Літня музика поезії

Читання збірок нагадує прослуховування музичних альбомів. Одразу хочеться розгадати задум, знайти для себе хітові поезії, прогортати «прохідні» композиції, щоб урешті-решт відчути післясмак – той особливий настрій, що його автори закладали в тексти, коли їх писали. Збірки, взяті до огляду, передають читачам різні досвіди й, відповідно, неподібні емоції. Почитати-послухати пізнавально кожну з них.

Існують збірки-несподіванки. Читаєш-читаєш про кохання, і раптом виявляється, що йдеться вже про Україну. «Артерія» Дмитра Лазуткіна присвячена двом ключовим темам: коханню і війні. Тон збірки симпатично пафосний, романтичний, але й не без іронії.

Якщо уявляти збірку «Артерія» музичним альбомом, то це буде поп-рок. Хітярою цієї збірки є вірш-балада «Твоя порядність така спокуслива». Цей вірш більше поп, ніж рок. Ще років сім тому, коли на зустрічі з автором в університеті вперше почула цей вірш, подумала: як мило, що в дівчині несподівано спокуслива саме порядність.

Рок у збірці – це тема війни. Найвідоміша поезія – «Реквієм на дощі». Вона виникла одразу після подій Євромайдану і початку війни. Емоційна й безпосередня творча реакція перетворилася з вірша на пісню.

Батьківщина або територія...

Кожен сам обирає шлях.

Запікається кров'ю історія,

Мов у дерево входить цвях...

Ваші хрестики, ваші прихистки,

Ваша правда, ваш сум і щем...

Так лягло – згідно правил балістики,

Так розквітло німим вогнем.

Єдиний, на мій погляд, сумнівний (в естетичному сенсі) аспект криється в афористичних протягах, що небезпечно повівають у збірці, ба навіть і прямим текстом: «поезія – це завжди неповторність». Нічого не маю проти творчості Ліни Костенко, але афоризми в сучасній поезії – це таки моторошно. Втім, є надія, що я просто не відчитала іронічності, якої, на щастя, збірці теж не бракує:

вирішив написати у фейсбуці:

які у мене красиві чорні труси!

але передумав

а раптом для когось це не щоденник а платформа

і він запитає мене – що ж я мав на увазі?

Трояндовий госпел

«Пісня Пісень» Богдани Матіяш

Як і кожна збірка, виконана в одному настрої, ця може зачарувати, а може пройти повз, якщо камертон читацького сприйняття налаштований на інші висоти. Зачарує тих, кому відоме щастя взаємного кохання, надто на його початках, коли кожна дрібниця сповнена всесвітнього змісту і ніби благословенна Божим задумом. «Пісня Пісень» – як і в царя Соломона – це ода любові і вдячності до Бога, ода радості.

Чому це прекрасно? Бо про щастя пишуть незрівнянно менше, ніж про нещастя. З цього погляду умисно наївна, світла поезія Богдани Матіяш стоїть на стороні добра і просто промениться зворушливою ніжністю, наповненістю, відданістю любові як до ліричного героя, так і до Бога-садівника.

Але тим, хто або не зазнав цього щастя, або не налаштував свій слух на хвилю божественного, або просто дивиться на світ іронічно, надто – гірко-іронічно, ця щирість і чистота може видатися пріснуватою. Щастя в собі, коли життя таке складне й жорстоке? Ніжність у світі, зітканому з недосконалості?

Вочевидь, поезію Богдани Матіяш краще читати тим, хто перебуває у стані гармонії зі собою, а тому готовий емоційно сприймати щастя й гармонію іншого. Попри це, збірку авторки варто погортати хоча б для того, щоб переконатися, що в сучасній українській поезії існує територія абсолютного світла, де царює божественна природа ніжності.

якщо мене запитають як люблю тебе скажу люблю так

як дерево любить воду і ніколи йому її не бракуватиме

як квітка що нічого не просить як пташка що кладе

гніздечко у полі так і я залишаю аж при землі своє серце

не боячись що з ним прикре щось станеться

Симфонія при колодязі

«Бунар» Катерини Калитко

Є речі, яких одразу не розумієш, але це ні пригнічує, ні відштовхує, а тільки вабить. Такою є творчість Катерини Калитко. Її поетична збірка «Бунар», тобто «колодязь», занурює в загадкове все, де є і війна, і кохання, і світ численних людських досвідів, часто травматичних.

