Я ще існую)) І щось навіть читаю

Виявилося, що я не писала в блог із півтора місяця. Жахливий жах, надто враховуючи, що протягом березня я прочитала щось із десять книжок (це для мене навіть забагато). Чомусь мені здавалося, що весна – це чудовий період для читання. Для читання – так, але не для писання))) Мене охопила хандра, що про все ТРЕБА написати, і якось зблякло відчуття щастя від читання, тому я трохи взяла паузу. Але книжок тим часом прибуває!

По-перше, маю цілий стос книжок у жанрі художнього репортажу. Їх мені подарували на підсумках конкурсу "Самовидець", де мені пощастило потрапити в п'ятірку (сприймаю це як мегадосягнення). Досі не наважуюся братися за ці книжки, тому що хочу підійти до цього дуже серйозного читання у стані "голоду" (а не втоми) й розповісти про художні репортажі з належною увагою. Може, до того часу вийде книжка із текстами цьогорічного короткого списку, то напишу про "Самовидця" докладніше. Конкурс і сам жанр варті того, щоб про них знала якомога більша кількість людей.

По-друге, на мене чекає третій том "Реквізитів", інтерв'ю з Адою Роговцевою (подарувала мамі, але й самій цікаво), кілька книжок від Катеринки ("Кубельце Каті"). А ще я мрію колись прочитати "Відьмака"))

Менше з тим, мій блог передусім про сучасну українську літературу, тому трохи розкажу, що я встигла прочитати з неї. 

Минулого місяця я вперше дописала до блогу "Видавництво Старого Лева". Колись я думала: от було б круто якось туди щось написати, і ось якось все так добре склалося. Я підготувала матеріал про збірки Костя Москальця, Ніни Кур'яти, Галини Крук і Уляни Галич. Найцікавішою, на мій погляд, є збірка Костя Москальця. Докладніше – тут:Надихатися віршами, смакувати весну

Ще одна книжка, про яку хочу згадати, – це повість "Бібліотекарки не виходять заміж" Марини Єщенко. Мені імпонують Маринині  гумор і безпосередність, а також її вміння прикрасити цим и рисами твори в естетиці абсурду. У повісті, наскільки я розумію, частково автобіографічній, йдеться про суворі будні працівників однієї з найбільших київських бібліотек. Похмурі бібліотечні зали наснажуються кольорами завдяки химерним бібліотекаркам і їхньому трохи причмеленому директору. Між ними виникають смішні колізії, кумедні діалоги й абсурдні ситуації. Деякі образи гротескні – так авторка висміює печальні подробиці бібліотекарських буднів. І хоч твір смішний, післясмак його гіркий, тому що не такими, ой не такими хочеться бачити наші бібліотеки. Але реальність сумна: хоч я провела півстудентського життя то в бібліотеці Максимовича, то у Вернадці (у мене навіть цукерково-букетний період одних стосунків розгортався в похмурих залах Вернадки, і це було гарно), все-таки спогади про ці храми знань двоякі. Вернадка нагадує в'язницю, де кожен крок (від кількості ксерокопій до втикання вилки зарядки до електромережі) контролює недремне око непривітної жіночки невизначеного віку. Траплялися, однак, і промені добра: молоді дівчатка, спраглі допомогти за першим покликом читача. Ось така дівчинка – головний образ Марининої повісті. 

До книжки "Земля Георгія" Антона Санченка я придивлялася давно, ще коли вона вийшла (роки з два тому). Тоді вирішила бути чесною з собою: я не поціновувач мариністики, тож що візьму для себе з книжки? Але совість мене гризла. Я  читала чимало колонок Антона Санченка, була на багатьох заходах за його участю, навіть колись проковтнула його "Самовчитель графомана". А, ще колись забігала на "Розбори польотів". Загалом мені дуже імпонують погляди і діяльність цього автора,  тому я реально себе гнобила, що саме його доробку творчого не знаю взагалі. Було соромно, і я вирішила заповнити лакуну невігластва.

"Земля Георгія" подарувала мені цікавий читацький досвід. Ця збірка повістей про моряцькі будні/пригоди вводила мене в ступор. Я повсякчас ловила себе на думці, що дупля не відбиваю, на якому етапі сюжету перебуваю, куди персонажі пливуть зараз і про що сперечаються, і при цьому мені все одно хотілося читати) Я навіть можу назвати чітку причину, чому: стиль. 

Це такий стиль, за яким з дитинства визначаєш автора: письменник/не письменник. Тут і гумор, і багата мова з моряцьким характером, і безліч прислів'їв/приказок/жаргонрізмів – просто насолода для філологічного вуха. Тут просто з перших сторінок видно дуже гармонійний тандем літредактора й автора, усе бездоганно. Аж наскільки, що саме стиль протяг мене крізь 400 сторінок тексту читання з не моєї картини світу. Стиль, а не пригоди, екзотика і взаємодія між персонажами. З не-письменниками так не буває.

Після Антона Санченка вирішила знову активно читати наших, але щось їх ніде нема (маю на увазі, новинок нема). Тож поки видавництва маринують своїх читачів в очікуванні Арсеналу (хоча вангую, що і на Арсеналі буде всього вкрай мало, тому доведеться чекати Форуму), я піду розганяти свою хандру іншими книжками. Он ціла непрочитана гора з докором блискає на мене самотніми корінцями.