Минає шалена весна 2017, і мені бракує часу навіть на найсвятіше – мій блог. Але факт, що дисертацію захищено, трохи полегшує життя. І в нетривалі миті спокою я думаю про свій "Читацький щоденничок" і вже навіть маю одну ідею на літо. Навіть дві. Навіть три!
А поки до літа лишається два тижні, напишу трохи про прочитані за цей довжелезний період книжки. Так, писати було ніколи, але на читання я знайду час завжди:)
Отже, читацькі квітень-травень–2017 були наснажені дуже різними книжками – від класики ("Тигролови", "Місто", "Маруся Чурай" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні?") до мотиваційних книжок. Про класику я колись напишу окремо, а в цьому пості розповім про враження від новинок. Поїхали!
Для спраглих мовного самовдосконалення
Після написання посту про 5 книжок для охочих вивчати українську, я вирішила ще раз перечитати "Мовностилістичні поради" Олександра Пономарева, а також ознайомилася із двома словниками вишуканої української Тараса Берези. Якщо Пономарева знаю й поважаю давно (у моєї подруги його фотка висіла в гуртожитку на холодильнику й щодня заохочувала до вивчення солов'їної), то про Тараса Березу я не відала нічого. Тому довелося судити по обкладинках двох його книжок. Вони мені не дуже сподобалися, бо все-таки в йдеться про вишукану українську, а на обкладинці – каструля
з борщем. Але, попри те, книжки цінні. У них було те, що я в мові дуже люблю, – лаконічні, місткі слова, що ними можна замінювати незграбні, обтяжливі, а то й просто не до всіх ситуацій придатні конструкції. Наприклад, замість "ну ніфіга ж собі" я тепер казатиму "овва!" або "отакої!". А замість "капєц" – "достолиха!" :) Ще мені подобається замість "від нічого робити" казати "знічев'я", замість "повільний у рухах" – "вайлуватий" і т.д. Такі слова я намагаюся виловлювати з мовлення моїх рідних, із газет, книжок, а тут тобі цілий словник, навіть два.
Яка ж між ними різниця і який краще купувати?
Першою світо побачила червоненька книжка, потім – синя. Я б радила всім придбати синю. Вона частково дублює зміст попередниці, але тут усі слова подані з наголосом. Також до кожного слова дібрано контекст, переважно із української класики або перекладів знаних українських тлумачів. До речі, із зарубіжних уривків є й сучасні – наприклад, "Код да Вінчі" Дена Брауна.
Попри те, що багатство української лексики представлено якнайкраще, усе ж не все ми зможемо взяти до активного вжитку. Наприклад, круте слово "виторг" замість "виручені кошти", але навряд я називатиму ліву руку "лівицею", а слово "Правиця" вживаю хіба принагідно до музичного гурту. Це так і до ланітів із виєю можна договоритися. Утім, це на розсуд мовця.
Як заощадити свій час і стати ще мотивованішим?
Про це можна дізнатися з книжки "Перемикайся" Маршала Голдсміта. Її я отримала як бонус у нововідкритій книгарні "Є" на Хрещатику. І довго не бралася за прочитання, бо не люблю мотиваційної літератури і не вірю в її чарівні можливості. Розгорнула книжку з простої причини – ця книжка зеленого кольору і має яскраво-жовті форзаци. Коли ви востаннє бачили книжку з жовтими форзацами?
На мою зболену дисертацією душу цей колір справив терапевтичний ефект, і я все ж вирішила прочитати. Мені навіть сподобалося!
По-перше, з особистих причин. Віднедавна я трохи переосмислюю свої погляди на людей, що читають таку літературу. Раніше мені здавалося, що вони просто крадуть у себе час істинного задоволення від художньої книжки й прагнуть очолити ілюзорний хіт-парад Його Величності Примарного Ідеалу Успішної Людини. Але зараз я утримуюся від категоричності, тому що мені.ні на що. не. вистачає. часу. І якщо якась людина на світі присвятила свій час, щоб написати книжку про те, як розумно використовувати час (не речення, чемпіонат із тавтології, вибачте), то я знайду дві години, щоб про те почитати. Бо моє життя летить дуже швидко, а дуже організованою я себе назвати не можу. На жаль. Поки що.
По-друге, тут багато практичних порад, як виконувати заплановане, як аналізувати те, що відбувається щодня, як робити висновки і розробляти нові стратегії поведінки. Наприклад, я і так перед сном щоразу аналізую день і планую наступний, але в книжці на прикладах інших людей роз'яснено, як зробити цей аналіз іще ефективнішим, як точно бачити, що ти виконав із задуманого, а що ні, і що стало на заваді. Варто при цьому пам'ятати, що у всіх своїх прорахунках майже завжди винен тільки ти, тож якщо хочеш уникнути їх на майбутнє, роби щось із собою. Будь організованішим для початку. І не спихай усе на обставини – обставинам байдуже, усе це треба тільки тобі. Це відомо й без книжки, але все ж корисно час від часу нагадувати собі.
Нова книжка Володимира Лиса
- Валентина Петрівна закинула вишивання!
- Тетяна Василівна пила заспокійливі таблетки!
... І все це через книжку Володимира Лиса "Діва Млинища", яку я після прочитання привезла в Золотоношу, де мама, а за нею і її колеги по роботі зафанатіли від Володимира Лиса. Тетяна Василівна, наприклад, вважає, що Лис – це ідеал письменника. І я вже не вперше чую таку думку. Після "Діви Млинища" я подарувала мамі ще три книжки Володимира Лиса, і за ними вже черга.
