Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.

Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 

Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 

Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.

Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.

У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 

Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.

І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.

Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.

На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво

. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.

Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 

Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.

Тому варто прочитати.

І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.

А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.