи фанаткою наукової фантастики, технотрилерів, я все одно читаю і купую все, що видає команда Макса Кідрука, щиро радію анонсам. І з радістю користуюся нагодою розповісти про Макса Кідрука людям з інших читацьких усесвітів. 

Ось тому я була щаслива приїхати на презентацію з подругою Ірою. Й удвічі щасливішою -- повернутися з теплими її словами: "Я просто в захваті, дякую тобі, поїдемо ще!" До речі, Іра -- це єдина людина з моїх знайомих, якій щиро сподобалася частина про американський футбол у книжці "Де немає Бога". Тому вона не зрозуміла, чого це аудиторія розсміялася, коли Макс пожартував, що він не буде розповідати цього разу про американський футбол:) Цієї миті я подумала: не дивно, що у "Друзях" Фібі -- улюблена персонажка Іри. Обожнюю:)

Після презентації ми пішли по автографи (хоча зазвичай я цього не роблю). Це була можливість ще більше переконатися, що в автора нема зверхності, що його чесно напрацьована аудиторія від нього шаленіє. І що це просто дуже хороший вечір:) Коли приїхала додому, потім розповідала мамі, яка теж прочитала "Колонію", про зустріч. І показувала фото. Мій малюк спитав: "Хто це?" Я відповіла: "Дядя Макс". І Данилко запам'ятав і тепер, коли бачить книжку, тицяє і каже: "Там дядя Макс":)

"Колонія" itself

Тепер про книжку. Мій учень, із яким ми вивчаємо цей твір, спершу доволі сильно мене обігнав у читанні. Це перший твір Макса Кідрука у його житті, й одразу -- на 900 сторінок. Я не була впевнена, що все вийде, бо якщо в мене є кредит довіри, то в мого учня -- ні, і захопити його уяву треба було ось просто тут-і-тепер. І це вийшло, попри нерівну структуру роману.

Щодо структури: автор, як кажуть у народі, довго запрягає. Спершу дає під дих кількістю персонажів, тоді надмірною, як на пересічне вухо, кількістю наукових пояснень про різні фізичні та біологічні явища (і це він ще поскорочував!). Закрадається думка: це так свідомо? Як в "Імені троянди" -- дати читачеві можливість пройти свій шлях героя й не здатися? Хай там як, десь після третини воно попускає, а вже до кінця динаміка розлітається до просто шаленої. Тож не знаю, як починати, а дочитувати дуже цікаво.

Сюжет

Є дві лінії: розповідь про життя на Землі та історія розвитку колоній на Марсі. На Землі, у 22 столітті, люди гинуть від пандемій. Наприклад, від клодису, хвороби, спричиненою розмноженням бактерії, на яку не діють антибіотики. Це для мене найстрашніший саспенс, бо якраз днями прочитала в мережі про загибель новонародженої української дитини від сепсису, антибіотики не допомогли. І коли воно десь у реальності, то це моторошно. А коли потім більше почитаєш від лікарів про антибіотикорезистентність, то взагалі стає дуже тривожно. Власне, у "Колонії" майбутнє 22 століття похмуре. Окрім біологічних, трапляються й катастрофи фізичного штибу -- нейтринні спалахи. Учені ламають списи та голови об ці проблеми, політики намагаються втриматися при владі, а злочинці -- налагодити можливість промишляти контрабандою. Щодо територіального устрою, то росія, на жаль, існує і все так само в режимі відморозків і терористів. Україна знову готується до війни, в Америці в президентських гонках так само беруть участь демагоги й популісти (привіт дональду трампу крізь століття). Найцікавіший персонаж із Землі -- це Кентон Дрейґан, хворий на прогерію геніальний програміст і біолог. Він має амбіції втілити клонування в життя -- і продовжити в такий спосіб своє існування.

Цікаво, що людство давно вже вигадало теломід -- речовину, яку подовжує теломери, тобто наконечники в ДНК, які відповідають за старіння. Люди навчилися не старіти, і це плюс. Але теломід стає новим золотом, і це мінус.

Іншими персонажами, що мене зацікавили, є напарниця і начальниця Кентона Ронна, яка саме втратила фінансування своїх ідей. Її брат Тайрон, що вивчає екологічні проблеми (але життя підкидає йому іще цікавіші завданнячка). Також напарники Фелікс та Нера: Нера вакцинує людей у сірій зоні між Україною та руснею, а Фелікс має її супроводжувати.

Та найцікавішою, найзахопливішою для мене була лінія Марсу. Яка трішечки нагадує антиутопію: є планета, де люди не старіють, де вони, попри обмеженість ресурсів, навчилися виживати. Порівняно із Землею з її пандеміями та кримінальними розбираннями, Марс має вигляд більш-менш стабільного середовища. Та це тільки на перший, дуже неуважний погляд. На На відміну від Землі, де українці якісь невиразні, на Марсі саме вони є надзвичайно важливими персонажами, адже від українців залежить, чи буде на Марсі їжа. Колоритний образ Горана Загарії -- один із найяскравіших образів у цілому романі (якщо не найяскравіший). В образі Горана, одного з колоністів Марса, автор відігрався за всі стереотипи про стражденних українців у нашій літературі. Горан працьовитий, має певний кодекс честі, але він доволі жорсткий, категоричний. Сильна, так би мовити, рука, яка тримає все в дисципліні. Це оте саме умовне (умовне!) добро, яке може розправитися із невиразним злом без грізних пританцьовувань, а одразу, в лоб. Ну а невиразне (спершу) зло в образі підлої русні, звичайно, усіляко пропонує себе для вендети. 

Взагалі помста та її наслідки -- це одна з найважливіших світоглядних проблем книжки. Мститься Горан, мститься Кентон, і, розуміючи принципа, що помах крил метелика може призвести до тайфуну, просто міркуєш: де і хто виявиться тим психом, хто примножить ці помсти до точки незворотності. Такий псих, звичайно, у романі є.  І помста його змусить захотіти викинути книжку у вікно (ні, бляха, тільки не так, тільки не це). Але на той момент динаміка роману буде надстрімкою, і не дочитати просто не вийде. До речі, в одному з найскладніших морально епізодів буде такий жирнючий привіт "Грі престолів", мені аж незручно було читати. 

"Як добре, -- думала я, -- що ми з Олексієм, коли аналізували ключі інтерпретацій текстів, звернули увагу на всілякі трапези й бенкети".

Власне. Роман закінчується катастрофою, яка точно не буде останньою: ані на Марсі, ані на Землі. Фінал виконано в найкращих традиціях, тобто на гачку, коли неминуче хочеться дізнатися, а що ж там буде далі. І хоча усе, як завжди, похмуро, ми за це ж і любимо Кідрука, правда ж?

Наступний роман анонсовано за три роки, і мрія тільки одна: прийти на презентацію в уже звільненій Україні. Прийти туди чи з подругою ("Клас, це неймовірно"), чи з мамою ("Оце так розумний автор, як він усе це продумав! Він жонатий?", чи з другом ("Задовбало Кідрукове всепропальство"). Чи зі своїм учнем, який просто зараз дочитує "Колонію" і чиї фінальні враження мені так цікаво буде послухати в понеділок. Адже що більш різнопланові враження, то цікавіші обговорення. 

Виходить, що Гондор — це, типу, Україна? (с)

 - Виходить, що Гондор — це, типу, Україна?

- Ну, приблизно.

- Тоді Роган — як Польща? Буде допомагати, бо географічно наступний?

...

Це так ми з семикласником Данею три місяці читаємо трилогію Дж. Р. Р. Толкіна "Володар перснів". Три місяці, у повільному темпі. З можливістю і серйозно коментувати окремі важливі, на мій погляд, діалоги, і бавитися, граючись у несерйозні вікторини "Який ти персонаж трилогії" (і от чого мій учень як не Ґандальф, так Фродо, а я весь час гном Ґімлі?). Звісно, ми вчимося писати твори, трішечки заглиблюватися в біографію (яку я, щиро кажучи, знаю доволі погано, тож збираюся купити життєпис Толкіна від "Астролябії"). 

І я відчуваю, як добре, що ми читаємо саме це, саме зараз і так довго. Моя б воля, "Володар перснів" був би в програмі. Так, тут треба наукові коментарі. Не кожен учитель зможе це подати як слід (я не можу). Але відчуваю, як багато може дати для школяра і для вчителя цей твір. Не тільки з того, що на поверхні, як-от оцей наш діалог про Гондор і Роган (хоча і це мене вражає). 

Це тривале, вдумливе читання великого тексту в час, коли інформаційний шум заважає довести до кінця навіть маленькі побутові справи. Це біг на витривалість у часи, коли за увагу школяра (і вчителя) борються так багато подразників.

Це історія про те, як реальна війна може набути художньої форми у жанрі фентезі, до якого багато хто поверхово ставиться як до казочок. Це, з одного боку, про болота мерців у "Двох вежах", а, з іншого боку, про цілком реальну криваву битву на річці Соммі під час Першої світової, яку Толкін бачив своїми очима.

