Неймовірна подруга і ймовірне задоволення

Читання "Неаполітанського квартету" Елени Ферранте спершу нагадувало мені читання жахів. Я весь час думала: "О боже, як добре, що в мене не так! яке щастя, що я в безпеці! Яка радість, що мої дружби не хворобливі і не травматичні. Я в будиночку!". На другій книжці мене трохи пересмикувало: ну що це за мильна опера? Кожна книжка починається банальним "у попередніх серіях ішлося про таке", а закінчується в найкращих традиціях серіалів: на найцікавішому місці. Утім, цей квартет романів, попри очевидні традиції літературного миловаріння, мене по-справжньому захопив, а до четвертої книги не лишилося сумнівів, що   "Неаполітанський квартет" треба читати всім: це більше ніж історія про хворобливу дружбу двох різних дівчат, що виросли в бідному кварталі повоєнного Неаполя. 

Ліла і Лену – подруги, що з дитинства почуваються конкурентками. Кожна хоче вибратися з бідності, у якій зростала, і кожній це по-своєму вдається, хоча часом і дорогою ціною. Різні за характерами, дівчата по-різному вибудовують своє майбутнє: одна стає письменницею, вдало виходить заміж, мандрує світом, інша ніколи не виїздить із Неаполя, як там мишка із притчі, збиваючи молоко в масло, щоб не потонути. При цьому Ліла постає як рішуча, суперрозумна  й мегакрасива дівчина, а Лену – гарна, але не така, як Ліла, розумна, але до Ліли їй далеко. 

Мені не подобалася ані Ліла, ані Лену, але протягом всієї історії я почувалася залученою до доль обох героїнь, і їм обом співчувала, часом пишалася ними, а часом не могла зрозуміти: ну як так тупо можна пустити своє життя під три чорти? Менше з тим, авторка вміло скеровує сюжет так, що не нудно ані миті, усі чотири книжки пролітають так, що не хочеться з ними прощатися. Успіхи й поразки обох героїнь вибудовані вміло, тут порушено багато соціальних проблем (фашизм/комунізм, феміністична  проблематика, проблеми сексуальних меншин), але основою романів є історії однієї дружби і кількох кохань. Історії про фортуну і про дурість, і про вміння виплутуватися із жахіть та змінювати своє життя на краще.

Стиль Елени Ферранте легкий, книжки ковтаються одна за одною, зупинитися неможливо. Оскільки події розгортаються із дитинства і до старості героїнь, протягом читання я встигла зжитися з ними, тому розлучатися було важко. А раз розлучатися важко, значить, книжка хороша. 

Що конкретно тут мені сподобалося?

1. Неоднозначне ставлення до Лілу й до Лену. З жодною з героїнь мені не вдавалося співвіднестися, але в окремих ситуаціях я захоплювалася й ненавиділа кожну з них. Через те, що до образів не звикаєш, читати цікаво. Персонажі повнокровні й цікаві через недоліки. Я таке люблю.

2. Неоднозначна дружба. А хто сказав, що дружба – це вияви благородства без права на помилку? Казочки? Життя часом свідчить про інше. Іноді основа дружби – це заздрість, адже заздрість – це визнання чужої переваги. Утім, час шліфує. Хоч мені, повторюся, така концепція дружби чужа, все ж загалом життєподібність історії вражає.

3. Багатоманітність другорядних персонажів. Тут і кримінальні авторитети Солара, і тихий, непримітний Енцо (авторка показує, як із тихонь виростають справжні чоловіки, які не словом, а ділом доводять свої почуття), і порожній красунчик Ніно, що свою слабкість і ницість маскує під амплуа "не такий, як всі" (ненавиджу цей образ, от просто все найгірше в чоловіках утілено в ньому), і пристосуванець Ріно, й прісний інтелігент П'єтро... 

4. Несподівані повороти

Кожна з героїнь досягає успіху і пробиває дно свого життя не раз і не двічі на книжку. Усі ці шалені заміжжя й бурхливі розлучення, дружба-ворожість і знову дружба... Ліла й Лену сміливо  роблять те, на що в реальному житті наважилися б одиниці, тому спостерігати за їхніми драматичними поворотами доль цікаво.

5. Усвідомлення того, що ми, жінки, живемо у прекрасному сучасному світі (порівняно з відносно недалекими реаліями середини 20 століття). Там жінки мало що знали про контрацепцію, були вимушені рано одружуватися з примусу, здобуття освіти вважали рідкісною усмішкою фортуни... Усвідомлення, що, попри всі негаразди, зараз ситуація краща в мільйон разів, забезпечує ефект безпечного "будиночка".

Єдине, що в книзі трохи дратувало, так це переоцінки образу Ліни. У неї  до скону закохується 3/4 персонажів. Це ну дуже вже неправдоподібно (хоча можна сперечатися, знаю, тим більше, про Лілу пише Лену, яка не може об'єктивно оцінювати подругу).
Також знаю, що декому книжка видається нудною через формат щоденника. Ну, таке, на колір і смак фломастери різні. Мені було дуже цікаво.
Загадкову біографію авторки Елени Ферранте я лишаю поза відгуком, просто скажу, що авторки майже ніхто не бачив, вона рідко дає інтерв'ю і веде непублічний спосіб життя. Відповідно, про неї чимало домислів. 

А ще, люди, дуже-дуже раджу вам подивитися першу серію "Моєї неймовірної подруги" від HBO, яка вийшла минулої неділі. Я отримала колосальне задоволення як від картинки, так і від гри акторів. Дуже чекаю наступної серії. Дивіться, читайте, провалюйтеся в цю історію.