Подарунки "Самовидця": українці про Україну

Нарешті руки дійшли до скарбу: книжок-подарунків конкурсу "Самовидець". Перед тим як помаленьку оглянути ці видання, розкажу трохи про конкурс художніх репортажів, у якому я двічі  брала участь.

Жанр художнього репортажу "Самовидець" закохав мене в себе у 2014 році. Спершу як читача. Незадовго до того, як конкурс стартував уперше, мій колишній хлопець запевняв мене, що я обов'язково маю взяти участь. А я думала, що це Діма1 має взяти участь, тому що з нас двох журналістом був (і є) саме він. Тому я вирішила, що, раз він вважає, що це такий класний конкурс, треба подарувати йому книжку з  репортажами переможців 2013 року  (тоді ще тема звучала як "Світ у масштабах українського репортажу"). Проте потім ми, як завжди, посварилися через не пам'ятаю що і врешті розійшлися, тому я так ніколи й не подарувала тієї книжки. Зате з цікавістю прочитала її сама. Це був травень 2014 року, вибори президента. Я тоді ще була спостерігачем на виборах і в малесеньких перервах читала збірку і не могла відірватися. Я тоді думала, що присутня на історичній події - виборах 2014 року! І все набувало значення, і ця книжка теж, адже я читала її такої історичної миті. Подумалось: якщо і мені пощастить зустріти цікаву людину, я напишу про неї художній репортаж! А якщо це ще й буде доречно, то й на конкурс надішлю.

Відтоді мені пощастило аж двічі: із людьми, і з темами конкурсу. Обидва репортажі я писала з мук невисловлених думок: вони місяцями крутилися в голові й напружували. Легшало тільки тоді, коли вони вже нарешті переходили на папір і звільняли місце для нових вражень. Перший мій репортаж був про футбольних уболівальників під час Революції гідності, а другий – про автора творів у жанрі фентезі, ембріолога за професією, який удень у лабораторії творить нових людей, а ночами вигадує всесвіти й населяє їх богами і смертними. З обома репортажами я потрапила до короткого списку (це для мене щось анріал, тому що журналістику своєю спорідненою працею не вважаю). Однак життя натякає: ніколи не кажи ніколи.
Сам конкурс підкупив мене не тільки новизною свого задуму, а ще й дивовижною відданістю його організаторів. У всьому, що стосується конкурсу - від книжок до  презентацій і дискусій про жанр - віє колосальною енергетикою залученості й тим, що пафосно називається "високий професіоналізм". А найголовніше  - це романтика пошуку, незмінно присутня в кожному заході, пов'язаному із "Самовидцем". Навіть на Арсеналі з усіх заходів мене найбільше поки що вразила дискусія "Люди у фокусі художнього репортажу".

Тепер ближче до книжок. У березні під час оголошення переможців мені подарували стосик видань із бібліотечки художнього репортажу видавництва "Темпора". Я знала, що прочитаю кожну з цих книжок. Якби я захищала дисертацію не з літературознавства, а з журналістики, то обов'язково взяла б щось про художній репортаж, адже це мегазахопливо - оповідати про побачене своїми очима, використовуючи будь-які стилістичні прикраси. І досліджувати теж цікаво. 

Читання подарунків я почала зі збірки торішніх переможців. Тема конкурсу – "Чому я звідси ніколи не поїду". Не можу сказати, що якийсь текст страшенно вразив темою (а для мене завжди саме тема, а не стиль важливіша). Однак у цій збірці саме стильово репортажі написані дуже класно. Подекуди вони наївні, подекуди з ноткою умисної недосказаності й композиційної незавершеності, але оскільки суб'єктивний фактор у цьому жанрі дуже важливий, я сприймаю ці тексти такими, як вони є, і довіряю вибору журі. Хоча мені  більше сподобалися тексти другої п'ятірки, репортаж переможця-мандрівника, що поїхав кількома містами України на електричці й дуже смачно й іронічно розповів про це, справді вау, а жанрово цей текст узагалі якийсь канонічний: тут і гумор, і дрібниці, і динаміка, і філософія подорожі...  

Друга книжка з бібліотеки зовсім інакша. Збірка "Десь поруч війна" Єлізавети Гончарової присвячена подіям на Донбасі. Авторка, переможниця конкурсу 2016 року, знає про них як зі свого досвіду, так і з досвіду своїх близьких, оскільки сама родом з Донбасу, там працювала журналісткою. Її збірка репортажів – це застрога не узагальнювати і не бути категоричними. Це історії багатьох потерпілих на війні донбасців, історії активних і байдужих, патріотичних і ні. Ці репортажі просто маст рід для всіх, хто хоче знати, що відбувається в країні і які вони - люди Донбасу, яких міфів ми собі вже встигли про них понавибудовувати і які міфи будуємо про себе самих.
Найбільше враження з-поміж прочитаних на сьогодні книжок на мене справила збірка Олега Криштопи "Україна: масштаб 1:1". Олег Криштопа - це якраз переможець конкурсу, зі збірки переможців якого для мене все почалося. Дуууже поверхово кажучи, це збірка про різні місця України, але, звісно, вона про людей, про веселі, сумні, меланхолійні ситуації. Тем просто море (я вже казала, що саме це для мене головне): тут і екологічні теми, і соціальні, і теми історичні, і культурно-мистецькі. Але всі ці означення - просто мертвячина порівняно із соковитим словом автора (якось аж непристойно штампами писати про цю книжку). У підсумку виходить гіркий портрет України у масштабі один до одного, себто упритул, як є. Коли читала цю книжку (а я її просто проковтнула), я весь час думала: все-таки автором художніх репортажів бути крутіше, ніж письменником. Письменник би взяв будь-яку тему репортажу і мусолив би з неї повість чи, не дай боже, роман. А тут на менш ніж чотирьохстах сторінках десятки історій. Це ж скільки було б романів? Але автору те не тре, він має ще і ще, сипле своїми історіями, бо знає, що попереду ще безліч.
Звісно, я заганяюся трохи із відмежуванням журналіста від письменника, бо в ідеалі автор художнього репортажу - це і є журналіст із письменницьким нутром. Тобто це письменник, якому ніколи. Героїв з лишком, а життя коротке. От і треба писати динамічно, без погляду у вічність, тут-і-тепер, але робити це по-живому.
Під час читання саме цієї книжки я віднайшла формулювання, у чому для мене полягає магія художнього репортажу. В усвідомленні, що все має значення: і старцівський піджак поверх джемпера, і маяк у Чорному морі, і зафарбовані фрески в Кирилівській церкві. Абсолютно все. А тому все варте уваги. І любові теж варте багато що.
Попереду в мене книжка з текстами цьогорічних фіналістів "Свобода - наша релігія". Про неї, а також про інші книжки зі стосика подарунків напишу пізніше. А поки що всім непосвяченим щиро раджу відчути магію цього прекрасного жанру. Можливо, ви навіть ненадовго розлюбите художню літературу :)