Це розмова про шлях героя. Щоб сказати про це кілька слів, мені довелося прочитати здоровенного "Тисячоликого героя", і я розумію, що, щоб потрактувати "Володаря перснів" як слід, мені треба прочитати ще десятки літературознавчих праць. Втім, нічого дивного, учитель —  semper tiro, завжди учень. 

Це розмова про помсту природи, про екологію.

Це історія про командну роботу і про довіру. Надзвичайно оптимістична оповідь у похмурих тонах.

Про хитрих маніпуляторів і тупих виконавців. Про велику роль аж ніяк не малих людей.

І про море всього, чого я ще не знаю, але що так хочеться розгадати.

Про невдалий вибір книжки для читання

 З білорускою Юлею ми вивчаємо українську з травня. І це найбільш пристрасна учениця, яка ішла на всі експерименти, усі завдання, усі додаткові активності. Юля заміжня з українцем, торік у лютому переїхала до Києва будувати своє життя тут. На потрібний рівень знання мови Юля вийшла вже, і це найстрімкіший прогрес на моєму досвіді.

Це був пролог, тепер до читання.

Власне. У нас із Юлею був казковий досвід спільного читання, ми читали все! Оповідання, романи, класику, сучасних авторів, перекладну літературу. Більшість творів просто залітали, і це надзвичайно мотивувало мене продовжувати вивчати мову, зокрема і через літературу. Усі твори я вибирала, покладаючись на свій смак. Причому неважливо, чи це була література серйозна, а чи популярна. 

І ось. Наші заняття добігали кінця. Настав час нової книжки, я роздумувала, що б нового запропонувати Юлі. І вирішила: раз ми читали легке "Місто дівчат", то чому б не дати щось таке, але української авторки? І далі я зробила помилку.

Мені не подобається творчість Ірена Карпи, я вважаю її поверховою і подекуди нещирою. Але. Я знаю, що багатьом її творчість до душі: легко, "за жизнь", з вогником і подекуди нібито шиком. І я вирішила: а раптом і Юлі це сподобається? Бо ж і справді у книжці "Як виходити заміж скільки разів, скільки захочеться" ніби "за жизнь". А головне - що це легко, ненав'язливо і весело. Це може бути саме те, що потрібно, щоб відволіктися. 

Ми з Юлею зустрілися, я спитала: "Ну як?" І вже з погляду зрозуміла, що Акела не просто дав маху, а ще й ризикує перекреслити усі попередні прекрасні досвіди читання.

Юля сказала, що її, м'яко кажучи, здивував цей вибір, що "це зовсім на тебе не схоже, і я хотіла вперше тебе спитати: чому саме ця книжка? Чим вона хороша?"

Я сказала, що сподівалася відволікти її від новин і зануритися в щось легке і ненапряжне.

А далі Юля нагадала мені (я реально про це забула, бо читала кілька років тому). 

У книжці авторка ділиться лайфхаками, де можна зустріти ту саму половинку. Ну і далі перелік веселих банальностей - на курсах, у супермаркеті... Але не всі банальності такі веселі, бо .. в країнах із авторитарними режимами поєднати серця можна у ... мавпятниках. 

Бляха. У мавпятниках, де в реальності гвалтують і убивають людей.

Який іспанський сором відчула я, коли усвідомила, що сама свідомо порадила це. Що українка (українка!) написала таку дичину, а в коментарях на гудрідсі ніхто й не звернув на це увагу (та й сама я про це вже забула). 

Власне. Мораль. Не можна радити книжок (і будь-що інше), якщо ти не на сто відсотків сама відкрита до цих книжок та людей. Якщо у тебе є сумніви (у мене були, але я не прислухалася сама до себе). 

Навіть якщо це книжка українського автора, а ти капець як хочеш відкривати людям українське.

На випередження: нічого не маю проти самої Ірени Карпи, але деякі книжки в неї капець які погані, як на мене ("Добрі новини з Аральського моря", наприклад).

 

Книжки, щоб читати українською. Суб'єктивно і достеменно

 Не люблю фрази "мене часто питають...". Іронія в тому, що цей допис я не можу почати інакше. Бо мене направду дедалі частіше запитують: що почитати тим, хто хоче читати українською? Де чарівний список творів, який може привернути увагу й полонити серце?

Я зволікаю з відповіддю і не даю таких списків здебільшого. Хоча вони в мене насправді є. 

Інша річ, що вони є окремі для кожної людини, яку мені випала радість навчати української зараз. 

Цей пост складатиметься із двох частин. Перша — про мене. Її можна одразу пропустити й читати другу, де будуть ті-самі-списки, які можна брати й упроваджувати у своє педагогічне/читацьке життя. Але оскільки блог веду (вела?) для себе, то хочу зробити й цей аналіз, адже всі літературні враження відбуваються на перетині кількох світів: автора, читача і посередника. Тут-і-тепер я дуже чітко відчуваю свою місію. Учителя. Посередника.

Проєктор

Тривалий час у моєму читанні була глибока криза. Мені здавалося, що я  або нічого не розумію з прочитаного, або все це так очевидно, що навіщо про це писати. Відповідно, писати відгуки взагалі припинила, бо переросла цю діяльність на своєму світоглядному полі.

Припинити читати я натомість не зможу ніколи, навіть якщо криза. Це надто сильна звичка. Потужний допінг. Безпомильне мірило життєрадісності. Читання — це моя нормальність. Якось я хотіла лишити це тільки собі. Та зараз обставини просто і безпосередньо вказують на те, що я так більше не можу розкошувати й лінуватися. Можу бути корисною для інших і повинна працювати.

Уперше відчула це, коли відгукнулася на запит навчати дитину літературного аналізу. Бодай мінімальних навичок. Я подумала, що не впевнена, чи сама ідеально вмію це робити, але життя вже навчило мене пробувати, а потім дізнаватися. Лишати право на помилки. 

І дитина, що називається, захопилася читанням. Одразу скажу, що вона була готова до навантажень, і читацьку культуру в її родині плекали. Хлопчик читав по сто сторінок на день і просив іще. 

Я подумала: чому б не спробувати це з дорослими?

Мені щастило, бо мої учні самомотивовані. Мої дорослі — це російськомовні в побуті люди, які хочуть говорити українською.  Моя єдина умова — читати те, що я проситиму, на додачу до мовних вправлянь. Від травня і до сьогодні почуваю колосальну відповідальність, бо поставила собі на меті випрацювати в цих людей звичку читати, а далі вони й самі вже не зможуть - спершу без моїх порад, а коли вони вже сформують свої смаки і запити (якщо досі ні), то ми відпустимо одне одного, і вони вже не зможуть самі без себе. Такий мій підступний план.

За кілька місяців у більшості моїх учениць та учнів ця звичка виникла вже. Я чула саме те, заради чого працюють учителі: "я полюбила читати", "чекаю на заняття" і тощо-тощо. Причому часто-густо ми відходимо саме від дистильованого мовного блоку у форматі підручника й просто обговорюємо твір. Як уміємо. 

Я зробила попередній висновок: дорослі засумували за читанням.

Підтвердили цю гіпотезу й групові заняття з дорослими. Старий добрий формат читацького клубу, де я модераторка, а говорять вони. 

І тут постала потреба у текстах. Це найскладніше. Лежиш, заплющивши очі, й поринаєш у палац пам'яті, як Шерлок Голмс у фільмі. Плаваєш від автора до автора, згадуєш його твори. Й оцінюєш імовірність, за якою твої смаки можуть перетнутися зі смаками людини, яку знаєш годину свого життя. Це надзвичайно бадьорить. Дух дослідництва.

Що ж спрацювало?

Безпечні перехрестя

У роботі я не обмежуюся тільки українською літературою. Часом даю перекладні твори. Майже всі вони — оповідання або новели. Як я вже писала, кожен учень чи учениця — це окрема дорога, яка іноді приводить до несподіваних експериментів. Наприклад, читали оповідання Кена Лю "Вдалого полювання", заговорили про наукову фантастику, про фільм "Прибуття". Я згадала, що цей фільм має літературну основу, і Юлі, моїй учениці, надзвичайно захотілося почитати це оповідання, що розрослося аж у цілий фільм. Українською Теда Чана не переклали, російською ми його читати не захотіли. Отже, читали англійською і перекладали українською окремі сторінки. Як уміли:)

Тож ось вони, два оповідання, із яких можна почати розмову і про ідентичність, і про протистояння традиції та прогресу, і про панування однієї мови над іншою, якщо хочете. 