У збірці справді багато образів понівечених фізично і духовно. Люди на милицях, у візках… Можливо, це прямі наслідки війни, а, може, метафори людей, яким у житті бракує щастя. Або і те, й інше.

Багато у збірці й любові. Зокрема, щасливої, такої, що наповнює. Любові між чоловіком і жінкою, любові до ближнього, до творчості. Так у збірці поєднана камерність буденних життєвих досвідів із глобальністю конфліктів, що виходять далеко за межі приватного.

Це неправда, що там, де бували

загибель, концтабір, війна — не залишається слів.

Вони завжди повертаються у шинелях без знаків розрізнення

ще гостріші, аніж були, і завжди крізь туман.

Болісний блюз призначення

«Вірші Феліціти» Оксани Луцишиної

Якби збірка «Вірші Феліціти» була романом, то на запитання «Про що тут ідеться?» можна було б відповісти: про щастя і муки бути письменницею. Про прийняття місії довіку жити не тільки своїми, а й чужими болями («Господи, я благаю / зупини ці вірші / як кровотечу»). Тягар призначення ліричній героїні спершу ніби видається непідйомним і непізнаваним:

Знаєш що, Феліціто, здайся: ніяк, ніяк

ти не здолаєш цих голосів і криків

те що ти бачиш мов символ або мов знак –

просто життя, твоєму рівновелике

Далі поезії ще більше пронизані відчуттям болічного, жертвеного щастя писати. Тут очевидне бажання оминути чашу сю «все, Господи, все – з одного гака/тіло моє зніми горло моє звільни/сочиться кров повільна неначе мряка/плутаються сни». Водночас поступово у збірці виникає почуття довіри до того, хто поклав на ліричну героїню цю місію:

Господи, потримай важку мою голову булаву

хай вона упаде тільки коли їй дозволиш ти

Власне, у діалозі між Богом і ліричною героїнею народжується суперечливе усвідомлення покликання і його прийняття. Тонка грань між болем і радістю озивається до читача самопошуками Феліціти, себто «щасливої». І щастя для неї, попри все, – у творчості.

Джерело:Літня музика поезії

Нова опера, знайомий Іздрик

Зараз буде хитра спроба підігнати пост про музику в блог про сучасну українську літературу. Привід є: у понеділок у клубі "Атлас" відбувся літературно-музичний експеримент – треп-опера "Воццек".
Може, хтось прийшов на харизматичного Іздрика, автора роману "Воццек" і багатьох збірок поезій, але я долала кучугури по дорозі в "Атлас" передусім заради музики, тому що вже кілька років перебуваю в дикому захопленні від того, що роблять хлопці й дівчата з Нової Опери. Щоб не пояснювати своїми словами, що таке Нова Опера, просто додам фрагмент з їхньої сторінки у фб:

Мені пощастило побувати на таких виставах, як "Коріолан", "Йов", "Вавилон" і ось тепер змогла побачити "Воццека" – синтез музики й літератури. 

Трохи про мої враження від роману і загалом від творчості Іздрика. Дуууже спрощено кажучи, "Воццек" – безсюжетна історія про психа і кохання, про кохання як хворобу, про хворобу загалом. Роман я читала років сім тому і, звісно, в пам'яті лишилася тільки пляма враження. І це враження хороше. Мабуть, із цієї причини я за студентських часів прочитала ще кілька збірок Іздрика. Від них враження вже не хороше, а різне: тобто були, як завжди, вірші, які зачепили й змусили ставити статуси з Іздрика на сторінці в контактіку (бо тоді я ще була вконтактіку і навіть думала, що статуси з поезій можуть бути комусь цікавими). Однак з-поміж Іздрикових віршів виявилося  чимало й такого, що просто минало повз. Здається, я тоді ще була підписана на жж Іздрика, де вірші з'являлися мало не щодня. Їх швидко виявилося too much, вони почали нагадувати конвеєр (хоч, може, то й було задумано як гра), і з часом я забула не тільки про Іздрика, а й узагалі якось підзабила на поезію. 

