Фентезі, що мене переслідувало

Одного дня я розлюбила казочки. Сталося те класі в п'ятому, коли я взяла в бібліотеці казки Оскара Вайльда. Відтоді світ не міг бути таким, як раніше. Світ став сумним і незрозумілим. 

Я вирішила відмовитися від казочок. За винятком Гаррі Поттера хіба що (хоча і він для мене – похмура історія).

Але життя вперто тицяє мене носом у казочки) Не знаю, хто мені тільки не радив почитати "Відьмака"! Щороку якась нова людина у розмові несподівано звертала на похвалу цій сазі. А минулого тижня мені нарешті вручили книжку: "На, читай!"

Звісно, не минуло й тижня, як перша книжка про "Відьмака" позаду.

І, звісно, називаючи "Відьмака" казочкою, я сильно спрощую сприйняття цього твору. Хоча як знати, хто що шукає в ньому? 

Я передусім шукала пояснення, чому "Відьмак" подобається такій великій кількості людей, і навіть не намагалася сформувати своє враження під час читання. І тільки вчора вночі, перегортаючи останні сторінки і розуміючи, що попереду в мене нові історії про Ґеральта, я зрозуміла, що натиснула кнопку "так" і повернулася обличчям до магії світу Анджея Сапковського.

Чому?

Звісно, не тому, що я фанат міфології. Настільки не фанат, що гуглила слово "стрига", хоча потім зрозуміла, що це слово мені знайоме у варіанті "стригойка" із творчості Михайла Коцюбинського (щоправда, у Сапковського і Коцюбинського це не ідентичні істоти). Ну, тобто надприродні істоти мене зовсім не цікавлять, хоча саме всякі поторочі приводять Ґеральта до пригод.

Не можу сказати, що мене сильно зачепив і сам світ, у якому Ґеральт шукає на свою світлу голову проблем. Але мені заімпонував сам образ загадкового мандрівника, який, щоб прожити, має вбивати потвор, а насправді частіше рятує їх. Мораль у підсумку така: не спішіть таврувати не таких, як всі, поцікавтеся спершу, чому вони стали такими, і, може, пощастить в личині потвори відчаклувати принцесу або принца. Це вже не казка, так буває і в реальності.

І, звісно, гумор. У "Відьмакові" чимало дотепних епізодів, особливо в діалогах Ґеральда з мандрівним музикою Любистком. До речі, ці друзяки (що типово для пригодницьких книжок) дуже різні за характером, нерідко  Любисткове невміння тримати язика за зубами призводить до халеп, які розрулює Ґеральд, але читачеві тільки цього й треба.

Стартуючи з невибагливої казочки про зачакловану принцесу, автор поступово розгортає  перед читачем складні людські вибори (звісно, їх належить зробити Ґеральту з Рівії, однак не тільки йому). І ось перед читачем вічні дилеми помсти і прощення, скромності й жаги багатства,  зради й вірного кохання. До речі, жінка, у яку закохується наприкінці першої книжкис сам Ґеральт, – основна причина, чому я б почитала і другу книжку.

Не можу також не відзначити структуру книжки. "Останнє бажання" – це збірка оповідань, головним розрулювальником проблем у яких є відьмак. Я так розумію, решту книжок написано по-іншому, але починати занурення у світ "Відьмака" дуже вдало саме з оповідань.

Щодо українського перекладу. Він недосконалий, тексту явно бракувало ще однієї-двох читок. Поруч із прекрасними перекладацькими або редакторськими словесними знахідками сусідять русизми. Це не незнання, а недогляд. Оскільки сама часом працюю з книжками, знаю, що таке трапляється через поспіх. Менше з тим, далі я б воліла читати саме український переклад, бо робота зі словом тут все-таки детектед. Навіть смілива зміна імені одного з головних героїв на Любисток (в оригіналі його звати на честь квітки жовтець, у російському перекладі – "Лютик") мене влаштувала (наприкінці книжки в коментарях перекладачі пояснюють, чому Любисток).

Як і належить, завершення першої частини інтригує й надихає братися за продовження (хоч назагал читати саги – не моя фішка). "Відьмак" справляє враження простого, але захопливого читва не без приводів подумати про щось більше, ніж сюжет. Тому всім, хто радив мені нарешті звернути увагу на цей твір, дякую! А Вікторії з Михайлом дякую за книжку :)