"Вдалого полювання" та "Паперовий звіринець" Кена Лю. Українською перекладено у видавництві BookChef. Навздогін обговоренню текстів можна подивитися серію "Вдалого полювання" із нетфліксівської відеоантології "Любов, смерть і роботи". Апробовано на індивідуальних заняттях із дорослими та на читацькому клубі з підлітками. Жодного байдужого відгуку. Купити можна тут

Далі можна взяти щось з української літератури. Щось, про що точно не розповідали у школі. Якесь незнайоме ім'я і небанальну тему. Цьогоріч я давала дорослим (зокрема на групових заняттях) оповідання Михайла Могилянського "Наречена". Для інтриги можна сказати, що це еротичне оповідання. У цілому так воно і є (недарма ж за оповіданням зняли фільм до відеоантології "Острів любові", і то ще в 90-х роках). Пригадую, як батьки зачиняли двері, щоб подивитися "Острів любові", ось чому цей серіал мені так запам'ятався, хоч повністю його я не бачила. Менше з тим. "Наречена" написана понад сто років тому. Це історія, як дівчина їде на своє весілля, але в потязі зустрічає незнайомця. І...

Обговорювати це оповідання у групах особливо цікаво. Тут і про сам образ поїзда в літературі модернізму можна говорити, і про небанальний вчинок дівчини, і про тогочасну долю жінки, якщо брати координати "народження — шлюб — діти — смерть". Надзвичайно цікавий автор. Якось я під наставництвом Юрія Коваліва писала передмову до видання Могилянського. А вийшов том у серії In сrudo видавництва "Академія" (там уся серія цікава).

Від минулого можна перейти до сучасного. Попри те, що читати у фб дописи Катерини Бабкіної я не можу через світоглядні відмінності, майже завжди я починаю розмову про сучасну літературу із чогось простого, зрозумілого, з нескладною лексикою, але при цьому з цікавим сюжетом, несподіваною розв'язкою та актуальним змістом. Можу порадити оповідання "Костя" про взаємини між дідусем та онукою, а також про дві війни, які пов'язують різних людей. Здається, купити можна тут

І вже після Бабкіної я обов'язково на темі зворушливих стосунків між онукою та дідусем рекомендую оповідання Іри Цілик "Помин", а також короткометражку за цим оповіданням. Хоч сама авторка каже, що вже по-іншому писала б цей твір, знала б вона, скільки людей познайомилося з сучукрліт саме завдяки "Помину". Насправді "Помин" — це лише гачок до творчості Іри Цілик, зокрема й до режисерської. І потім, звісно, я розповідаю про свій літературний і суто людський, приватний захват від родини Іри Цілик та Артема Чеха. Бо це не про твір, це про середовище. Тут я хотіла б дати посилання на збірку "Червоні на чорному сліди" видавництва "Комора", але скрізь усе розкуплено, тому ризикну порекомендувати попередницю цієї збірки — "Родимки" від видавництва "Електрокнига". Там чимало текстів перегукуються. Прости мене, боже, що я даю піратське посилання, водночас на сайтах видавництв купити неможливо і про перевидання поки не йдеться, а працювати треба вже. 

Познайомившись із Бабкіною та Цілик, можна знову помандрувати за кордон. Й ознайомитися із сучасним бельгійським автором. Моїм улюбленим Еріком Емманюелем Шміттом. "Двоє добродіїв із Брюсселя" та "Концерт пам'яті янгола". Це бездонне джерело для обговорення. "Двоє добродіїв із Брюсселя" про пару геїв та їхню невидиму, але відчутну опіку над традиційною парою. Ще не було жодного силуваного чи просто нецікавого обговорення цього твору.

Коли ми обговорюємо ці твори, то можна рухатися далі, до чогось складнішого, більшого. Обов'язково — Коцюбинський, але не "Інтермецо" чи "Тіні", а, наприклад, "Лист", "Подарунок на іменини" чи "Сон". Тут треба обережно з лексикою, бо не на кожен рівень знання мови Коцюбинський годиться. Водночас відкриття під дих забезпечені. 

І так потихеньку-помаленьку можна підбиратися до Лесі Українки, наприклад, до її драм "Кассандра", "У пущі". У сучасній літературі — до Жадана (тільки спершу поезія, бо це, як на мене, для читачів-початківців простіше в якомусь сенсі). Можна пробувати і Забужко, але без сподівань, що хтось точно дочитає до кінця. Я давала "Сестро, сестро", обговорення в групі вийшло цікавим, але не всі змогли опанувати. Ну і теж, тут треба дивитися на рівень знань української в цілому.

А далі... А далі просто космос. У мене перехоплює дух, коли я просто думаю про те, як людина вперше почує... ну, скажімо про Віктора Петрова. Або про ... Ганну Барвінок. У неї не просто красива і багата мова, і так, вона цікава не лише тим, що одного непрекрасного, як на мене, дня вийшла заміж за Пантелеймона Куліша. У її творчості є ще той горор під прикриттям оповідань з народного життя. "Вірна пара" називається. Боже. Та хіба ж тільки вони? А література діаспори? А модерна новелістика? А планета під назвою "наші 20-ті"?

Втім, це попереду, оскільки ми плануємо читацький клуб. 

Окремо треба сказати про літературу для підлітків. Я цю тему вивчаю роками і, мабуть, ніколи не вивчу. Водночас відкриття деякі є. Зараз назву кілька перекладних книжок, які точно сподобаються дітям 10—12 років. Якраз учора після заняття з літератури в групи виник цей запис (це до теми "мене часто запитують"). Отже:

1. Кейтлін Аліфіренка і Мартін Ганда "Я завжди писатиму у відповідь". Про листування між дівчинкою із Пенсильванії та хлопчика із Зімбабве. Про те, що ситий голодному товариш.

2. Бодо Шефер "Пес на ім'я Мані". Нонфікшн про фінансову грамотність та те, як заощаджувати гроші. І шляхи, якими дитина може заробити гроші вже в школі (шляхи законні, не хвилюйтеся).

3. Р.Дж. Палласіо "Диво". 10-річний хлопчик Огест мріє бути, як всі. Він переніс десятки операцій на обличчі, оскільки має складну генетичну хворобу. Врешті, батьки вирішили віддати його до школи. Про істинну доброту і жорстокість підлітків (спойлер: добро перемагає). Навчає дітей правильно ставитися до чужої інакшості. Дуже добра історія. Є фільм із Джулією Робертс. Так і називається — "Диво"/"Wonder"

4. Сергій Оксеник "Лісом, небом, водою" (трилогія). Українське фентезі. Багатьом дітям подобається.

5. Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи", "Де немає Бога". Це, звісно, для старших (давала дев'ятикласнику, який читати не дуже любить, але Кідрука уподобав). Також читаємо зараз із дорослою ученицею, дуже подобається. Простий і прийнятний, робочий варіант показати, що укрліт може бути цікавою, захопливою. 

Ну а далі все класично — фентезі, наукова фантастика, антиутопії. Про все одразу не написати, бо важить і вік, і підготовка, й азарт лектора. Дрібниць нема. 

Як і нема стандартних лекал, за якими можна радити літературу. Це завжди і про смак, і про азарт, і про готовність людини дивуватися. 

Єдине я знаю точно: запит на літературу є. І ці книжки, які я сьогодні згадали, апробовані, вони побували в роботі в різних авдиторіях і виправдали себе на 100 відсотків.

Звичайно, я розумію певну хаотичність списку. Бо тут і не хронологія, і не географія визначальні. Передусім це — мова, її можливості. І сенси. Початок подорожі в дуже різну літературу за жанрами, сюжетом, місцем і часом. 

Водночас у мене є ідеї, як це виструнчити й довести до якогось спільного знаменника. Чи під одну обкладинку навіть.

Ідеї є. Дай нам, боже, тільки часу. І сили ЗСУ. Їм передусім.

Дитяча "Гра престолів", яку написав Семен Скляренко

 Я відчула свою філологічну нормальність і розкутість саме тоді, коли зрозуміла, що зовсім не боюся суржику. Ба більше. Коли дітвора в Золотоноші каже оце “отвітила”, “одкрила”, “кажецця”, “щас”, мене це десь навіть гріє, бо нагадує дитинство, у якому я говорила так само. Ні, це не означає, що я забула російську мовну експансію або змирилася з нею. Просто моя лють філігранніша, ніж прямолінійне посипання голови попелом. Ну й іронія.

Так само з історії. Після лекції Жені Шелеста про Київську Русь я зрозуміла, що історично я якраз дуже зашорена. Тому що, коли оркостан грається в самопридуману гру “хто найбільший русич на планеті”, треба перехреститися (або плюнути і розтерти), подумати “Боже, яке кончене” і просто не грати з ними в цю гру. Бо який сенс втягувати себе в баталії на межі психічного розладу?

Розкутіше бути критичними. Розуміти, що Київ - це передусім наша історія, але ж усвідомлювати, що Київська держава і сучасна незалежна Україна - це дуже різні держави, які одна від одної відділяють сотні років. І протягом цих сотень років в нашому минулому відбулося ще багато всього цікавого, важливого і ближчого, ніж те, що було за часів Київської Русі. Хоча те, що відбулося тоді, безумовно дуже цікаве, хоча бог його знає, наскільки правдиве. 

