понеділок, 9 листопада 2015 р.

Територія шлюбу, територія жаху

Є книжки, на які пишеш рецензії, а є такі, які просто хочеш порадити почитати. 
"Дівчина в потязі" - саме така. 
Я читала її на роботі, в метро, в гостях, на зупинці, вдома на дивані, на кухні, під час крутіння хулахупа. Навіть у черзі в супермаркеті аж зубами клацала від нетерпіння знову розгорнути чорну книжку з недоладним заголовком "Дівчина у потягу". Але байдуже на ті помилки, якщо тобі справді цікаво. Якщо по-справжньому страшно, і кожен різкий звук розбиває ту густу інтимну тишу, що виникає між тобою і книжкою, лякаючи, змушуючи серце битися частіше. 
Я потираю руки від задоволення, я тріумфую - мені давно не було так моторошно від чорних літер на білому тлі. 
Найстрашніші жахи часто відбуваються на території шлюбу - зовні часто ідеального. Якщо ви бачите усміхнену пару, де чоловік турбується про жінку, а жінка віддячує йому любов'ю й вірністю, вважайте, що вони ідеальна пара. Тільки ніколи, чуєте, ніколи не намагайтеся довідатися про них більше. Так, ви почуватиметеся спустошеними, самотніми й недосконалими, зате не заклякнете від жаху, випадково зробивши несподіване для себе відкриття. 
Але Рейчел Ватсон виявилася надто допитливою. Після розлучення з коханим чоловіком Томом, тривалих запоїв і постійного спостереження за його новим шлюбом її життя перетворилося на жах. Щоранку минаючи свій колишній будинок, що став домом для іншої жінки, чужої дитини, Рейчел картається власною самотністю й нікчемністю. Крізь вікно потяга вона щодня кілька секунд упивається поглядом туди, де вона колись була щасливою.
І могла б бути зараз - як і Том, як і його сусіди - красива пара Джесс і Джейсон.
Але настає день, і Джесс зникає, а Меган відчуває, що може допомогти Джейсону її відшукати.
Це я так по-своєму переказала анотацію. Бо безсила говорити про сюжет - щоб уникнути спойлерів.
Натомість скажу, що мене вразило. Майстерність оповіді авторки, Поли Гоукінз і простота тих засобів, до яких вона вдається, заманюючи читача в пастку тексту. Здавалося, це дуже пласко і просто - говорити по черзі від імені персонажів у вигляді щоденникових нотаток. От що може бути простіше? Який літературний прийом дешевший від цього? Однак у Поли Гоукінз виходить насправді страшно, атмосферно. Психологічно напружено. А тому, виходить, майстерно.
Її персонажі одержимі. Незалежно від статі, незалежно від того, самотні вони чи у шлюбі, закохані чи покинуті. Кожен із нас одержимий минулим, яке спливло, і майбутнім, якому не судилося відбутися з нами. А ще - ненавистю до тих, хто це майбутнє у нас відібрав. 
Звісно, для посилення ефекту страху ідеться також про дітей - мертвих, живих і ненароджених. Дітей, яких хотіли, і дітей, які виявилися непотрібними. Без незримої присутності образів дітей, які й слова не вимовляють упродовж усього роману, не було б так моторошно. Черговий дешевий прийомчик, який пробирає до кісток, і ти пробачаєш авторці.
Ну і несподіваний фінал. Я не могла уявити, що моральною потворою виявиться саме цей персонаж. Хоча я й не намагалася уявити - просто читала і хвилювалася, що дедалі більше сторінок лишаються придавленим великим пальцем лівої руки.
Словом, лишається чекати фільму. "Дівчину в потязі" покажуть 2017 року, а зараз готуються знімати. Серед тих, хто гратиме у психологічному трилері, - Емілі Блант, Джаред Лето, Джастін Теру. Я уявляю, як хвилюються актори, читаючи сценарій, і думаю: можливо саме зараз хтось із них перегорнув останню сторінку книжку, як це сьогодні зробила я.







Немає коментарів:

Дописати коментар