Мистецтво викладати: потроху дотикаємося до

У неділю ми з колегами знову обговорюємо книжки. Цього разу – про викладання. Зупинилися на автобіографії Річарда Фейнмана, а також на  посібниках "Мистецтво навчати" Тоні Ваґнера і "Школа майбутнього" Кена Робінсона.

"Ви, напевне, жартуєте, містере Фейнман" – це автобіографія Нобелівського лауреата в царині фізики Річарда Фейнмана. Багато читачів, судячи з відгуків на Гудрідзі, вважають книжку напрочуд мотиваційною (втомилася від цього слова, але кращого не доберу) і веселою. На трьохстах сторінках Фейнман розповідає про своє життя, викладання, курйози (це найцікавіша частина) і наукові досягнення. Що в постаті направду захоплює, так це багатогранність талантів: Фейнман і художник, і зламувач сейфів, і викладач, і знавець мов, і  фізик, причетний до створення атомної бомби. До всіх цих досягнень Фейнмана привела його вроджена допитливість. Власне, це те, що у викладанні є головним (так само важливим у цім ремеслі є хіба харизма і доброта). І хоч чимало сторінок у цій книзі дуже нудні для людини з гуманітарним складом розуму, все ж почитати про улюбленого фізика Шелдона для загального розвитку можу порадити. Тим більше, що є й багато веселих епізодів про те, як науковець з добрим почуття гумору на кожному кроці жартує зі своїх менш обізнаних з фізичними законами ближніх. 

Наступні дві книжки – "Мистецтво навчати" і "Школа майбутнього" – це дуже схожі видання про те, що треба змінювати в американській освіті і як варто викладати. На перших сторінках автори пропонують вічно свіжі думки про те, що тестування – це зло, що в учнів треба розвивати критичне мислення, креативність, уміння співпрацювати одне з одним. І що викладач має бути харизматичним і надихати учнів до самостійних пошуків і самовдосконалення. А, ну і ще є революційна думка, що бажано впроваджувати якомога більше практики і менше теорії. 

Словом, якщо ви самі до цього не додумалися, то книжки можна почитати, тим більше там справді є приклади реальних шкіл, яким вдалося змінити систему освіти на краще. Якщо ж, у принципі, це все для вас самозрозуміле, то можна і не читати.

Хай там як, січневе читання мене переконує, що ми у своїй студії робимо правильні речі і що в нас реально все виходить. Мені й самій дуже хочеться написати щось про Тьюторію і про те, які міні-дива відбуваються у нас щодня, як горять очі цих дітей, як мені з ними цікаво і як вони мене окрилюють (сподіваюся, я їх теж, може, не всіх, але хоч когось). 

Сьогодні зранку, наприклад, до мене приходила моя випускниця Віка, золота дівчинка, яка щебетала мені про свою першу сесію, але взагалі-то, як вона сказала, прийшла порадити фільм "Убивство священного оленя". І поговорити про вірші, фільми і нефігуративний живопис. Я вважаю, що такі учні – подарунки долі для кожного викладача, але коли вони просто так приходять з тобою поговорити через півроку після ЗНО вже у статусі студентів, це взагалі мегащастя.

Після того, як Віка нащебетала мені щасливий настрій і побігла в університет, я подумала, що, може, я працювала редактором, журналістом і трохи побула в науковій галузі просто для того, щоб бути викладачем. Потому на заняттях спостерігала за учнями і згадувала, як зараз шпетять "молоде покоління" за те, що йому нічо не треба і що вони ліниві, байдужі ітеде.

Але я дивилася на них і в мені вкотре забивало дух враження, що просто, зараз на українській літературі, я володію секретними знаннями про те, якими ці діти є насправді. А вони є крутими, крутішими, ніж я була у їхньому віці. І після 21 00, коли заняття закінчилися, я абсолютно щасливою верталася додому з відчуттям, що викладаю рік з хвостиком, але дещо про радість викладати знаю не тільки з книжок.

Може, колись цього назбирається на добрі й світлі історії про щастя спілкування між учнями і викладачами.