Що ж. Міф так міф.

Романи Семена Скляренка “Святослав” і “Володимир” - це якраз про міф. Як знаємо з 5 класу, що Святослав був мужній полководець (імовірно), а Володимир - майстерним державцем (нуууу, мабуть), так про це тут і прочитаємо.

Взагалі читати Скляренка я почала тільки тому, що опинилася на невизначений час у батьків у Золотоноші. Ну й одразу - дослідження міста, музеї, села. І розуміння, що навчалася в школі, іменовану на честь письменника Семена Скляренка. А книжки жодної не прочитала. Вирішила виправитися передусім із поваги до міста, яке прихистило нас і яке є моєю батьківщиною.

Прийшла до бібліотеки, знайшла стару, витерту книжку і подумала: "Оце моє головне читання на літо".

"Святослав" - історичний роман, написаний 1958 року! Аж так давненько. Ця частина мені сподобалася більше, ніж друга (логічно що її назва - "Володимир", 1962).

Хто аудиторія роману? Дітвора. Школярі. Але й дорослі, які не будуть надмірно вибагливими до ідеалізованих у дечому образів. Це досі може бути захопливо з погляду сюжету, динаміки, карколомних подій. А що ж із темою?

Тут усе по-літописному правильно. Себто князі - красави, тому що передусім державці. Про них читати приємно, хоч вони, як і має бути, не позбавлені людських слабкостей (особливо Володимир, якому не вдалося убезпечити свої статеві пригоди без наслідків - і тут навіть автор, що пише для дітей, нічого не вдіє). Тож Володимир постає просто як дуже добра людина, душа якої відгукується до інших. От прийшла Ярополкова удова Юлія до князя Володимира в опочивальню. І як тут не втішити невістку? Десь приборкана варязька красуня Рогніда чекає на коханого князя, і кохає князь Рогніду, але ж Юлія... Спалах пристрасті. І Святополк Окаянний у результаті. Хоча хтозна, чиїм сином він насправді був - Володимира чи Ярополка. Тим цікавіше читати далі, бо неоднозначненько.

Так само, як і про запровадження християнства. Тут якраз нема сумніву у прогресивності такого кроку, але що крок був, м'яко кажучи, непростий, то автор теж це описує - і народний спротив, і особисті жертви Володимира (довелося вкотре одружитися з красунею, така судьби печать). І фінал князя, крок якого за його життя не оцінили люди, а сини вже почали міжусобитися не по-дитячому.

"Святослав" у цьому контексті постає більш цілісним, хай навіть і поганином. Заворожує лінія кохання Святослава і Малуші. Тут усе типово: автор зводить героїв і розлучає їх, далі кожен іде своїм шляхом, змінюється на кожному новому етапі випробувань, усе як і має бути за традиційними законами поетики шляху героя.

Цікавою є княгиня Ольга. Вона трохи добріша, ніж у Нестора (я сподіваюся, що ви не сприймаєте "Повість минулих літ" як достовірне джерело інформації). І теж весь час у сумнівах.

Але найцікавішими є... та-дам - образи воріженьок!

Ось тут справжня "Гра престолів".

Бо є і прекрасне підступне стерво, а точніше візантійська імператриця Феофано, що могла б написати мотиваційну книжку "Від повії - на царський трон (та ще й кілька разів)". Це щось посередині між Серсеєю і Мізинцем із "Пісні льоду та полум'я"). А де красива жінка, там і багато еротики (ну, це дитяча книжка, тож тут все за дужками, але вправний режисер міг би це довести до того ступеня, щоб ми справді лишилися приголомшеними підступністю, підлістю Феофано, її цинізмом і холоднокровністю, породженими руйнівною красою).

Взагалі, мало які воріженьки в книжці більш гидотні, ніж ті, що сповідували християнство. Братовбивство, підкилимні ігри, хіть, зверхність і все таке - ось чим кишіли візантійські палаци відповідно до книжок. Приблизно такими постають і болгари. Ну а територія наших ключових воріженьок - орків зі сходу - постає навпаки дружною, милою і приємною, адже переважно була безлюдним лісом. Тоді оркостан сягнув найвищого рівня розвитку, бо звірі не вбивають собі подібних за пралки і божевільні ідеї закомплексованих самців.

Зате все це розвиває критичне мислення - віра - це про політику (який сюрприз!). Так було, є і буде, тож варто двічі подумати перш ніж нести свої яйця і яблука в московську церкву.

Хоч образи князів, як я вже сказала, ідеалізовані, як ідеалізовані деякі взаємини між князями та їхніми рідними, мушу визнати, що читати мені було цікаво. Водночас якщо читати з дитиною, то все треба коментувати. Повторюся, текст ідеальний, щоб критично його осмислити. Цікаво можна інтегрувати з історією.

Тепер скажу ще про одну дивовижну, приголомшливу перевагу романів - це стиль і мовне багатство. Дуже рясна архаїчна лексика. Багато відкриттів. Наприклад, автор пише, що на князівських столах страви приправляли пеппером (і внизу примітка, що пеппер - це перець). Цікаво ж! А скільки щирих, красивенних, багатезних архаїзмів! Розкіш, просто розкіш.

Те саме про сюжет. Персонажів дуже багато, подій іще більше, але в цілому не буває нудно, усе доволі стрімко (хай навіть подеколи описово). Як на мене, динаміка сюжету здатна захопити читача, що засинає на довгих описах чогось. Хоча питання відчаю, хто кому Мстислав, будуть, ніде правди діти.

Висновок: читати з поправкою на час написання і з амбіціями побачити це екранізованим.

А я тепер знаю, що навчалася в одній школі із цікавим автором. Шкодую, що не читала раніше, бо в школі і "Святослав", і "Володимир" справили б на мене набагато сильніше враження.

Не пізно й після трьох, але...

 Я вмію читати із трьох років, і в школі це вміння завжди надавало мені впевненості, що я можу впоратися з будь-яким предметом. Адже я вмію читати, я розумна. Зараз, звісно, розумію, що нічого геніального в мені нема і не було - просто мені пощастило з мамою, яка займалася зі мною з раннього віку. І переваги таких занять не у швидкості читання, не в механічному стуленні літер докупи. Це вміння дало мені відчуття, що навчатися - цікаво. І я досі не знаю, що може бути кращим, ніж оце відчуття.

На місці читання в такому сенсі може бути будь-що - ліпнина, спорт, проби грати на музичних інструментах, малювання, вирізання. Усе це - інструменти розвитку. А завдання розвитку - прищепити людині радість від самодосягнень, показати його перспективи у контексті сучасного життя та допомогти знайти шлях, яким людина зможе іти далі та вчитиметься бути щасливою. Це, на мою думку, і є "розвиток гармонійної особистості".

"Після трьох уже пізно" Масару Ібуки - це книжка, у якій обстоюється концепція раннього розвитку. Базується ідея на тому, що до трьох років у дитини формується найбільша кількість нейронних зв'язків і що саме в цьому віці дитині не потрібна ані зовнішня, ані внутрішня мотивація до навчання: усе є навчанням. Звісно, заголовок провокує на контраргументи: кимось батьки особливо не займалися, але він чи вона все одно виріс/виросла чудовим фахівцем/фахівчинею у чомусь і щасливою людиною. Що ж, прекрасно, каже автор, але як дізнатися, якими ви були б, якби батьки приділили вам трохи більше часу? 

Безперечно, після трьох не пізно і взагалі мало що в житті таки справді пізно з віком. Просто що раніше, то легше, якщо ідеться про розвиток мозку. Наприклад, автор стверджує, що дитина може навчитися кататися на роликах одночасно з ходінням. І що ще раніше може навчитися плавати. Ну і навіщо дитині вчитися плавати в такому віці? Щоб ефективніше розвивати тіло, а розвиток тіла - це, знов-таки, розвиток мозку. А ще дитині варто ставити класичну музику, показувати витвори живопису. Звучить ніби трохи нереалістично. 

Якось одна колега з попередньої моєї роботи, дізнавшись, що в нас тімбілдинги та всяке дозвілля зазвичай відбувається у форматі "повчитися чогось разом перед тим, як випити вина" сказала: "Вибачайте, я не за розвиток". Слово "розвиток" тут знецінене, і, очевидно, спотворене її уявленням про те, що навчатися - це каторга. Такого ставлення я дуже хотіла б уникнути. Думаю, що багато хто, почувши заголовок "Після трьох уже пізно", теж може подумати, що вони "не за розвиток", бо це казна-що бити дитину Бахом по голові й доконати Ренуаром у колисці.

Але мені ця ідея ну дуже вже подобається. Поясню, чому.

