Новинки сучасної української прози: О. Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"

Листопад для мене – місяць сучасної української літератури. Коли я дізналася, що в Оксани Забужко, Сергія Жадана й Василя Шкляра вийшли нові книжки, то запланувала читання саме для цього чудового місяця напередодні зими. Сказано – зроблено: протягом півтора тижня проковтнула збірку Оксани Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється", роман Василя Шкляра "Троща" і роман (хоч, якщо по-чесному, то це повість) Сергія Жадана "Інтернат". Почати хочу з нової збірки Оксани Забужко.

Якось у серпні я почала писати топ 15 найкращих сучасних українських прозаїків. Спочатку мені здавалося, що це дуже легко, адже авторів у нас чимало, і в багатьох у доробку є гучні книжки. Однак на ділі все вийшло натужно: мені поки що не вдалося набрати й десятьох письменників, які б не просто видали багато книжок і стали популярними в медіапросторі, а й звучали своїм неповторним голосом і щоб голос той чувся переконливо хоча б у чотирьох-п'яти непрохідних книжках. І хоч з десяткою-п'ятнадцяткою в мене поки не складається, я завжди знаю, з кого треба починати, хто очолює топ і кого можу без вагань назвати найкращим автором, вірніше авторкою, нашого сьогодення. 

Для мене це  Оксана Забужко.

Жоден її твір (навіть якщо допікав і обурював) ніколи не розчаровував і завжди вражав своїм приголомшливим, захмарним стилем. І тут я не тільки про славнозвісні речення-ризоми, а й про лексику. Можу закластися, що кожен прихильник Оксани Забужко віднайшов для себе якісь дивовижні слова саме з її творів! Я просто заплющую очі й рендомно згадую якісь слова. Є! Одразу два! Поетичне "суцвіття газу" з вірша "Жінка з цитринами"(до речі, покладеному на музику сестер Тельнюк) і зовсім прозове, буденне "вилоги піджака" з есе про Чорнобиль. Так, до Оксани Забужко я не знала слова "вилоги". Таких прикладів у мене дуже багато, і я щоразу радію, коли віднаходжу прості, але місткі слова, відкриваю їх для себе наново, бо хоч ці слова мені підказала книжка, у мене врочисте враження, що я їх і сама колись знала і невідь-чому забула.

До речі, слово невідь-чому магічним чином вклинилося в попереднє речення, а це слово я теж  перевідкрила завдяки Оксані Забужко. 

Отже, по-перше, читати книжки Оксани Забужко хочеться через її стиль.

По-друге, вся її проза (та й поезія теж) – це несподіванка загального значення саме через теми, які авторка вибирає, і фокуси, з яких пропонує побачити певну ситуацію. Від "Польових досліджень" і до "Музею покинутих секретів" не вщухали обговорення,  виникали цілі рої звинувачень і хиботлумачень та непорівняно більше захоплень! Але щойно я загадала тільки два романи, а є ще есеїстика, літературознавчі дослідження, листування, публіцистика, переклади... І мала проза – куди ж без неї. Так от. Нова книжка "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" (видавництво "Комора") – це збірка малої прози, тобто оповідань і повістей. Більшість із них вже були опубліковані раніше, деякі ми навіть вивчали в університеті. Можна сказати, що ці твори вже здобулися на визнання сучасної класики. Однак для себе я виявила (з радістю!), що  мені у збірці відомі не всі назви, отже, приводів для здивування побільшало!

І здивування прийшло з першої ж сторінки. Чого-чого, але фантастики від Оксани Забужко я не могла собі уявити! "Книга Буття. Глава четверта" – прозовий дебют авторки, "докомп'ютерна антиутопія", у якій ідеться про ризики існування надрозвинених цивілізацій. Авторка переосмислює біблійний сюжет про Каїна й Авеля. Брати живуть в технологічно розвиненій державі, де, як і годиться для антиутопій, крок убік від накресленого курсу карається смертю. Каїну такі закони до душі, Авелю – ні. Брати сходяться у вічному протистоянні на території 

псевдопрогресу. 

Найбільше приголомшили мене дві повісті – "Дівчатка" і "Казка про калинову сопілку". "Казку про калинову сопілку" вивчала в університеті, але тоді нам треба було зосередитися на прийомах переосмислення відомої фольклорної казки про те, як брат убив брата, на місці вбивства виросла калина, з неї перехожий зробив сопілку, яка заговорила й розповіла правду. Оскільки зараз мені не треба було нічого вишуковувати в тексті, я просто насолоджувалася ним, оскільки обожнюю, коли у творі все може перевернутися догори дриґом, коли персонаж, якому співчуваєш, раптом перетворюється на монстра, а умовна "невинність" така прісна, нецікава й нудна, що жаль бере з такого "добра".

"Дівчатка" – це історія про дитяче лесбійське кохання. Таке означення звучить дуже кострубато й неточно, але інших слів дібрати не можу. Може, це когось заінтригує:) Насправді дуже щемна історія, провокативна і по-своєму красива і жахлива. Якби знайшовся якийсь крутий режисер, щоб це екранізувати, то була б бомба. 

Не менш цікавими є твори "Я, Мілена" про фантасмагоричне розщеплення жіночої особистості,  "Сестро, сестро" про дівчину, що згадує свою ненароджену сестру й винуватить себе в її смерті (хоч, ясна річ, ні в чому вона не винна, є інші винні, тільки вони не здатні тим перейматися). Інтригує й нове оповідання, за яким названо збірку. Там непростий діалог між матір'ю й дочкою (типовий конфлікт поколінь) накладається на сучасну історію, зокрема, війну на Донбасі, Революцію Гідності...

На превеликий жаль, мені не вдалося побувати на презентації збірки "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" в Будинку кіно. Здається, там були всі, а раз були всі, то мій перший абзац не звучатиме аж так самовпевнено. Хай там як, у мережі є відео, поширю його тут. Кому цікаво, зазирайте) Оксана Забужко. Презентація книги "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"