Чого не можна прощати?

«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна. Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників? Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою.

Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться. Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. 

Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? 

Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. 

Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947? ... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу). А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася. А тепер логічна загадка. Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах? А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони. «Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. 

Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.