Я хочу показати дитині усе. Звісно, це "все" має коригуватися віковими особливостями. Не нав'язуватися. Я хочу, щоб у житті Данилка була і музика, і живопис, і прогулянки, і спорт, і читання, і спілкування, і споглядання. Я просто хочу показати, що це Є. Для цього мені самій доведеться багато в що заглибитися і що вивчити. Від дечого відмовитися. На чомусь зупинитися глибше - усе це підкаже мені саме він. Ми й зараз із ним займаємося тим, чим можна займатися із майже тримісячною дитиною: слухаємо казки, розглядаємо картинки, робимо якісь фізичні вправи, необхідні для цього віку. Але коли малюк більш охоче говорить своєю мовою із ведмедиками на бортиках ліжка, ніж слухає "Колобка", я даю йому спокій і не втручаюся. Якщо ведмеді й лисички - це більш цікаві співрозмовники, ніж я цієї миті, то прекрасно, я піду і почитаю книжку:) 

Сама ідея того, що людство може похвалитися скількома здобутками, а я можу познайомити нову людину з ними, викликає у мене захоплення і трепет. І питання тільки в методиках, а методики - це навчання. До якого я з дитинства ставлюся трохи як до обов'язку, та все більше - як до гри.

Ось кілька ідей із книги, які мені імпонують.

1. Порядок важливий.

2. Не ростити генія (ніби його можна виростити, ха-ха). Ростити людину з ясним розумом та здоровим тілом.

3. Здібності дитини величезні, не треба їх обмежувати тим, що щось "рано". Треба працювати, щоб розвивати те, що є.

4. Оточення важливіше, ніж генетика.

5. Готових рецептів не існує, треба просто іти в цю подорож та індивідуально все відкривати.

6. Не ігнорувати плач дитини.

7. Ігнорування гірше, ніж балування.

8. Не сюсюкатися, не спотворювати мову, коли говориш із дитиною.

9. Нервозність батьків заразна.

10. Цікаве діти вважають правильним, а нецікаве - неправильним.

11. Неправильне харчування - тягар на все життя.

12. Важливість музичної освіти.

13. Важливість вивчення напам'ять.

14. Важливість рольових ігор.

15. Важливість розвитку дрібної моторики.

16. Важливість практичних дій.

17. Краще менше іграшок. Бо насправді - все іграшки (так я з'ясувала, що, виявляється, мій чоловік -це результат виховання Монтессорі, бо молоток і гвіздок - його перші іграшки))))

18.  Важливість ліпнини, вирізання фігур із паперу.

19. Важливість спорту.

20. Освіта батьків.

Як і в кожній книзі, є тези, які мені не підходять. Наприклад, що бити дітей треба у віці, коли вони цього не запам'ятають і це не принизить їхню гідність. Або що телик може допомогти у розвитку. 

Також недоліки статистики: у Паскаля було нещасливе дитинство, тому він нещаслива людина, але геніальний учений. І що з цього? Можна навести вчених, у яких було щаливе дитинство. І взагалі, багато якихось унікальних приватних випадків, які не переконують в універсальності. Хоча автор і каже, що універсальних методик нема. Також деякі речі звучать категорично, але я розумію, що це гачки, на які й має потрапити читач. 

Що я беру собі з цієї книжки? Натхнення працювати з дитиною. Фіксацію активностей, які хочу спробувати. Розуміння, що самій доведеться вчитися і виходити із зони комфорту (хоча де та зона, коли в тебе маленька дитина?). І бажання читати такий нон-фікшн далі. 

Хороший учитель не знає слова "молодець"?

Мій пробний урок у школі минув добре. Єдине зауваження, яке я пам'ятаю з аналізу цього уроку, - "тільки не називайте дітей молодцями".

Обкладинку взяла із сайту "Yakaboo",
де і замовила книжку

Я йшла на заняття як пілігримка, інформаторка, стратегиня та аніматорка. Психологічними методиками керувалася інтуїтивно (іншими словами - я їх не знала). Я тоді не задумувалася, що хвалити дитину і хвалити її дії - не одне й те саме. І що, власне, "молодець" - це або порожнє слово, або непотрібна оцінка. Зовсім по-іншому звучить "мені подобається твоя (така-то) робота", "тоді добре вдалося ось це і це". 

Висновок: учителям важливо правильно хвалити і правильно давати критичний фідбек. Та хіба тільки вчителям? 

"Ти дурень" і "твої слова завдали мені болю" - це не те саме. "Ти ледацюга" і "не вивчивши вірш/не прибравши іграшки, ти порушуєш нашу домовленість" - теж не те саме. Так само і з похвалою. 

Хвалити потрібно уміти. Як і забороняти, навчати вибирати друзів, заохочувати до навчання, віднаджувати від поганих звичок, учити чекати, виконувати домашні завдання, поводитися в лікаря та школі... Таких умінь потрібно безліч - і вчителям, і батькам. Хоча батьки - це завжди і вчителі. А вчителі час від часу теж батьки своїм учням, у деякому сенсі.

Книжку "Як не збожеволіти від батьківства" можна сприймати і як "Як не збожеволіти від учителювання", адже у виданні йдеться про двосторонній процес взаємодії дорослого і дитини. Про шлях безпеки і розвитку, якого так потребують усі, хто має справу із дітьми.

Ця книжка - збірник статей сайту "Освіторія" (дивно, що це не вказано в анотації). Тобто багато статей (якщо не всі, не аналізувала) можна знайти у вільному доступі. Утім, для мене сайт під твердою обкладинкою - окрема цінність. 

Для кого це мастрід?

Для батьків дошкільнят і, особливо, школярів. І для вчителів. А оскільки я зараз - два в одному, закладинок у моєму примірнику трохи назбиралося. Зокрема, наприклад, про те, як навчити дитину тайм-менеджменту і взагалі говорити про час, вимірювати його. Або дуже практичне: які подарунки будуть корисними на який вік. Чи відкриття про ту ж таки похвалу зі статті Петра Чорноморця:

"Під час дослідження двом групам дітей дали однакові завдання. Але одних дітей хвалили, а з дітьми іншої групи просто розбирали помилки. Потім обом групам дітей дали вибір: виконати простіше чи складніше завдання. Діти, яких хвалили, обирали простіше завдання, бо вони не хотіли суперечити штампу, який на них повісили, що вони молодці. Ті, яких не хвалили, обирали складніше завдання, бо воно цікавіше. Про що насправді це дослідження? Похвала, яку ми приєднуємо до особистості, не додає мотивації. Покарання за помилки, які ми приєднуємо до особистості, так само не додає мотивації. І похвала, і покарання демотивують дитину." Отак-от.

Що сподобалося?

Поради викликають довіру, тому що вони - від різних фахівців, переважно психологів. Сподобалося різноманіття тем: від загальних (як про похвалу чи домашку) до специфічних (як вибрати няню, як вести відеоблог - аж до зовсім складних -як говорити про війну). 

Звідси, щоправда, і хиба - книжка більше нагадує солянку зі статей, ніж струнко побудовану працю. Тобто це, повторюся, сайт під обкладинкою. Що для мене не применшує загальної цінності книжки. Але якщо ви не любите заповнювати простір книжками, то в цілому без цієї книжки у бібліотеці можна обійтися, бо статті з неї є в офіціно вільному доступі на сайті "Освіторія". 

Що варто прочитати до народження дитини: нон-фікшн

 Зараз я перебуваю в декретній відпустці, і коли малюк забавляється сам або спить, є трохи часу на почитати і подумати. Хоч блог я ніби як уже й не веду, однак хочу поділитися літературою, яка точно буде корисною всім, хто планує дитину, перебуває при надії або виховує малюкевичів. Дві книжки з цієї добірки будуть корисними й для вчителів.

Думаю, це перша добірка з багатьох, оскільки зараз чимало читаю про виховання. Це направду цікаво, знов-таки, як із материнського погляду (а поглядаю я лише  два місяці), так і з педагогічного, тож профіт подвійний!) Ця добірка не претендує на вичерпність, але точно зможе стати базою для тих, хто хоче щось почитати, але не знає, з чого почати. 

Важливо: коментуючи книжки, я декларуватиму погляди, до яких ішла своєю дорогою. Наприклад, я проти домашніх пологів, але не стверджую, що мислю істинно. Мислю так, як імпонує саме мені.

Із чого починати? Із найважливішого, базового  - здоров'я. Зі знань про фізіологію жіночого тіла та етапи пологів (для деяких жінок досі сюрприз, що після народження дитини треба ще й плаценту народити. Або що кесарський розтин проводять переважно із місцевою анестезією. Чи що НЕ ТРЕБА ПИТИ ПРОГЕСТЕРОН у першому триместрі для, так би мовити підтримки). 