Щодо мене, то я спокійніше ставлюся до творчості волинського автора. Передусім через тематику. Мені трохи набридли життєві драми в кожній сільській хаті. І тут нема претензій до письменника, просто я, напевно, не його аудиторія. Я просто майже нічого не пам'ятаю з книжки, хоч прочитала її тільки місяць тому. А ні, пам'ятаю, що в першій новелі персонажів звали Пилип і Прокіп (?), і я не зразу їх відрізняла.
Поза тим, мова твору бездоганна, колоритна, кожна новела динамічна, кожна "за любов" і "за жизнь". Тому можна читата, але, як на мене, книжка на раз.
Те, що ви навряд чи знали про своїх предків
Давно хотіла прочитати книжки фольклористки й культуролога Ірини Ігнатенко. Особливо після її участі в передачі Майкла Щура. Також на курсах "Соловейка" почула від колеги, що "Жіноче тіло в українській культурі"– цікава книжка, цікавіша за "Чоловіче тіло". У книгарні я побачила обидві книжки, але на "Жіночому тілі" не було наліпки "18+". І я подумала: треба ж мати хоч якісь переваги з того, що я щороку старшаю. І взяла "Чоловіче тіло".
Це дуже відверта книжка, що відкриває нам розмаїте сексуальне життя наших пращурів, втілене у фольклорі. У видання вміщено чимало сороміцьких пісень, а оскільки шрифт, як вже згадано, великий, то читати у транспорті не рекомендовано.
Що я можу сказати – мені було цікаво. Хоч книжка трохи розтягнута, в сенсі, великий шрифт, великий інтервал, недоречні ілюстрації, і видно, що до такого вдалися, щоб зробити видання грубшим, все-таки пізнавальні факти перекривають недоліки. Наприклад, я знала, що товкач і ступка – це еротичні символи, але не йняла віри, що криниця, з якої дівчина традиційно напуває коня, – це не дуже-то й криниця, і кінь теж не кінь. А тут я якраз перечитувала "Україну в огні" Олександра Довженка, де Олеся зустріла Василя Кравчину якраз біля криниці... І все те, що відбулося з персонажами потім, пояснює, що криниця тут не випадкова. Також дуже цікаво було довідатися про символи краси й чоловічої спроможності в літературі, які без знання не відкодуєш просто так. Після цієї книжки деякі пісні вже ніколи не будуть для мене такими, як раніше:)
Ще одне творіння Дена Брауна
Після того, як мені сподобалося "Інферно" Дена Брауна, друзі взялися радити мені "Янго
лів і демонів". Дехто запевняв, що ця книжка значно цікавіша й захопливіша. Я піддалася спокусі.
Одразу скажу, що "Інферно" вразило більше. Може, це тому, що я вже була знайома зі стилем і схемою автора, а, може, тому, що в Стамбулі була, а у Ватикані іще не випадало:)
Зав'язка така: Роберт Ленгдон мирно плаває у басейні, коли заплив перериває супертаємничий мен, який працює на секретну європейську організацію ЦЕРН. Виявляється, провідного спеціаліста зі створення вибухонебезпечної речовини під назвою "антиматерія" вбито, а на грудях витаврувано знак "Ілюмінати". А оскільки ЦЕРН не дуже тямить на стародавніх символах, терміново треба залучити Ленгдона, щоб розкрити його потенціал суперрятівника. Ленгдон із часом продемонструє свою суперсилу в "Коді да Вінчі" й "Інферно". А поки що йому треба врятувати католицький світ, бо ілюмінати, за попередньою інформацією, мстять церкві за переслідування науковців.
Щодо сюжету: фірмові трюки Дена Брауна мене не розчарували, але все ж у "Янголах і демонах" забагато неймовірностей. Особливо наприкінці, коли розкривається минуле камерарія Вентрески. Там реально є елементи Санта-Барбари! Ось це, по-моєму, не личить жодному романові. А так почитати можна. Категорично не рекомендую дивитися фільм. Він жахливий. Там багато чого невиправдано перекручено. Взагалі, я так зрозуміла, що найкраща екранізація – це "Код да Вінчі", якого я принагідно передивилася теж і тепер хочу перечитати книжку. Хоч гіпотези Брауна часто дуже вже недостовірні, все ж ці версії цікаві й для художньої літератури просто скарб.
Сатира в обгортці шоу
Цієї весни я прочитала ще одну незвичну книжку, що називається "Яйце-райце, або мільйон на мрію". Що ж такого в ній незвичного? По-перше, те, що її написало два автори – Тетяна Белімова й Андрій Процайло. По-друге, оригінальність жанру – це роман-шоу. Події розгортаються ніби в прямому ефірі, де транслюють шоу, а за лаштунками розгортаються цілі пристрасті довкола дорогоцінного проклятого каменя. Хоч роман пригодницький, для мене це насамперед сатира на українське суспільство, критика скоробагатьків і пристосуванців, а також можливість поповнити свій словниковий запас прислів'ями і приказками, що ними автори щедро сиплють на сторінках твору.
Що для мене було ще цікаво: вгадувати, що писав Андрій Процайло, а що – Тетяна Белімова. Два романи пані Тетяни я читала раніше, а з творчістю Андрія ще ознайомлююся, якраз маю на меті прочитати його "Вірус справедливості", Після прочитання, думаю, зможу підтвердити деякі свої здогадки.
Оскільки пост уже вийшов надто довгим, наступні дві книжки я просто згадаю. Це "Я – Малала" Малали Юсуфзай і "Усмішки долі" Адама Джонсона. Обидві книжки просто чудові, але зараз про них не писатиму, бо на них підготувала окремі статті.
... На носі Книжковий Арсенал, і, хоч життя складається так, що не знаю, чи потраплю туди, список бажаних новинок майже сформувала і скоро опублікую окремим постом.