І ось Іздрик з'явився на моєму читацькому овиді як фігурант "Воццека" в контексті Нової Опери.Тепер про Нову Оперу. Розсмакувати цю музику мені допомогла подруга Аня, запросивши на "Коріолан" в останній день зими 2014 року. Це було химерно і круто. Що одразу зачаровує, так це вокал артистів, оригінальна сценографія і замежна музика, в якій поєднуються мелодійність і надрив, класика й експеримент. Оскільки писати про музику – справа марна, просто додам фрагмент з "Коріолану". Зверніть увагу на божественний вокал Мар'яни Головко. Фрагмент опери "Коріолан"

Фото: Anastasia Mantach, Artem Galkin

Власне, і на Воццеку мені найбільше запам'ятався вокал Мар'яни Головко, Андрія Кошмана й музичні експерименти. А от монологи Іздрика трохи розчарували: якісь банальності про зомбі і людей, яким потрібна любов (не тягне ані на стьоб, ані на одкровення). Виходить, що хай яким оригінальним є Іздрик, цього вечора музика була оригінальнішою. Так, символічне харакірі Іздрика й кишки з тканини трохи пожвавили дійство, та все одно, згадуючи "Воццека", я передусім згадуватиму музику і вокал.  Хоча якби замість монологів було більше поезії, може, запам'яталися б ще й вірші. 

Хай там як, мета цього посту не критикувати Іздрика (на колір і смак...), а  розповісти, що в нас є неймовірно круте явище під назвою "Нова Опера". Цей феномен – ще один залізобетонний аргумент, що з музикою в сучасній Україні все ок. 

Між стилем і схемою

Читання поетичних збірок нагадує прослуховування музичних альбомів — в'їжджаєш у стиль і смакуєш від композиції до композиції. Якщо стилю нема, то читати/слухати не так вже й цікаво, і в підсумку все забувається. Якщо ж стиль є, і він тобі до душі, помалу стаєш фанатом, щоб від збірки до збірки, від альбому до альбому насолоджуватися таким важливим для мистецтва як? 

Але в кожного зіркового автора/музиканта, що колись підкорив багатьох людей своєю манерою, настає прикрий момент самоповторення, коли стиль помалу перетворюється на схему. На її гачок чіпляються нові фанати, а старі починають трохи нудьгувати і любити автора/музиканта більше "за заслуги", аніж за новий мистецький привід до розмови.

У музиці зі мною таке давно сталося з "Океаном Ельзи", а в поезії може початися зі збірки Сергія Жадана "Тамплієри". Причому з тих поезій, які мегамасово народ перепощував на своїх сторінках. 

З одного боку, це ніяк не вплине на моє тепле ставлення до направду однієї з найважливіших постатей сучасної літератури. Я все одно й далі читатиму збірки Сергія Жадана, якщо проб'юся, то й на презентації ходитиму і тішитимуся, що він у нас є. Проте чесно буде сказати, що читаючи "Тамплієри" поводилася як найпаскудніший філолог, виловлюючи однакові синтаксичні конструкції і мало не перераховуючи, скільки у збірці слова "шкіра", імперативів і декларативних метафор, ніби умисно заточених під афоризми для нащадків. 

Ну от, наприклад (це з різних поезій):

Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.

Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Все, що він робить, він робить щоразу так,

Аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Можна втекти від мене, але від себе ти ж не втечеш.
Та й від мене, якщо відверто, не втечеш також.

Або ось ці милі, але ніби зумисно нарозхват афоризми:

Поезія — це Ісус, якого розпинають на хресті орфографії.

Любов — це щеня, чий господар загинув в автомобільній аварії.

Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

До всього ще купа імперативів, які перелічувати не буду. Розумію, що такі прийоми є і в попередніх збірках Жадана, але саме в "Тамплієрах" вони відволікали мене, аж не змогла про це не написати..

Але якщо абстрагуватися від згаданого як? збірка мені сподобалася таким важливим про що?

"Тамплієри" — про батьківщину і про тих лицарів, хто робить "цей світ таким, щоби його можна було любити, щоби в ньому було не так безнадійно й підло". Ця збірка продовжує попередні теми Жадана. Йдеться тут про свій простір, про його відвойовування й відбудування, про війну і, як завжди, про любов як єдиний сенс і зброю проти смерті. Біблійні алюзії, перекладені на буденні історії, людина, що будує, помиляється, знову будує. Людина, що робить свій вибір, намагається відповідати за нього і є собою.

