Не пілюля – вітамінка

Я люблю живопис ще зі школи. Пам'ятаю, як єдиним джерелом знань у доінтернетну добу для мене були журнали "Великі художники", що їх брала почитати у вчительки зарубіжної літератури. Ще тоді я помітила, що мене особливо не цікавлять реалістичні роботи без бодай натяку на іронію або інші вияви діалогу з читачем. 

Вже у старших класах зафанатіла від сюрреалізму. Особливо – від Рене Маґрітта. У мене навіть є копія його картини "Проникливість" – один із найкращих подарунків. Месидж там простий: митець здатний передбачити майбутнє. Але і складні, незрозумілі твори цього художника дуже мені заходять і досі. Також люблю живопис Марка Шагала. Його "Прогулянка" – це фотографія моїх стосунків із чоловіком :) Вкрай цікавлять мене українські художники, але про них, на жаль, не так багато можна прочитати, і все ж я намагаюся відвідувати виставки, які, отут вже на щастя, дедалі частіше з'являються в Києві.

Рене Маґрітт "Проникливість"

Але я відволіклася. Так от, моя любов до живопису почалася не з імпресіоністичних приторностей, а із химерій сюрреалізму. Люблю на самоті поспоглядати такі картини й пошукати відповідей на свої питання. Натренована сюрреалізмом (там насправді все завжди логічніше, ніж видається на перший погляд), я трохи навчилася розуміти й авангардні картини, тож абстракціоністські каляки-маляки мене переважно не дратують :) Проте все-таки іноді потреба почитати про живопис виникає, тому я залюбки хапаюся за новинки на цю тему. Торік і позаторік із задоволенням прочитала "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб-Ґааль. І ось завдяки блогерському голосуванню я довідалася про книжку знаного культурного журналіста Вілла Ґомперца "Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі" (arthuss). І не змогла оминути увагою.

Марк Шагал "Прогулянка"

Це видання присвячене розвитку модерного мистецтва від імпресіонізму Моне й аж до сучасних перфомерів-епатажників, типу Деміана Хьорста (це той чувак, що кілька років тому експонував у ПінчукАртЦентрі корів із розпанаханими черевами). У книжці ідеться не тільки про художників, а й про скульпторів, архітекторів, менеджерів та інших причетних до мистецва людей. Але це не енциклопедична занудна розповідь, а іронічне, у дечому суб'єктивне бачення Вілла Ґомперца. Іронічне – підкреслюю – бо іронія – це те, без чого нефігуративне мистецтво, на мій погляд, сприймати не варто. І, відповідно, писати про нього надто серйозно не варто тим більше.

Видання цікаво оформлене (іронічно, знов-таки). Тут уміщено ілюстрації найвідоміших картин, що їх аналізує Ґомперц, а також додано малюнки Микити Кравцова, на яких люди фігачать селфачі на тлі відомих картин, а похмурі жіночки – сторожі мистецтва, яких ми повсякчас бачимо в музейих залах – байдуже спостерігають за всім цим.  По-моєму, задум із селфачами крутий. Він, з одного боку, висміює поверховість сприйняття мистецтва, а з іншого, –  підкреслює цілком виправдану моду на нього. 

Що мені, окрім стилю й нової інформації сподобалося, так це думка про те, що незрозумілого  мистецтва не варто остерігатися. Мене це дуже надихає. Сьогодні переконалась у цьому, коли бродила порожніми – будній день-бо – залами Мистецького Арсеналу, насолоджуючись виставкою бойчукістів.  На неї я й так збиралась іти, а після прочитання "Що це взагалі таке?" аж побігла,  причому сама. До речі, дійшла думки, що на виставки живопису краще ходити самій. Це такий кайф – слухати свої думки і мовчати протягом усіх відвідин, не розхлюпуючи наповнення. 

Так що виставку раджу всім. Як і книжку. Любіть живопис, він життєрадісний навіть тоді, коли незрозумілий.