«Окололітературне» – майже як «околофутбольне»

Єдиною моєю покупкою на цьогорічному Книжковому Арсеналі була книжка «Окололітературне» Тетяни Трофименко. «Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» – написано на обкладинці, і я сподівалася, що це буде якесь науково-популярне дослідження про тенденції розвитку нашої літератури у паролях і явках. Вийшло і так, і не так: щоб ці тенденції виокремити, треба читати між рядками, адже книжка – це збірка вже опублікованих рецензій Тетяни Трофименко із 2005 року до ближчих часів.

На відміну від творчості багатьох критиків, рецензії Тетяни Трофименко я майже завжди дочитую до кінця. Тому що а) вони веселі б) некомпліментарні. Ці дві ознаки відрізняють статті критикині від доробку її колег, зі статей яких часто незрозуміло: то як їм ця книжка? Ось тут все чітко і зрозуміло: твори сучукрліту авторці переважно не подобаються, й авторка пояснює, чому. Робить вона це в іронічній або саркастичній манері. Мені ця сміливість дуже подобається, хоча знаю, що багато хто  не любить статті критикиці (як себе називає авторка), тому що вони іноді бувають украй жорсткі й надто суб’єктивними (хоча що таке об’єктивність у розмові про книжки – не знаю). Особливо багато галасу кілька років тому виникло довкола циклу «Золоті хлопчики сучукрліту», де авторка вщент рознесла твори Андрія Любки, Олександра Михеда й Олексія Чупи, причому в статтях ішлося не тільки про твори, а й про життєписи авторів (відповідно, розмиту лінію етичності було ніби як перейдено, багато хто злився й ображався). Менше з тим, як читачці, мені було цікаво стежити за реакціями на опубліковане. Ба більше: мене не відлякала критика авторів, я навпаки після того прочитала хоч по одному твору кожного з них, щоб з’ясувати, що Чупу й окремі твори Андрія Любки я читати можу, а от Олександр Михед – точно не моє. Загалом статті Тетяни Трофименко нагадують літературно-критичний варіант моїх улюблених «Рагулів», адже борються проти несмаку в літературі. До речі, у "рагулівни" Тетяни Микитенко і критикиці Тетяни Трофименко є спільний проект –

премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу.

 Ну а що таке несмак - кожен розуміє по-своєму. Для когось це прямолінійна, не обтяжена символізмом та іншими естетичними викрутасами оповідь, комусь збитість сюжетних ліній та стереотипність зображеного (жінка-берегиня, село-оплот святості, українці – наймужніші козаки та найпалкіші коханці і всяка така єресь). Тетяна Трофименко послідовно критикує два недоліки, притаманні творчості наших авторів: це нав’язливий автобіографізм та безсюжетність. Відповідно, якщо авторка когось похвалить, то за хорошу роботу над сюжетом та за пошук нових тем.

Що іще в книжці цікаво, так це те, як змінюється манера самої авторки. Якщо в статтях початку двохтисячних критикиня висловлюється все-таки м’якше і нерідко з частиною, типу, що є щось у творах і хороше, то свіжі статті значно прямолінійніші (але й веселіші) і на компліменти зовсім не щедрі. За статтями, до речі, можна простежити розвиток (чи деградацію) нашого літпроцесу, адже Тетяна Трофименко пише про всі головні книжки року, та й не тільки про самі книжки, а й іронічно про все «окололітературне» (це як «околофутбол» - бійки після матчу). Хай там як, мені ця емоційність близька й цікава, але якщо в мене колись вийде книжка, якою я пишатимуся, то було б круто, якби Тетяна Трофименко її не прочитала))) Бо автори реагують на статті критикині трохи не так, як читачі з попкорном на трибунах.