Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.
Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.
Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.
Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.
Образ Івана Іскри
Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).
Час
Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша, а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.
Невідчитувані символи
Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти, дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.
Відсутність кількох важливих образів
Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.
Фінал
Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?
Переваги вистави
Сценографія
У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.
Другорядні персонажі
На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.
Образ Гриця
На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).
Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз.
Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.
Немає коментарів:
Дописати коментар