Варто також мати інформацію, щоб оцінювати ризики й ухвалювати зважене рішення: крута, звісно, концепція Мішеля Одена про природні пологи, але народжувати вдома без швидкої допомоги під балконом - це непотрібний ризик. Краще грунтовніше підійти до питання вибору пологового та лікаря. Мені, наприклад, симпатична ця концепція в теорії, але якби я так зробила (маю на увазі домашні пологи), не уявляю що вийшло б (у нас був екстрений кесарський розтин, хоча ми налаштовувалися на партнерські пологи. Мій син не народився б без допомоги лікарів). 

Якщо ви з тих людей, яких інформація заспокоює, а не лякає, варто добре вивчити себе, а для цього знадобляться праці доказових лікарів. Я читала роботи "Я вагітна: що робити?" Ольги Білоконь та "9 місяців щастя" Олени Березовської. В обох лікарок популярні блоги в інстаграмі, але мені зручно мати все напохваті у форматі книжки, структуровано. До речі, у Білоконь є ще один мастхев для будь-якої жінки. Він так і називається "Я - жінка". 

Що дало конкретно мені прочитання цих книжок?

1. Відмову від непотрібних призначень. Так, я відмовилася пити "Утрожестан" "про всяк випадок" - і не пошкодувала про це. І, так, я не боялася пити аспірин, щоб уникнути прееклампсії, тому що була обізнана, що це і як. Я знала, для чого потрібні скринінги, знала, як відрізнити фахового лікаря від нефахового і позбулася багатьох тривог. 

2. Економія коштів. Не купувати непотрібні ліки=економити. Існує багато ліків ні до чого, так звані фуфломіцини, корисно знати цей список. Краще накупити книжок:)

3. Спокійніше сприйняття всього, що відбувається У мене неідеальний тиск? Я намагаюся зробити щось, щоб покращити показники, але водночас розумію, що це типова проблема, а тому з нею можна впоратися.

4. Загальне занурення у стан, прийняття правил гри і уважніше ставлення до свого здоров'я. Усе, ти вагітна. Будь ласкава, працюй над собою, гуляй побільше, харчуйся нормально, спи, будь позитивною (ну, тут з огляду на ковід, були й косяки). Проходь курси, спілкуйся з цікавими людьми, читай, дивися, створюй моменти. Читання такої літератури до цього заохочує.

Наступна книжка, яку варто прочитати, - це вже згадані "Відроджені пологи" Мішеля Одена. У книжці ідеться про те, як важливо жінці відчувати себе та проходити шлях народження в умовах трьох Т: тихо, темно, тепло. А також з мінімальним утручанням у природні процеси. Власне, сучасні пологові будинки намагаються відповідати цим правилам, у 5 пологовому м.Києва є навіть програма "Домашні пологи", яка відбувається під наглядом лікарів, але в максимально комфортних умовах. Вважаю, це круто. Водночас, знов-таки, важливо критично дивитися на речі та конкретну ситуацію. Зараз я знаю, що мені такий шлях точно не підійшов би.

Не можна прожити материнство, не чувши про лікаря Комаровського. Його книжку "Початок життя вашої дитини" я теж раджу почитати, хоча в Комаровського своєрідне почуття гумору. Але в цілому абсолютно ок. Тільки не треба починати купати дитину при температурі 33 градуси. Для нас це був екстремальний досвід)

Наступні дві книжки - це ніби антоніми у педагогічному всесвіті. Перша - "Французьке виховання" Памели Дракермен. Друга - "Таємна опора" Людмили Петрановської. 

Об тезу доктора Спока "якщо дитина кричить і не може заспокоїтися, нехай викричиться і заспокоїться, а ви вийдіть із кімнати" зламано не один спис. Цю тезу вже спростовано, але у "Французькому вихованні" авторка саме так привчила свою дитину спати окремо (а мене мама так відучила від соски, бо я реально довго не могла від неї відучитися. Я читати вже вміла і все смоктала того бовдурика).

У "Таємній опорі" Людмили Петрановської такий підхід критикується. Ця книжка - про теорію прив'язаності. Мама і тато мають бути тилом спокою та безпеки для дитини. Ця думка мені близька тож, думаю, це далеко не остання книжка Петрановської (хоч і не перша - раніше на роботі ми обговорювали роботу про булінг).

До речі, цікаво: "Французьке виховання", суть якого в тому, що життя батьків не має особливо змінюватися з появою дитини, і дитину треба виховувати більш суворо, я читала ще не будучи мамою і навіть не плануючи нею бути. Мені тоді книжка сподобалася, і я думала: хочу так само.

Зараз же уявити, що я не підійду до дитини в плачі, не можу. Розумію, що в мене поки ще дуже мала дитина і що, може, принципи французького виховання можна буде застосувати пізніше. та на цьому етапі я - за Петрановську:)

До пологів я також прочитала дві книжки про підходи Марії Монтессорі та "Чарівну паличку для батьків" Світлани Ройз. Про Монтессорі поки сказати нічого не можу, бо це - прикладна концепція, а ми ще зовсім маленькі. Одне знаю: я точно буду це пробувати, бо в цілому концепція мені вкрай імпонує. Ну а щодо Світлани Ройз, то книжка була розчаруванням, адже поряд із якимись близькими і цікавими поглядами там звідкілясь бралася всіляка недоречна езотерика. Тому - точно не моє. 

Окремо варто сказати про грудне вигодовування. Я з азартом прочитала книжку ВСЛ "Грудне вигодовування: секрети і секретики", але в мене, на жаль, на практиці виявився провал, тож книжку рекомендую, але ніби як заочно, бо сама цей шлях не пройшла.

Попереду в мене багато літератури про виховання, її вже цілий список. Думаю, що добірками публікуватиму свої враження, тому що читати це - прецікаво. Думаю, що практикувати - не менш захопливо. Та для цього треба, щоб мій партнер у цій пригоді трохи підріс.

Стендап про фонетику

В українському книговидавництві для мене деякі речі - на вагу золота. Зокрема, це науково-популярна література про українську мову. Побачивши, що нове видавництво "Віхола" оприлюднило книжку "Чути українською", я подумала: може, це і є мій черговий читацький (а ще викладацький) джекпот. 

Про що?

Що важливо в будь-якій книжці? Щонайменше три аспекти: про що написано? як? для кого?

 "Чути українською" -  про українську фонетику. До цієї науки в школярів та студентів різне ставлення: багато хто її ненавидить і не розуміє, особливо якщо ідеться про транскрипцію. Я ж обожнювала фонетику і в школі, і в університеті. Якщо хто забув, що таке фонетика, то нагадаю: це про співвідношення між буквами та звуками, про різні характеристики звуків (місце творення, спосіб), про наголошування, закони милозвучності та деякі правописні норми (апостроф, м'який знак, спрощення, історичні та позиційні чергування). Якщо так перечитати цей перелік, можна подумати грішним ділом, що "Чути українською" - якийсь підручник, наприклад, для 5 класу, де й вивчають основи фонетики. Чи для одинадцятикласників, що, вгашені, гарячково повторюють все до ЗНО. Але це не підручник. Це мовознавчий стендап на наукові теми. А, отже, родзинка в цьому виданні - стиль. Так підходжу до аспекту "як написано".

Стиль

Думаю, що в цілому це задумувалося як найсильніша сторона видання. Неформальність, гумор, прагнення розповісти про складні речі простими словами. За намір - дванадцять. Щодо реалізації: тут все неоднозначненько. Тому що почуття гумору в авторки специфічне.

Навіть не почуття гумору, а його недозована кількість, що перетворює книжку на соло стендаперки і дуже відволікає від теми. Часом це справді весело (особливо прикінцеві есе, подані як бонус). Проте, як на мій смак, гумору забагато й він не завжди доречний. Плюс у самій структурі книжки є нерівності: ось триває стендап, помережаний теорією, і раптом - раз! - і якісь доволі прямолінійні орфографічні правила, точно як з типового підручника. Моє резюме: якщо ви закохані в авторку та її стиль, то читати має бути цікаво. Якщо ж ні, може виникнути якесь незручне відчуття, що ви помилилися кімнатою. Принаймні так було в мене.

 А ще - суб'єктивно, але менше з тим - мені як учительці української мови ну дуже вже не сподобалося, що над сторінками витає образ злої вчительки саме цього предмета. Я навіть у фейсбучику та інстаграмчику запитала, чи справді у людей є такі шкільні травми. І виявилося, що в більшості моїх знайомих були адекватні учительки української мови. Розумію: нерепрезентативна вибірка, та все ж навіщо підживлювати такий недалекий стереотип? Чи, може, є якісь статистичні дослідження, що вчительки української особливо неадекватні? А чи є такі дослідження про фахівців із інших предметів? Може, в авторки чи когось із її оточення був якийсь такий негативний досвід... Не знаю. Та мені це не тільки не смішно, а й не близько. І це при тому, що авторка топить за адекватність та критичне мислення (наприклад, про уявний конкурс мов, де українська нібито посіла друге місце за милозвучністю). Словом, може, мене це зачепило, тому що я вчителюю і тому що вважаю, що смішно - це коли смішно обом сторонам. А, може, у мене просто інакше почуття гумору. Менше з тим, про учительку-монстра там зовсім небагато, не хочу, щоб склалося враження, ніби авторка пише лише про це. 