Мені найбільше запам'яталися цикл "Тамплієри", вірші "Де твій брат, чуєш, де твій брат" про символічне братовбивство через ревнощі до femme fatal, "Я знав священика, який був у полоні", з-поміж хітяр збірки — "Вони навіть можуть жити в різних містах" і "Здавалося б, найпростіше — торкатися неможливого". Щоб почитати ці тексти, можна купити збірку, а можна щось знайти на сторінці Сергія Жадана у фейсбуці https://m.facebook.com/sergiyzhadan/posts/985691514812450. Я, хоч і зазираю час від часу на цю сторінку, все ж вирішила мати збірку. Хай буде до колекції. 

http://blog.yakaboo.ua/%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83-%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BC-%D0%B8-%D1%81%D1%85%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B9/

Іде бичок, хитається

Із творчості Іри Цілик починається вже другий мій Книжковий Арсенал. Торік я перебувала під враженням від збірки "Червоні на чорному сліди", цьогоріч мала нагоду довідатися, яка в Іри Цілик поезія: у видавництві "Meridian Czernowitz" побачила світ збірка "Глибина різкості".

Побутує думка, що будь-який автор тяжіє до одного виду літератури. Наприклад, Сергій Жадан - це насамперед поет, а Юрій Андрухович - прозаїк. Суперечливе твердження, але щось у тому є. Для мене Іра Цілик - це насамперед режисер, який володіє даром писати. Її твори завжди містять історію+картинку, там нема зайвих рефлексій (навіть у ліриці, що мені подобається, бо мені до душі якраз наративна поезія).

Отже, "Глибина різкості". На презентації Олександр Бойченко запитав, звідки ця назва і що вона означає. Авторка відповіла, що це спроба заглибитися в різні виміри свого життя. Відповідним чином збірка і структурована, у кожному з розділів ідеться про різні випробування, що тяжіють над людиною у світі.

Перший розділ називається "Гербарій". Це своєрідний музей покинутих секретів, оскільки йдеться в ньому про пам'ять роду. Авторка заглиблюється в минуле і поетичною мовою розповідає історії своїх дідусів і бабусь, батьків. Історії ці приватні, камерні, але вони так чи так пов'язані з епохою, тому зрозумілі усім, бо могли статися або ставалися і з нашими рідними: 

*  *  *

Я пам’ятаю, він кинув цю жменю купонів 
Так артистично, презирливо просто в конфорку,
І мамин крик полетів поміж тихих районів,
Коли вогонь енергійно здійнявся і форкнув.

...На папірці обгорілі ми потім купили
Масло, і снікерс, і свіжу клейончасту шторку.

Сіре пюре моїх снів, що ти робиш, не треба.
Згадую нашу тахту, і книжки, і нунчаки. 
Так наполегливо б’ється дитинство під ребра,
Щоб закінчити хоч щось і хоч щось розпочати.

...Але в потьомкінських селах тих буднів веселих,
Я пам’ятаю, «Pink Floyd» умикали за чаєм.

І жовтенятський значок на шкільній моїй формі
Деякий час був блискучим, приємним на дотик.
Ми все стояли на враз спорожнілій платформі — 
Цей поїзд рушив, а той не приходив аж доти,

Поки за двадцять із чимось новими очима 
Не довелося цілком осягнути весь дотеп.

Десь і в мені залишився обвуглений сховок.
Ненадруковані кадри, непройдений простір.
Корчились мовчки за стінами бляклих хрущовок
Зламані долі і наші дзвінкі дев’яності.

...Але на стику етапів правління сатрапів 
родяться люди яскраві, зухвалі, непрОсті.

В куцих строкатих штанцях, на колінах зашитих,
Бігає й досі по колу реальність новітня.
Щоб закінчити хоч щось і навчитися жити,
Я зупиняюсь і довго хапаю повітря.

Тату і мамо, я вмію, я все розумію.
...Жменька купонів і листя розносяться вітром.

Другий розділ називається "В'єтнамки і берці". Знов-таки, він дуже особистий, оскільки Іра Цілик пише насамперед про себе і про свого чоловіка, який зараз перебуває в АТО. І знов-таки, він не тільки про них, а й про кожного, хто чекає на когось зі Сходу. Я б сказала, що цей розділ про випробування чеканням. Саме з цього розділу мій найулюбленіший вірш:

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе — до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
Побуту, вона думає — ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
Втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
І я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
Вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
І сонце впаде в кропиву за чужими городами,
І нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки.  
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
Нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини. 
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
Згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Третій розділ називається "Асфіксія". Як сказала авторка, "він про неможливість жити тут-і-тепер, але куди дінешся". Відтак, вірші тут дуже різні, вони про все, і єднає їх тільки якась не позбавлена оптимізму безвихідь. Тут багато міста, багато кохання, багато самокопання, але при цьому зовсім нема самостності. Взагалі, для мене Іра Цілик - одна з небагатьох авторів, яка пише про складні речі, але ніколи не пише про самотність і безвихідь. Навіть побутова драма, свідком якої стає лірична героїня одного з віршів, не вигладяє страшно, бо так, є відчуження, але є і дружба. Любов минає, але лишається обов'язок. І все ж, цей вірш мене лякає:

А вона мені і каже: «Ми тепер розлучаємося двічі на місяць». 
«Ну, і?» — питаю я. «Але ж діти! І те вже добре, що я знов не вагітна».
Так, я пам’ятаю цих двох, як вони колись не знаходили собі місця 
Нарізно, як торкалися один одного безкінечно, для всіх помітно.

Але він мені і каже: «Хорошим шлюбом керує взаємна ненависть».
І сміється, цитує Довлатова. Мені дають чаю, мені тут раді.
А магнолія зацвіла рожевим, і то вже у нашому місті навіть.
Все не так погано, але їй противний сам звук його голосу, насправді.

Все не так погано. Їхні діти — світлі, такі однакові й різні дуже.
Між маленьких неправд життя триває, і триває, як у всіх, вдало ніби.
Перед тим, як вийти за хлібом, вона дивиться у вікно довго, байдуже.
«Візьми куртку, вітер», — каже він. А вітер пахне весною навіть крізь шиби. 

Закриває збірку розділ "Дорога". А куди веде ця дорога, авторка сама не знає. Жартівливо вона каже про себе так: "іде бичок, хитається". І мені це в ній страшенно подобається, що вона береться за все, що їй підкидає життя, і робить це дуже талановито і безпосередньо. Ось цей вірш я вже знаю напам'ять, хоч тільки двічі чула його: одного разу під час читання, вдруге - на презентації з уст авторки:

Вертеп

Не називай імен. Правди не говори.

Правда – сестричка Кривди. Горщику, не вари.

Але горить вогонь. Спи уже, гойда-гой.

Волхви прийдуть зі сходу і принесуть дари.

Наше життя – вертеп. Спробуй переживи

Кожну перипетію й саспенс без тринь-трави.

Чорт, не чіпай Кози. Смерть, не точи коси.

Іроде, та вгамуйся! Вершник без голови.

Поміж картонних драм і невідчепних дум

молимось як умієм, любимо без ладу.

Але зійде зоря й голосом лялькаря

Всіх заспокоять врешті. Туб тубі тубі ду.

Деякі збірки читаються довго, деякі вірші треба розтягувати. Але мені і прозові, і поетичні тексти Іри Цілик йдуть легко, читаються швидко, але не забуваються. Хоч минув рік і книжок із п'ятдесят, якщо не більше, відколи я читала  "Червоні на чорному сліди", і досі пам'ятаю історію дівчинки Гайтавер, прибиральниці Ніни з новели "Костюм", діда Валю з "Помину". І чомусь думаю, що і вірші ще довго триматимуть мене, тому що вони зроблені так, що їх можна побачити. Дрібниця за дрібницею, деталь до деталі - і я вже бачу цю історію. Ось він, очевидний плюс режисерської оптики. 

Я рідко коли читаю книжки одного автора, тому що завжди можна знайти щось цікавіше, і в кожну нову книжку я закохуюся так, ніби щойно навчилася читати і нічого не бачила досі. Це вже потім я починаю бачити, що ось те призабулося, а ось те якось ніби й не так вже й круто сказано. Але вже другу книжку Іри Цілик я читаю із великою цікавістю, що для мене як читача дон-жуана вже майже показник вірності:) Тож я щиро переймаюся тим, що є такі автори, такі тексти і такі долі. І дуже хочу, щоб усе було добре в авторки і її родини.

Самотність, рима і трохи гламуру

І мені іноді хочеться читати вірші, хоча любов до поезії вважаю добровільним мазохізмом. Ще зі шкільних часів повелося, що найсильніше задоволення від віршів отримую, коли в реальності з якихось причин страждаю. І у віршах страждають. Ось тоді мурашки - найпевніший показник "моєї" поезії. 

А ще "моя" поезія - римована. Причому я люблю наративну поезію, тобто коли є історія. Люблю довгі рядки. Люблю нагромадження і переліки. Люблю вже трохи піднабридле римування типу:

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?

Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,

привидів та звірів.

І наблизились врешті туди, не знаю куди,

і нам часом бракувало їжі або води,

та ніколи снаги і віри.

Або:

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,

і от утеплила вчора собі вікно.

Усе, що з нею було, було так давно,

що ніби й було не з нею.

Усі згадані ознаки, а також вічні займенники, передбачуваність плину рими от-от увійдуть у вчорашній день у сенсі форми. Наприклад, деякі моделі дуже впізнавані. Наприклад, у Жадана:

"все, що він робить, він робить щоразу так,

аби вона розуміла, що він це робить для неї"

у Бабкіної:

"Усе, що з нею було, було так давно,

Що ніби й було не з нею"

Схожі прийомчики можна знайти і в інших поетів. Але мені все одно, бо я млію від таких речень. Для мене тут-і-тепер це страшенно круто.

А ще круто відчувати чисту насолоду, вірячи в невичерпні можливості рими. Я люблю риму за те, що можу запам'ятовувати вірші, бачити роботу розуму і насолоджуватися гнучкістю мови. Я люблю риму на відміну від верлібрів. Особливо принагідно до творчості молодих письменників.

Ось чому писати про Катерину Бабкіну легко і приємно, ніби казати правду. У моїй суб'єктивній класифікації молодої поезії вона належить до "жаданоподібних", але епігоном Сергія Жадана її не вважаю, оскільки Катерина Бабкіна має досить впізнаваний почерк, завдяки якому справедливо здобулася на досить широку аудиторію. Досі я читала окремі поезії у фейсбуці - а це в книгарні натрапила на збірку "Знеболювальне і снодійне". Вирішила ознайомитися глибше. Не затягуватиму з резюме, скажу одразу: мені сподобалося. 

Це дівчача поезія. Переважно любовна. Щось на зразок Віри Полозкової, але по-українськи. Трохи гламуру (чого я не люблю), але загалом -  пристойно. 

Я можу зрозуміти, чому читачі в захваті від Катерини Бабкіної. Після цієї збірки я теж її полюбила ось за що. Як я вже казала, вірші мене вражають найбільше, коли в житті щось не так. А у мене в житті ніби все так, але тексти Бабкіної змусили мене пожалкувати за самотністю, ніби вона наповнює сильніше, ніж банальне неотесане щастя. Це читацька ілюзія, яку можна прогнати, але їй усе ж тяжко опиратися. І ось ти читаєш вірш про глибоку самотність (подумаєш, самотність! вона ж рано чи пізно закінчується!) і з подивом усвідомлюєш, що самотність - дуже продуктивна емоція і для творення поетичних текстів, і для їхнього сприйняття. І хоч під боком у тебе мирно читає щось чоловік, який ні про що не здогадується, я читаю рядки про дівчину, яка в новорічну ніч засинає сама, і мені стає дивно, ніби я сама зустрічаю новий рік абсолютно одинокою. Та й не ніби - я все це розумію, якесь відлуння моєї минулої самотності б'є в бубон по голові, ніби ця самотність й не виходила з моєї голови. Цей вірш незнайомої людини нагадує мені про мене, коли я була сама. Нагадує про інших таких, як я. Споріднює мене з ними. Пов'язує все з усім. Ставить на місця. Діє як знеболювальне і снодійне. А потім я дочитую збірку, і лишається тільки післясмак, адже я вийшла з координат мазохізму. Стає легко, але легко часто означає порожньо.

Далі нема сенсу розповідати будь-що про збірку, лишається тільки згадати твори, що запам'ятовуються. Мій улюблений - там, де Бог постає як "мудрий миш", що не звертає уваги на тих, хто нічого не просить. І про зневірену людину, горду у своїй самотності, яка нічого не просить у Бога, бо, мабуть, просто не вірить у нього. Ось кілька:

***

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,

і от утеплила вчора собі вікно.

Усе, що з нею було, було так давно,

що ніби й було не з нею.

Її ніхто не чекає в святкову ніч.

Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч

і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті –

вона удає, що не знає, у чому річ,

вона прибере, покурить і ляже спати.

Колись у неї був друг, а тепер нема.

На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,

надворі сніг і у вікнах горять ялинки.

І серед того вона настільки сама -

хоч вий чи вилазь на стінку.

І от годинник усе показав й пробив.

За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.

