Притча з Богом і без нього

Якщо роман про авіакатастрофу починається епіграфом із Жозе Сарамаго, а в заголовку є слово “Бог”, то ясно одне: це не роман про авіакатастрофу. Зараз буде щось на зразок притчі, а решта – упаковка.

Почнімо з упаковки. Семеро людей вижило в авіатрощі – і це ніби добре. Вони опинилися в недоступних для рятувальників горах – а от це вже погана новина. Що роблять люди в екстремальних ситуаціях, де навіть Бог їх не побачить? Правильно: одні звіріють, інші лишаються людьми. Передамо привіти “Володарю мух” і читаємо далі.

А далі виявляється, що не кожному з потерпілих хочеться співчувати. Один заздрісний американський спортсмен, друга лікарка-ізраїльтянка, що несвідомо вчинила злочин, третя українка в розпачі: вона рятує сина-контрабандиста-невдаху, четвертий – німецький політик, для якого політика аж ніяк не споріднена праця, у п’ятого, росіянина, травматичні спогади про батька, шостий таємний кардинал, після “історії” якого хочеться помити руки, сьома – іранська дівчинка, мама якої загинула в літаку. Ось вони, десять, тобто сім негринят на схилі недоступної гори десь між Китаєм і Пакистаном. А з ними – їхні гріхи, драми і питання: кого Бог з оснащенням рятувальників не врятує і чи буде це справедливо? Чи, може, де немає Бога, там немає і причин з наслідками, а тільки сліпа воля випадку?

Попри інтерес до того, кого автор на правах Бога не позбавить життя, мене у тексті привабило ще кілька речей. По-перше, нетипові для сучасної української літератури теми, як-от: торгівля органами, священики-педофіли, наркоторгівля, американський футбол... Зрозуміло, що в зарубіжній літературі це не є щось унікальне, але в нас про таке пишуть рідко. Це, до речі, одна з головних причин, чому я з року в рік чекаю на книжки Макса Кідрука.

По-друге, суто з погляду читацького комфорту, мені подобається інфантильне відчуття, що автор опікується читачем і сам для нього щось відкрив, проаналізував і подає на тарілочці, а нам лишається тільки перейматися долями персонажів. Автор переймається, щоб ось тут читачеві було страшно, тут сумно, ось тут все розжуємо, а це читач, можливо, сам погуглить.  Ось ваші імовірні запити в гуглі після прочитання роману “Де немає Бога”: “загибель тургрупи Дятлова”, “українські в’язні в Таїланді”, “Бостон, сексуальний скандал”, “Сирія, торгівля дитячими органами”... Як на мене, бажання читача шукати більше не від роздратування, а через захоплення – це неабияка ознака довіри до автора. Водночас Макс Кідрук не відходить і від українських реалій, наприклад, в одній із ліній ідеться про конфлікт між батьком, що добровольцем пішов у АТО, і його сином, який вирушив на заробітки в Москву і не вважає війну між державами чимось таким, що його стосується.  

Що не сподобалося

Попри загальне захоплення романом, не можу не згадати про його недоліки. Перший – задовгий початок. Поки жертви вирушать нарешті злощасним рейсом, читач дізнається про побудову літака, турбіни і тріщини в обшивці, але це надто відволікає від головних ліній.

А ще мене мало захопила лінія спортсменів та й загалом історія про американський футбол. Видно, що авторові ця тема дуже цікава, однак тут пазл явно зійдеться не з усіма читацькими всесвітами.

Натомість особливо вразили лінії священика і політика. Під час прочитання згадувала фільм “У центрі уваги”, а також вірусне відео про кошеня посеред траси, яке за крок до загибелі врятував чоловік, зупинивши своє авто. А ви замислювалися, як те кошеня могло там опинитися?

З-поміж інших

Хоч з-поміж інших книжок Макса Кідрука ця не є моєю улюбленою (фаворит – “Зазирни в мої сни”), я вже третій рік вболіваю саме за Макса Кідрука на всіх рейтингах і преміях. За здатність автора розбудовувати жанрову літературу до нового для України рівня, за те, що книжки Кідрука можна порадити друзям, далеким від сучасної української літератури, а також за те, що ці романи “мирять” всесвіти критиків із всесвітами читачів, спраглих захопливих історій.