Аудиторія

Для кого ця книжка і чим вона може бути корисною? Думаю, я, учителька, частково є ЦА книжки "Чути українською". Що вона мені дала? Інформацію, як іще можна писати про мову, і кілька філологічних спостережень. Може, дрібку натхнення. Я точно придбаю іще дві книжки, які видавництво запланувало опублікувати - про морфологію та пунктуацію. Та водночас не знаю, як іще її застосовувати. Я не думаю, що книжка може стати в пригоді школярам, все-таки деяка термінологія там зайва (наприклад, спосіб чи місце творення звуків). Цього нема у програмі й це не потрібне для ЗНО. Можливо, книжка згодиться студентам-першокурсникам - на філологічних факультетах усе це вивчають, щоправда, поглиблено, але як частина вступу до мовознавства окремі розділи, може, і стане в пригоді. Якщо ж ідеться про загал, який просто любить мову і хоче більше про неї дізнатися... Мені самій цікаво, чи спрацює. От саме чоловік (інженер) виявив інтерес до книжки, розпитаю, як йому, хоча не впевнена, що він дістанеться кінця.

Резюме (бо мене в коментах питали моєї думки): книжку варто придбати, якщо

 - ви фанат або фанатка харизми Ольги Дубчак;

- ви (як я) хочете підтримати видавництво "Віхола" (у цього видавництва цікава історія появи, якщо коротко, то це сміливий крок колективу, що відокремився від великого видавництва через незгоду з хамством керівництва та інші світоглядні розбіжності);

- вам у принципі цікаво стежити, що відбувається у світі науково-популярної літератури про українську мову.

На цьому все, а я побігла читати ще одну книжку про мову - це "Спільна мова. Як живуть і народжуються слова" Анастасії Левкової. Бо після фонетики дітки якраз вивчають словотвір і лексикологію, тож я побігла з ними.

Книжкові підсумки 2020 року

 "Гудрідз" підказує, що свій челендж на 75 книжок я виконала на 95 відсотків, прочитавши за рік 71 книжку. Це вперше за кілька років я не те що не перевиконала челендж, а й навіть не досягла його. Дуже чесний результат, тому що цього року я відчула, що таке читацька криза, що таке криза письма і що таке забити на блог, усвідомлюючи, що цей етап хобі ніби як пройдено, а я стала людиною, яка значно серйозніше переймається роботою. Звучить, можливо, нудно, але це правда. Якась нова якість життя. Можливо, якось щось зміниться, і я сюди знову серйозно повернуся, але поки що зайти в блог - це як приїхати до батьків і пожити кілька днів у своїй улюбленій кімнатці: море солодких спогадів, але майбутнє десь-інде.

Це, звичайно, не означає, що я не читала книжок. Просто цього року якось особливо відчула дві речі. Перша: більша внутрішня вибагливість. Я більше не бачу сенсу писати про всі книжки підряд (як раніше). Цього року одиниці книжок мені справді сподобалися так, що я б могла комусь щось радити. По-друге, живучи у світі, де так багато багатослів'я та порожньої балаканини (до якої я часом ставлюся ну просто нетерпимо), я натомість доволі багато уваги приділяю своїм словам і думаю: варто ось це чи це писати чи не варто. Часто вибираю "не варто" і пишаюся собою :)

Не можу скасувати впливу карантину на читання. На відміну від стандартного ритму життя, де книжка зі мною завжди у динамічному потоці і книжка є передусім інструментом перемикання від одного виду діяльності на інший, під час карантину мені читалося доволі мляво, тому що взагалі багато справ втратили свій смак, крім, хіба що, подорожей. Можливо, частково це теж вплинуло на поглиблення читацької кризи.

А тим часом, поки я тут переживаю світоглядні зміни, у світі виходить багато чудових, поганих і ніяких книжок (усе це оцінні судження, так що сміливо можна викреслювати речення). Лишимо лише "книжки виходять". І деякі з них принесли мені втіху пізнання, співвіднесення та відкриття - саме те, заради чого я зараз читаю.

Жанрово це була або дитяча чи підліткова література (її я досліджую і вивчаю потихеньку передусім через професію), або якась професійна література про викладання, або жанрові криваві трилери, щоб усе це діло урівноважити (пам'ятаю, як під час відпустки читала "Джури козака Швайки" Володимира Рутківського, "Дім дивних дітей" Ремсона Ріггса і водночас "Гострі предмети" Гілліан Флін та "Сніговика" Ю.Несбьо. Дуже цікаве поєднання, можу радити :)

Отже, 2020-й запам'ятався такими книжками.

Найкращі книжки із сучасної художньої української літератури

Софія Андрухович "Амадока"

Тут можна сперечатися, передусім щодо стильової нерівності роману, його претензії на неабищо (хоча навіщо взагалі писати без таких претензвй). Але я так люблю, коли автори ризикують, коли експериментують, що в цьому разі для мене "Амадока" суперпомітне явище. Хоч це вже трохи піднабридлий жанр родинної саги з проекцією на історичне минуле, я все ж вважаю, що ось ця частина про минуле і є найсильнішою та найцікавішою частиною роману (про сучасність слабша, хоча прийом ненадійного оповідача і мав би інтригувати). Тому, озираючись на нашу цьогорічну літературу, "Амадоку" згадую одразу.

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Тут не варто щось особливо коментувати, бо про все вже сказано і то багато: це історія під дих і це дебютна книжка. Вона про війну, вона щира, болюча, погано відредагована, справжня і, як на мене, доволі непогано написана (знову порожнє оцінне судження, можете повірити або ні). Я ціную такі книжки, тому що вони не дозволяють забувати тим, хто забуває (а іноді, варячись у своєму світі приватних турбот та викликів, забуваю і я), що в нас іде війна і що ми не живемо на галявинці з єдинорогами, поки наших співвітчизників убивають на Сході. Тобто це важливі книжки, з-поміж яких є більш якісні й менш, і от "Доця" із тих, що більш.

Найгірші книжки сучасної української літератури

Гаська Шиян "За спиною"

Я дуже часто мовчу про якісь книжки, тому що не маю якихось чітких переконань і вражень щодо. А з цією книжкою усе просто супероднозначно і гармонійно склалося. Наскільки, що я навіть не буду бити себе по губах за супероцінне судження: "За спиною" - потворна книжка. Від неї відгонить лицемірством, поганим стилем, відсутнім сюжетом та картонними персонажами. Не можу уявити, за якими критеріями "За спиною" здобулася на якісь нагороди (а їх було чимало). І річ тут не тільки в тому, що тут якось не так показано війну (тут ніхто нікому не винен, і хоча суто по-людськи я вважаю такі пасажі про волонтерів та вояків, м'яко кажучи, недоречними зараз, все ж розумію, що література - це не етична угода, тож піду я зі своїми етичними переконаннями кудись подалі, врешті, я можу відкласти книжку). Ні, річ не в цьому. Війни тут узагалі не показано, хоча коханий головної героїні воює. Щоб писати про війну, треба щось про неї знати, а авторка, схоже, взагалі не переймається таким: їй значно цікавіше описувати груди інших в роздягальні або їдло на вечірках, ну чи там якісь подробиці сексу (чесно, тут великого таланту (як і знань) мені розгледіти годі). Нестерпна легкість буття - і нестерпно нудні описи, що стопорять сюжет. Книжка просто ні про що, анотація цікавіша, ніж все, що в межах обкладинки. Наприкінці, щоправда, з'явилося щось схоже на кульмінацію, але то нічого не врятувало. Мені було нецікаво саме із сюжетного погляду+абсолютно світоглядно чужо. Взагалі, світоглядна чужість буває досить-таки цікавою, але це про "За спиною". Як на мене, просто страшенно переоцінена книжка, утім це лише моя приватна думка. 

Ірена Карпа "Добрі новини з Аральського моря"

Я не можу сказати, що мені не подобаються жіночі історії про винце та шмотце. Наприклад, я обожнюю "Секс і місто", раз уже з цим серіалом (невідомо чому) порівнювали цей роман Ірени Карпи. Але. Богемність, незалежність, фемінізм у цьому романі - це такий провінційний булшіт, а тому нещирість, що я знов-таки не боюся таких категоричностей на адресу твору. Красиві, розкуті, творчі, небанальні образи  - думала я. А натомість більшість епізодів обертається довкола мужиків і бабла. Усе. Так що фемінізму тут нуль, жінки аж ніяк не самодостатні, тут про цінники більше, ніж про якісь самостійні кроки. Так що від мене "не вірю". І знову Ірена Карпа як особистість для мене цікавіша, ніж Ірена Карпа письменниця. Вона видала ще книжку про "Як вийти заміж стільки разів, скільки схочеться". Звичайно, я її не читатиму.