Їй теж, може, хочеться різних казкових див,

вона б загадала собі, щоб він подзвонив,

але мережа і без неї всю ніч забита.

Тож вона лягає сама у ліжко для двох,

замкнувши двері, закривши усі фіранки,

сховавши себе від святкових чужих тривог.

І в тиху кімнату приходить змучений бог,

шукаючи місця перепочити до ранку.

І ті, що чекали дива, нервують – коли ж.

І жлобські салюти ще десь вибухають досі.

А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.

І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,

що спиш і нічьо не просиш”.

***

Валентина, двірничка, руда і ходяча біда. 

Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.

Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,

і ще, кажуть, алкоголічка,

і безцільно клясти і врочити має звичку.

Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,

у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.

Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,

але коли уночі особливо темно -

Валентина виє і плаче на тисячу голосів.

Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,

непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно

береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,

котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,

якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.

І лише коли в сутінках світлий дощ випада,

і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,

і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода – 

Валентина виходить і довго стоїть одна.

А тоді злітає, розвівши покрючені руки.

І шугає над містом, над чужими дворами

де вона не була, де ніколи не прибирала.

І в ці миті нею бути хотів би кожен,

і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

***

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей

і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.

Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.

Мені вже не так цікаво, що же там далі,

тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.

В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно

всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.

Не народила, не зустріла справжнього мена,

стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену – 

нічим пишатись, все радше із списку “різне”. 

Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.

Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.

Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.

Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш, 

що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.

Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,

курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.

Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа

прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,

цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

***

Він забирає її о третій. Вона в зеленому.

Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,

сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений

після довгого січня, в лютому вже шалене,

ніби потік між високими берегами.

День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,

про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап’ястя.

Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,

а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,

авансом ковтаючи примітивне щастя

залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,

знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,

котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,

притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,

коли Ауді вилітає напереріз Тойоті. 

Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки

вибухають навколо них і сягають самого серця.

Все стається настільки повільно й так невимовно близько,

і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана

ніби все ще сміється.

Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.

І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,

і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.

І все те життя, котре із ними не відбулося

відбувається. Одночасно.

***

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?

Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,

привидів та звірів.

І наблизились врешті туди, не знаю куди,

і нам часом бракувало їжі або води,

та ніколи снаги і віри.

Що вона відповість йому? – що була одна,

безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,

що наткала й вишила кілометри рядна,

як до дня вінчання?

Що тримала двері замкнені уночі,

що чистила його зброю, гострила його мечі,

що дичина запікається у печі,

ніби кров на рані?

І це все, безперечно, правда; бо тільки так

ми себе захищаєм від пристрастей і атак

наших бісів приватних, знесилених вже бідак

молодості й шалу.

Тож вони сидять при столі, до руки рука,

і між ним довіра й спокій, і ніч така,

що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка

заплива безжально.

І вона забуває того, хто ходив, як тать,

що від його шкіри губи печуть, гірчать,

від якого не вберегли сорок п’ять заклять

і душі судоми.

А він забуває ту, що колись подала води,

й не залишала на одежі й тілі його слідів,

і шепотіла млосно – я буду твоя завжди,

і не розкажу нікому.

***

Скажімо так: не тобі одній віддавав, нічого не беручи.

Був ніжний, водив в кіно, пам’ятав на ім’я братів,

Торкався і цілував обережно, завжди і міг і хотів,

світив телефоном в під’їзді, поки шукаєш ключі

І обіймав, коли уві сні кричиш.

Задобрював побутових богів і домашніх гномів в невдалі дні.

Зберігав квитки з особливих концертів або вистав,

Читав уголос, не боявся листівок і меседжів з словом love,

Не боявся близькості, був відвертий, затишний, дуже свій.

...без “навзаєм”, а просто так, але не тобі одній.

І що зробити тепер, щоб в собі загасити глумливе його тепло,

І хто пояснить межу, до якої хоч щось взагалі “твоє”?

Чи той, хто себе розділив, триєдиний, між всіма, що були і є?

Чи ті інші, яким віддавав також, безумовно присутнє зло

Яке потрібно прийняти, щоб все було як було?

Скажімо так: ти така ж як до того, може трішки в рухах напруженіша спина.

Купуєш по два квитки в cinéma і сидиш сама,

Ключі кладеш у окрему кишеню, братів у тебе нема,

І взагалі нікого. Самотність на тебе одну теж окрема, лише одна,

Твоя до сліз, до кісток, до самого дна.