Реалізмом по макітрі

Із вогню та у воду – так можна охарактеризувати моє минулотижневе читання. Попрощавшись із епічною "Дюною" Френка Герберта, я взялася за рідну літературу. Вона бабахнула по голові безпросвітним, хоч і не безталанним реалізмом. Усе почалося з нового роману Олександра Ірванця. 

Давно мене так не дратували книжки. Мало не до білого гарту.

"Харків-1938" Олександра Ірванця – це роман у жанрі альтернативної історії про те, що могло б бути з Україною, якби її оминула доля стати частиною Радянського Союзу. Тоді (гіпотетично) не сталося б Розстріляного Відродження, державу очолив би Євген Коновалець, а Олександр Довженко знімав би фільми разом із Лені Ріфеншталь. Але все одно були б інші проблеми. Які? Про це у книзі.

Під час читання у мене виникли дивні думки про те, що я більше люблю бути читачем звичайним поширеним, аніж читачем-філологом. Бо мені вже розлюбилося нишпорити в ремінісценціях, але натомість хочеться простої насолоди від тексту, сюжету, повнокровних персонажів... Чому я взагалі згадую філологію? Просто цей роман нагадує чемпіонат з інтертекстування й алюзотворення. А таке пишуть саме для філологів. Про це філолог може створити статтю. Благодатний матеріал. Це ж так цікаво – здогадатися, хто такий Сергійко зі Старобільська і Ліна Василівна. А якщо ви здогадалися, то це, мабуть, і вся насолода від роману. Бо карнавальні штуки, ампліфікації ітеде вже пережилися і лишилися спогадами. Ні, я люблю "БуБаБу" і деякі інші твори Ірванця, особливо вірші і "Маленьку п'єсу про зраду для однієї актриси". Але люблю їхню стилістику і тематику як яскравий період в історії української літератури. Це як жарти Павла Глазового – ти їх поважаєш, але в 2017 році чотирирядкові пиріжки із соцмереж сприймаються набагато смішнішими. Тому книжка приречена на вузьке коло поціновувачів, дуже вузьке. Читачі типу мене до нього не увійдуть. Вважаю, що такі експерименти – позавчорашній день.

Зате одразу після "Харкова-1938" мені до рук потрапила книжка, яка написана саме на злобу дня. І після першого прочитання я розумію, що ось цей текст мені б хотілося розгадати і що його ще довго і з цікавістю розгадуватимуть інші. Це "Довгі часи" Володимира Рафієнка. 

"Довгі часи" вийшли двома мовами. В оригіналі – російською – у видавництві "Фабула". У перекладі українською (переклала Маріанна Кіяновська) видання побачило світ у "Видавництві Старого Лева". Я читала в перекладі, який, до слова, просто розкішний.

Володимир Рафієнко – це автор, який до окупації жив у Донецьку, але нещодавно переїхав до Києва. Я про нього майже нічого не знала, читала одне оповідання в збірці "ДНК". Тому "Довгі часи" – це було пірнання в невідоме. Невідоме виявилося глибоченним і складним, приголомшливим і до кінця не пізнаним, але одне ясно напевне: тут є про що подумати. Роман складається з двох площин. Одна – фантасмагорична, сповнена символів і вражаючих метафор. Іде війна, і ось у Донецьк прилітають здоровенні колорадські жуки і своїми крилами січуть людей. Хто ці жуки? Звідки вони взялися? Невідомо. Сиди думай, читачу. 

Головні персонажі обслуговують лазню "П'ятий Рим", де за загадкових обставин гинуть окупанти. Обслуговувальники, серед яких є письменник, повинні через смерть потрапити до Києва і виконати місію (зацініть ідею: щоб донецьким потрапити до Києва, треба померти!). Це містико-сюрреалістична лінія. Є ще реалістична, вона представлена новелами про людей, які намагаються вижити в Донецьку, коли довкола війна. Ці колізії автор або бачив на власні очі, або знає з розповідей знайомих.

Чому "Довгі часи" треба прочитати всім? Тому що краще переконатися, що ми нічого не знаємо про "донецьких", ніж мислити стереотипними судженнями про них. А раз не знаємо, то краще фільтрувати те, що ми про них думаємо на основі розповідей від інших. Щоб розуміти "донецьких", варто було б почитати їх для початку. Це читво складне, але воно трохи опритомнює. До теми можу ще порекомендувати "Мовою Бога" Олени Стяжкіної. 

Третя книжка минулого тижня – це "Міжсезоння" Сергія Демчука. Досі я читала його оповідання в антології "12" літугруповання "Свідки Слова". Сергія Демчука вирізняє динамічне письмо, що, як я розумію, виробилося під впливом його журналістської діяльності. "Міжсезоння" – це повість про суворі довколафутбольні реалії, але по факту це історія про непрості реалії дорослішання, де межа між безтурботністю і криміналом крихка і де між невинними гулянками і зламаними життями може бути тільки крок. Попри брутальний мужицький реалізм, у повісті є місце і гумору, і навіть своєрідній ліриці. Але післясмак історії гіркий. 

Ось така ударна доза реалізму випала на мій читацький організм минулого тижня. Що ж, мої бажання справджуються. Хотілося реалістичного письма – нате їжте донесхочу. Тепер сиджу, перетравлюю...