Найнесподіваніша книжка року

"Маус" Арта Шпігельмана

Це комікс про Голокост. Страшні історії, написані з приватного життя автора, подано у жанрі графічного роману. Цього вже достатньо, щоб зацікавитися книжкою, відчути, як жанр долає стереотипні для нефахівців межі (я, наприклад, коміксами мало цікавлюся, може, тому мене так сильно вразила форма цього роману). 

Найкращий нон-фікшн року

Марина Абрамович "Пройти крізь стіни"

З першої й до останньої сторінки я була не на землі. Це неймовірно цікава автобіографія "бабусі" світового перформансу - Марини Абрамович. Якийсь магічний реалізм у житті+божевільні експерименти зі своїм життям, експерименти, що стали мистецтвом. Якби вибирати взагалі найкращу книжку року, то я вибрала б саме цю. Вона увібрала всю мою увагу, струсила за плечі й сказала: "Ти що, серйозно вигадала оце про читацьку кризу? Ну, начувайсь!"

Найкращий український нон-фікшн року

"Ukraїner. Країна зсередини" Богдана Логвиненка

Ну, тут усе очевидно. Я обожнюю мандрувати Україною, і найтепліші спогади про рік, зокрема, пов'язані з тим, як ми з чоловіком відкриваємо якісь чудові куточки, про які мало хто знає. Богдан Логвиненко та команда "Українера" (я саме так називаю, а не "Юкрейнер") знає ну дуже багато. У мене перехоплює подих, коли я споглядаю ці світлини або відео на "Ютьюбчику". Тож щонайменше за концентровану красу книжку варто мати у своїй бібліотеці. І не просто мати, а й за нею вибудовувати маршрути.

Найкраща перекладна художня література

Кен Лю "Паперовий звіринець"

Я вже писала розгорнутий відгук про цю збірку оповідань, тож повторюватися не буду. Єдине, що скажу тут: це химерна книжка, у якій є кілька направду незабутніх науково-фантастичних оповідань

Саяка Мурата "Дівчина з крамнички"

Необтяжливе, на перший погляд, ощадливе чтиво про так звану маленьку людину у світі своїх законів та порядків. Про цю книжку теж писала огляд, тож не буду задвоюватися.

Рубрика "Книжки, які мені відгукнулися"

Мені часто відгукуються художні репортажі. Я дуже-дуже радію, що в нас з'являються такі книжки, як "Вулиця причетних" Віри Курико. Це дослідження про чернігівський період у житті Левка Лук'яненка, про його оточення, доноси, вироки. Дуже щемно про першу дружину Левка Лук'яненка, про випробування, що випали на її долю. 

Саллі Руні "Нормальні люди"

Ця книжка багатьом буде прохідною, а мені - ні. Історія про токсичні взаємини не всім цікава, але я так багато років провела в схожих стосунках, що мені було легко співвіднестися. Роман про підліткове кохання, непричесане, з багатьма помилками, виснажливе, але щире і справжнє (що ж поробиш, любов буває і такою).

Ось такі мої приватні книжкові підсумки року. Тут нема нічого про дитячу літературу, проте це свідомо: мені зараз цікавіше її просто вивчати, ніж підсумовувати. Можливо, коли я відчую снагу та відповідальність про це говорити, я напишу якийсь розлогий матеріал. Та до цього мені ще треба попрацювати.

Усім цікавих книжок у прийдешньому 2021-му році :)

Як приємно чогось не розуміти

 Сталася велика радість: я визнала, що недостатньо розумна для однієї книжки. Радість полягає, по-перше, в тому, що я нарешті відчула якісь емоції до книжки  та процесу читання (хай навіть це було відчуття власної читацької недосконалості). По-друге ж, і це є наслідком до "по-перше", книжка мене здивувала, вона була не схожа на все, що я читала досі: у стилі, темі та навіть формі. Я тулилася до цих оповідань, хотіла, щоб мої думки заповнили цю посудину сповна, та натомість навіть не могла віддалитися наскільки, щоб цю форму можна було чітко побачити чи хоча б уявити її межі та пропорції. Я ковзала по тексту, і текст мене переміг. Це була давно забута красива гра, коли автор та твір виявилися досконалішими, ніж моє уміння читати. І тому я так відчайдушно намагалася урвати свої шматочки розуміння. Я сказала собі: якщо я знайду хоча б два твори, які я а) зрозумію, б) естетично співвіднесуся та в) захочу й зможу описати, тоді я розкажу про цю книжку й порушу своє затворництво, тому що знатиму, що воно цього варте.

Я знайшла два такі оповідання. Цілі два оповідання, які я, імовірно, ніколи не забуду. Не зміст, звісно - зміст зітреться через півроку. Лишиться враження: порадь, не забудь. Це те, що можна буде легко дістати з картотеки пам'яті, коли постане потреба погратися в бісер, поговорити з учнем/подругою/ким-завгодно про мистецтво оповідання, його безкордоння.

Про те, хто такий Кен Лю та скільки нагород у книжковому світі він здобув і за що, я не скажу краще, ніж вікіпедія, тому й писати не буду. Скажу лише такі слова: "Х'юго", "Неб'юла", "Локус". Sapienti sat, особливо якщо ви любите наукову фантастику (я так собі). Усі ці нагороди якраз за "Паперовий звіринець". І - яка радість - саме про "Паперовий звіринець" я й почну писати: це не лише назва збірки, а й те саме одне з двох оповідання, що вразило мене в саме серце.

Я впізнала "Паперовий звіринець" з перших рядків, бо колись давно, коли ця книжка і близько не була перекладена українською, це оповідання скинув мені знайомий, і я його запам'ятала (оповідання, не знайомого, лінь шукати синонім до займенника). Зараз просто прочитала вдруге. Й, оскільки мої сльози вже давно не є критерієм вартісності твору, я надіслала твір подрузі. Вона теж плакала над ним. Це вже можна вважати вагомішою ознакою якості, бо подруга не тонкосльоза і теж уже розбещена водоспадом книжок, але, ок, якщо ми обидві плакали, ви подумаєте, що там шось сентиментально-трагічне. Одразу зруйную горизонти очікувань від передчуття мелодрами до чогось більш пристойного: це історія про ідентичність. Жінка-китаянка виходить заміж за американця, виїжджає до Америки й намагається передати сину хоча б дрібку того, що пам'ятає про батьківщину. Вона робить із серветок орігамі, і паперові звірі оживають, вони тішать дитяче серце краще, ніж будь-яка суперіграшка. До певного часу, звісно. Одного дня звірі перестануть рухатися, але через багато років оживуть знову. Одного дня тигр знову закрутить хвостом, застрибне на плече й покрокує разом із власником назустріч неоновим вивіскам американського мегаполісу.  Але дещо все ж уже буде втрачено. Мораль: цінуйте свою мову та культуру, бо разом із мовою можна втратити себе. Або й не дізнатися: то ким ти була, людино? Магія й дуже прісна, повсякденна реальність сплітаються, щоб занурити нас у світ справжніх цінностей (це порожнє речення я закреслю).  Але. Думаю, що всім людям, які за певних обставин забули/відмовилися від мови дитинства, (не обов'язково китайської, можна і якоїсь іншої), оповідання справить терапевтичний ефект.

Друге оповідання, яке запам'ятається мені надовго, називається "Вдалого полювання". Прочитавши його, я якраз помітила на обкладинці напис "Love, death and robots" by Netflix і вирішила погуглити, що це таке (бо якраз слово Netflix мені відоме). І я знайшла анімований фільм за мотивами "Вдалого полювання". Решту антології можна було й не дивитися: саме ця історія, на мій смак, виявилася найкращою. І вона абсолютно за текстом: майже жодних відхилень. Тема: конфлікт традицій та прогресу, магії та технологій+соціалочка+азійський  колорит. Хлопчик з татом працюють відьмаками, тобто за гроші ловлять усіляких магічних потороч, але одного дня хлопчик починає дружити з донькою отакої-от магічної поторочі. І раптом світ змінюється, винаходять поїзди та купу інших інженерних витворів, і ось хлопчик-маг і сам вирішує стати інженером та творити магію вже за допомогою науки. Його шедевром стане перевтілення давньої подруги. Але чому вона захоче перетворитися, краще почитати. Або переглянути. Шукати за запитом "Вдалого полювання. Любов, смерть і роботи. 1 сезон, 8 серія". Тривалість приблизно 17 хвилин.

Власне, це і були два твори, заради яких я читала цю книжку. Хоча, звісно, у ній ще багато інших, які можна розкодувати: обрій - наукова фантастика, нагадую. Але не тільки вона. Тому: читати оці два оповідання, а далі змагатися, дивуватися й підкорювати. Якщо ви цінуєте, коли вас у чому перевершуєте, і не схильні називати незвичайне й незрозуміле нудним тільки тому, що вам не по зубах, вам ця збірка точно запам'ятається.