Музичний урок української літератури

Учора відвідали химерний концерт під назвою "Ідентифікація". Під час нього сучасні українські гурти виконували пісні на тексти українських письменників. Дві інтриги спонукали піти на концерт: що за твори оберуть виконавці і як ці твори поєднаються із сучасними музичними експериментами, на які нова українська музика таки багата. Список музикантів не міг не тішити: тут і перспективні початківці, типу "Epolets" або "Правиця" й істинні зірки штибу "Pianoboy-a"(усіх можна прочитати на афіші). Вечір заповідався бути незабутнім!

І він таким, боюся, став:)

У фан-зоні "Стереоплази" було підозріло чудово видно сцену й усе, що на ній відбувається. Це дуже дивно для людини мого зросту, яка на концертах звикла до евілібристичних розтягувань шийних хребців у надії бодай щось побачити. А тут видно все! Секрет простий: виявилося, що публіка переді мною – школярі, переважно дівчатка класу 7–9. Уперше на концерті я почувалася училкою, що тривожно позирає на дрібноту й видивляється, чи нема там, у рюкзачку з мікі-маусом у стразіках, бува, пивка? І тут виявилося, що училкою я почуваюся недарма, бо офіційно зі сцени концерт представили як найцікавіший урок української літератури. Ну що ж, класно! Я не проти такого уроку. Одразу по тому виявилося, що концерт увінчував фінал всеукраїнського конкурсу дитячих стартапів, а школярська аудиторія – це учасники, що чекали на результати конкурсу. Відповідно, десь між номерами мусить бути нагородження і все таке. Ось це вже для тих, хто поза контекстом, було не дуже доречно, але бог з ним, дітвора щось робить, чогось досягає. На здоров'я!

Відкрив концерт гурт "Правиця". Дві голосаві дівчини виконали спершу свою пісню у сучасному фолк-стилі, а потім заспівали "Ви знаєте, як липа шелестить?" Павла Тичини. Цей вірш, мабуть, знають усі, зокрема завдяки Файним мемам з української літератури. Я цей вірш не люблю за рядки "Кохана спить, кохана спить... Піди збуди!":) Але пісня сподобалася, дівчатам вдалося вплести кларнетистого Тичину у свою багату музику. Ми потроху розігрівалися, і я навіть подумала, що готова стрибати і співати.

На жаль, за сценарієм було передбачено, що кожен гурт виконує тільки дві композиції  -–свою і якусь, покладену на слова класиків. Відповідно, після кожного виступу зяяла діряка, під час якої наступний гурт мав підготувати сцену саме для себе. Протягом цього часу ведучий Тимур Мірошниченко заповнював паузу як міг і як не міг (розповідав про організаторів проекту, хвалив нову українську музику, перевтілювався на Купідона, що мав за місію поєднання самотніх тринадцятирічних сердець; просив дітвору продекламувати вірші (шкода, що стільчика не було). У підсумку діти  натхненно декламували "Плач Ярославни" і "Катерину". Чуючи тяжке Шевченкове "Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло" у виконанні дзвінкоголосої дитини, я вкотре пожалкувала, що цей твір є у шкільній програмі. Але навіть мої роздуми про шкільну програму не могли порятувати від нудьги очікування наступного виконавця.

Виконавці не розчарували. Співали на вірші Миколи Бажана, Василя Герасим'юка, Василя Симоненка, Олени Журливої, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Бориса Олійника... Усі змовилися брати лірику, нічого драйвового не було (правда, ми не дочекалися "От Вінта", може, там щось таке було). Відчувалося, що класичній українській поезії личить сучасна українська музика. 

Два номери мені сподобалися просто дуже-предуже. По-перше, звісно, це Піанобой. Світла атмосфера його виконання пронизувала ще більше завдяки віршу малознаної поетеси Олени Журливої "Мовчи, не треба слів старих, одноманітних". Цікаво, що саме цей вірш поклав на музику і гурт "Скай"!  Мушу сказати, що дітвора була в захваті від харизматичного Олега Собчука-Ская. Щодо самої пісні, то в Панобоя і в гурту "Скай" вийшли різні інтерпретації поезії Олени Журливої. Та все ж Піанобой зачепив більше, бо в його виконанні було більше сміливої поведінки з твором, тоді як більшість гуртів все ж підійшли до текстів як до сакральних і поставилися до них, як до діамантів, яким треба створити музичну оправу-тло. Це шанобливо і чудово, але все ж пісня – це якщо тебе бере музика, так що, якщо створювати ювелірний виріб, хай це буде каблучка без каменя, де вся енергія музики і тексту буде злита воєдино і нероздільно. Другий виступ, що вразив, – композиція "Brunettes Shoot Blondes" на слова Тараса Шевченка. Ми з чоловіком любимо цих хлопців ще з часів нацвідбору на "Євробачення" і відтоді взагалі вирішили завжди дивитися нацвідбір, бо там можна побачити багато крутих музикантів. Тому я нарешті стрибала під вже давно улюблену пісню "Bittersweet", а потім приголомшено завмерла, спостерігаючи, як хлопці інтерпретують незбитий вірш Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Це було щось!
І це щось могло б тривати понад шість хвилин, якби не холодний душ зміни апаратури і виснажливе чекання нових гуртів, а також співчування Тимурові Мірошниченку, який саме розпитував у гітариста, що за музичний інструмент у нього в руках:)
Три з половиною години концерту в оточенні публіки, що сонно позіхала (завтра до школи) виснажувала. Було трохи шкода виконавців, які старалися для зали з напівпорожніми  балконами і фан-зони з критичними залисинами. Тож головний мінус концерту – мала кількість дорослої публіки і прогалини між виступами. Нічого не маю проти дітлахів, але, по-моєму, вони ще не могли зацінити краси музичного експерименту і більше переймалися перемогою/програшем у конкурсі+фоточками для інстаграм.  Реально запалював один хлопчина перед нами, але він явно щось вживав до концерту, тож його швидко повалило, і він поплентався додому на середині концерту (може, мама подзвонила і накричала, може, вчителька вирядила). 
На свій великий сором, ми не змогли дочекатися кінця концерту через втому й нудьгу в паузах між номерами (знаю, це рагульство – йти з концерту раніше, але ми чесно намагалися поводитися енергійно протягом чотирьох годин, і на більше нас не стало просто).
Попри всі мінуси організації, ідея концерту "Ідентифікація" чудова. Мій ранок почався саме з пошуків учорашніх пісень, на жаль, поки ще можна знайти мало що. Класична поезія неймовірно звучить у нових інтерпретаціях, і мене тішить небанальні вибори творів. Із такими виконавцями не соромно ідентифікувати свої музичні смаки! Тож сподіваюся, що колись буде великий концерт для дорослих. Ми прийдемо!
А поки що просто лишаю чудовий текст поезії Тараса Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Диво – не вірш.

Якби зустрілися ми знову

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: — Снилося дурній. –

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!