Я б не чекала

Напевне, тільки на заході можна дебютувати такими оповіданнями і стати знаменитою. Це я про збірку Анни Гавальди "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав", яку цьогоріч переклали й видали у нас зусиллями "Видавництва Старого Лева".

Ні, я не чекала від текстів художньої глибини. Роздивилася обкладинку і натиснула рожеву лампочку режиму "Жіноча проза для метро". І взялася читати.

Про Анну Гавальду я знаю небагато. Бачила два фільми, зняті за її творами, - "Просто разом" і "Я його любила, я її любив". З першого фільму пригадую тільки, що там знімаєтсья Одрі Тоту. Другий запам'ятався більше, але, як не дивно, саундтреком і "картинкою" - це часто виявляється єдиним, що мені подобається у французьких фільмах.

Так само і з цією збіркою. Вона дуже невдало починається. Кого не нудить від образів екзальтованих жіночок, які думають про вино, одяг і можуть непоправно образитися, якщо на побаченні в супутника задзвонить мобільний телефон, для тих оповідання "Трохи про Сен-Жермен-де-Пре". Я розумію, звісно, що твір не про те, він, як завжди, про людську самотність у місті, про непорозуміння між людьми і т.д, але підкреслено гламурний антураж наштовхує на думку, що мене мають за ідіотку. А я не люблю, коли автори думають про читача як про ідіота.

Далі - новела більш тяжка. Називається "Тест на вагітність". У ній про щасливу родину, яка очікує на появу дитини. Ну, ясна річ, якщо все добре на початку, отже, щось станеться із матір'ю або дитиною наприкінці. Як я вгадала? Такі тексти не можуть лишити байдужими, але в цьому мало заслуги автора, просто тема така. 

Про кілька наступних новел шкода навіть слова друкувати - наскільки вони ніякі і ні про що. Тобто не ні про що, а про самотність людей.Але я про це вже згадувала.

У принципі, я перестала внутрішньо обурюватися з порожнечі цієї книжки десь із новел "Аварія" і "Кетгут". Це хоча б новели, тут є якась робота над сюжетом, несподіваний фінал. Оскільки я читач дуже поблажливий, то тихенько зраділа, що можу хоча б посумувати з фіналів цих новел, але принаймні не плюватися від них, як від попередніх.

По-справжньому мене розвеселила новела "Молодшенький". У ній ідеться про те, як мажорний чувачок взяв без дозволу батьків "Ягуар", щоб поганяти понти перед дівками. Але по дорозі вони з другом збили дикого кабана, якому не судилося безпечно перебігти дорогу. Не придумавши нічого кращого, як затягти труп звіра на гламурні сидіння авто (нащо м'ясу пропадати?), хлопці дуже здивувалися, коли вепр постав із мертвих і остаточно розніс ущент машину. Апогей ідіотизму настав тоді, коли хлопці вискочили з авто і викликали службу порятунку, яка, довго не роздумуючи, просто завалила вепра з карабіна. Хлопці саме замислилися над тим, як відреагують на це прихильники руху "зелених" - головних політичних супротивників батька горе-пікапера. Але в житті головне - уміти з усього посміятися: лишивши гору гламурного залізяччя, перемішаного з кров'ю і м'ясом вепра-невдахи, хлопці не шкодують за шашликом, вона закурюють цигарку і усміхаються: "Ой, як невдобно получилося".

Далі в книжці ще кілька творів, як завжди про втрачену любов, смерть-розлучницю і щось ще про двох бідових сестер, які помогли братові влаштувати особисте життя. Але ці тексти мене не зачепили і пам'ятаю про них тільки тому, що книжку прочитала вчора. До слова, я прочитала її за день - кілька разів їздила туди-сюди червоною гілкою метро.

Мені здається, що ця книжка назагал мене не вразила тому, що я можу ставитися серйозно до більш сюжетного чтива про справді важливі проблеми. Хоча ця збірка не позбавлена чеснот - вона легко "йде", а легко писати до снаги не кожному автору. Вона атмосферна, часом навіть несподівана, вона різна. Та все-таки, вона надто легка, щоб лишитися в пам'яті. Принаймні у моїй.

Дивлюсь я на цей пост і думаю: як я так багато змогла написати про ніщо? Мабуть, так на мене вплинув дар Анни Гавальди. Однак не хочу бути злою і все-таки раджу переглянути збірку хоча б для того, щоб урізноманітнити свій шлях на роботу і додому.