Не тільки літературні місця Рівненщини-Тернопільщини-Львівщини

Від кожної подорожі, як і від щирої розмови з людиною, прагнеться наповненого спілкування. Половина успіху залежить від товариства, погоди, нашого настрою цього дня і дороги, а половина – від непередбачуваної атмосфери місця, від того, яке воно не таке, як ми бачили в когось на світлинах.

Рівненщина-Тернопільщина-Львівщина – ідеальний у цьому сенсі маршрут вихідного дня, бо несподіванок, що перевершили очікування, у ньому було доволі.

-         Таню, я хвилююся, - сказав мені напередодні мандрівки мій загалом не дуже схильний до зайвих хвилювань Діма.

-         Чому?

-         Я хвилююся перед зустріччю з замками.

Ці милі слова мене здивували, бо якраз замки мене хвилюють найменше. Я не фанат замків, усередині мені завжди нудно, усі внутрішні дворики майже завжди однакові.

Об'їзна Новоград-Волинського.
По-старовинному, Звягеля.
До речі, у Звягелі народилася Леся Українка

Але що мене в підсумку направду схилювало, так це місця, де ці замки зведені.

Взагалі, як і в житті, найцікавіше для мене – це не пункт призначення, а дорога до нього. З практичного погляду, дороги маршрутом Київ-Рівне-Клевань-Дубно-Тараканів-Кременець-Почаїв-Підгірці-Олесько майже ІДЕАЛЬНІ. І ми автоматично заощаджуємо нерви й не нищимо свій чудовий настрій через рваний асфальт, натомість насолоджуємося краєвидами, що розстеляються обабіч, – бери, дивися, пильнуй і нічого не пропускай!

Найперше, що мене вразило дорогою, – це дуже дивне стадо корів. Вони було стрункі і всі білі. Придивившися, ми зрозуміли, що це не корови, а… лелеки! Їх було десь із сорок! Я ще такого не бачила! Оскільки день був дощовий, на заболочених ділянках, вочевидь, виявилося чимало квакливих земноводних, що й спокусило купу бузьків на велепташну стоянку.

Величний і непафосний пам'ятник Уласові Самчуку

Далі мене вразив пейзаж на об’їзній Новоград-Волинського. Спочатку ми пригальмували, щоб помилуватися кар’єром, але потім Діма, як завжди, подерся на якусь каменюку і виявив, що внизу протікає річка! Це неймовірна краса, яку марно передати на світлинах.

Далі ми мали об’їжджати Рівне, але я запротестувала, бо мене тривожить поїхати кудись і не зачепитися розумом або емоціями об щось філологічне. А в Рівному є пам’ятник Уласові Самчуку. І ось ми їдемо звивистою центральною Соборною велицею, і я згадую свого знайомого Іллю і незнайомого Макса Кідрука, персонаж роману якого, як і сам автор, жив у Рівному. Урешті ми бачимо пам'ятник, він приємний і епічний, я скидаю фотку у фб, всі пишуть, що я маленька, а Самук величний, мені приємно, Самчуку, думаю, теж.

Ми приїздимо в Клевань, там тунель кохання. Як на мене, краще просто називати його красивим тунелем, бо чого тунель кохання? Якась трагічна історія? Якусь закохану пару по вузькоколійці переїхав поїзд, але смерть не розлучила їх?

Тунель красивий, не гірший, ніж на фотках. Бабуся продає магніти і каже, щоб ми остерігалися сепаратистів. Так вона називає комарів. Ми купуємо в бабусі магніт, вона каже, що я схожа на русалоньку (так я й повірила). Але все одно приємно.

Далі ми їдемо в Дубно. Там замок. Замок не дуже вражає, зграя лелек на узбіччі запам’яталася більше. Зате тут дешеві кафешки, годують смачно. Ми їдемо в Тараканів.

Про Тараканівський форт ми дізналися після перегляду фільму «Поводир». Я одразу запримітила колоритне місце і захотіла туди потрапити, але випало тільки цьогоріч.

кадр із фільму "Поводир"

Тараканівський форт дуже атмосферний. Це грандіозна за величчю й безглуздістю оката будівля, що зяє темними вікнами й жахає глибокими колодязями, але програє траві. Трава і дерева рік за роком перемагають кам’яні стіни, і ось посеред каменю проривається якийсь корінь, нагорі споруди стелиться мох, на стінах в’ється плющ. Тут є підземні тунелі, тому треба їхати з ліхтариком. Але я не дуже великий фан вузьких підземних приміщень, тому насолоджуюся надземною частиною цього дивного укріплення, захованого посеред лісу. Десять років тому я таке обожнювала, але зараз мені тут чомусь незатишно і страшнувато. Коли в темному переході якийсь школяр з екскурсії кричить «Пугу!», мені за себе соромно, тому що страшно.

