"Американські боги" – перша книжка 2018 року

Кажуть, як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. 2018-й я зустріла за читанням "Американських богів" Ніла Ґеймана. Що я скажу... Не дай боже так провести читацький рік. Вірніше, не дайте боги!

Не в сенсі, що не цікаво, а в сенсі, що це винос мізків. Автор взяв інформацію про відомих богів з різних міфологій (скандинавської, слов'янської, африканських ітеде), потім вигадав сучасних богів, а на перехресті батлів за сфери впливу помістив ні в чому не винного чолов'ягу Тінь, єдиним бажанням якого було вийти з тюрми й возз'єднатися з коханою дружиною. І все це відбувається в Америці, що в цьому романі є втіленням хаосу.

"Американські боги" – дуже круто написаний роман, і якщо визначати майстерність авторів за вміння створювати щось неповторне, своє й при цьому зберігати своєрідне почуття гумору (хай навіть і похмуре), то Ніл Ґейман –  іронічний бог літератури. Бо він і створив химерний світ, і поіронізував з нього, і лишив місця для драми, і змусив задуматися про призначення літератури і про те, що вона вміє витворяти з людиною. Усе це варте захоплення. Кажуть, що і серіал за романом крутий, але я ще не готова побачити цей візуалізований винос мізків.

До речі, український переклад крутий. Радію, що його блогери відзначили в рейтингу.

До твору в мене багато питань. Чому саме ці боги? Який між ними зв'язок? Чого так мало людей у творі? Чи варто взагалі ставити такі питання до роману-гри? 

Було і до себе чимало питань. Я тупа, що не можу це зрозуміти? Тінь – це що, Ісус Христос? (насправді ні) Може, варто перечитати роман?

Зараз я перечитувати його не хочу, але чийсь фаховий розбір я б почитала.

Порадити "Американських богів" можу тільки вдумливим читачам, які готові продиратися через символічну сотню-другу сторінок, щоб, як-то кажуть, вкурити сенс (боже, яке вдале слово в цей контекст). Будьте готові до жорстоких сцен, до сюрреалістичних видив, містики, детективу і тим, як автор грайливо жене з усіх цих штук. І як серйозно, благоговійно до них ставиться.