Коли ми виїжджаємо з форту, я почуваюся, ніби як глупої ночі, не вмикаючи світла, вертаєшся з вбиральні в ліжко, тебе не з’їв бабай, і ось ти в безпеці. Але трохи шкода Діму, бо він дуже хотів полазити підземеллями. А вийшло тільки трішки.

…Ми їдемо в спонтанно визначене місце для ночівлі – Кременець. Що в тому Кременці? Провінційне містечко. Я не встигаю усвідомити, якої миті воно мене зачаровує аж так, що я хочу назвати його відкриттям цього дня. Лелеки на узбіччі стрімко втрачають позиції.

Кременець розташований під горою. На горі розташовані руїни старої оборонної споруди. Руїни ріденькі й нічим не примітні, але вид на місто забиває дух. Я розумію, про що вранці говорив Діма. Я хвилююся перед цим видом, мені навіть трохи хочеться плакати невідомо чому. Хмари нависають, як каже Ілля, драматично. Трава зеленюща, і я знову закохуюся у свій улюблений колір, у несподівану красу, що б’є тебе під дих, у країну, яка знову прив’язує тебе до себе новими мотузками.

А ще тут є вулиця Бориса Харчука.

 Мені бракує слів. Я закохалася у Кременець. Щасливо засинаю в неймовірно дешевому й комфортному готелі. Розумію, що тема провінційних західноукраїнських міст сьогодні привідкрита, і її треба колись завершити.

Зранку ми їдемо в Почаївську лавру.

Перший погляд на Почаївську лавру здалеку – це постріл в серце. Тому що неочікувано. Над заправкою "Вог" пливе на хмарі місто, осяяне сонцем. Ось це воно і є – святе для багатьох паломників місце.  Почаївська лавра архітектурно грандіозна, як і грандіозна дурість її руськомірних умовностей.  Одразу паломників зустрічає щит, на якому пояснено, хто такі розкольники і які вони погані. Ми розкольники, ми погані, і я почуваюся таємним агентом, бо так і не скажеш. Ми заходимо в храм, він величний. Але все-таки ми тут туристи, а не паломники. Без остраху наразитися на Божий гнів через ігнорування деяких приписів, ми просто гуляємо територією, вдихаємо запах свіжих булочок біля пекарні й милуємося панорамою міста.

Далі їдемо до двох замків – Олеська і Підгорецького.

Олесько вражає місцем розташування і хорошим станом. Про замок явно дбали чиїсь руки й кошти. Тут красиво, як і скрізь, але надто туристично. Підгорецький замок красивіший, але, боже ж ти мій, який же він занедбаний! Я в шоці від цих збитих плиток і порожніх кімнат. Підгорецький замок, який я, до речі, хотіла найбільше побачити, руйнується на очах. Де ті руки, що піклуються Олеським замком? Їх треба сюди.

…Ми вирушаємо додому, і я відчуваю пересит вражень. Мене дивує, що емоційно лелеки й Кременець перевершили Почаївську лавру й Підгорецький замок. І все одно я щаслива, що ми поїхали в цю подорож, побачили Рівненщину, трохи Тернопільщини й Львівщини.

Я знову закохана в цю країну. Я подумки згадую вірш. Але не «Любіть Україну».

Інший, про перебиту лапу, яку я готова загоювати чим тільки зможу.

Доки тебе стереже твоя спрага,
Доки тебе тримається віра,
Сонце рухається з точністю птаха
І час підбирається з обережністю звіра.

Вітчизни пізня вокзальна облава,
Теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що виривається з нічної облоги.

Виривайся, виривайся з ночі й туману,
Вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
Наскільки встигну, наскільки зумію.

Я потім зрозумію, потім побачу,
Коли слідом за тобою вирвусь,
Всю цю твою безпритульність псячу,
Всю цю твою дитячу вірність.

Лишай ні з чим їхню підлу варту,
Оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
Якщо потому й доведеться впасти.

Зірки мають виснути над тобою,
Або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
І переганяти її, переганяти.

Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.

Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.

 Сергій Жадан