Із цим треба поводитися обережно: дражливі теми і прийоми в малій прозі

Часом, читаючи твори початківців, помічаю, як молоді автори без вагань беруться за теми і прийоми на межі провалу. Такі теми я називаю для себе маніпулятивними. Чому? Тому що вони апріорі заточені на сильний емоційний вплив на читача, а тому автору далі можна не сильно старатися, бо він просто обігрує те, що й без нього вражає. Які теми я маю на увазі?

Смерть дитини/Переривання вагітності/Неможливість завагітніти

Одного разу я була на прозових читаннях, де автори представляли свою малу прозу. Фаворитом того вечора була сюжетно невибаглива історія про жінку, яка довго не могла завагітніти. Три сторінки нам шкода цю жінку, а потім авторка натякає нам, що жінці таки вдалося зачати дитину. І слухачки такі: "Слава богу!" Катарсис настав, усі раді, твір визнано найкращим на вечорі.

Я почувалася ніяково. Тому що з погляду художнього у цьому творі не було нічого, просто нічогісінько особливого. Самі емоції. Тема дражлива і важка сама по собі, авторка нічого не додала до неї свого. Так я думала, почуваючись сухарем у товаристві цукерок.

Потім почитала якусь новелу Анни Гавальди. Там жінка була вагітна, щасливо очікувала на свою дитину, але сталося нещастя, і дитини не стало. Навіть писати ці рядки мені важко, але, знову ж, бо тема така. Що додала до неї авторка? Де тут її письменницька робота? Здається, ніде, тут просто ефект теми призводить до ліні автора. 

Звичайно, є і винятки: "Прощавай, зброє!" Ернеста Гемінгвея, наприклад. Тут смерть Кетрін і дитини добиває читача і лишає сильний ефект на багато років (твір я читала років одинадцять тому), однак там ця страшна сцена довершує лінію загубленості головного героя, автор нас довго веде до кульмінації (хоча мене такий фінал все одно не влаштовує, і я цей твір не перечитуватиму). Звісно, порівнювати роман і оповідання не випадає хоча б з огляду на жанрові можливості, проте я вирішила згадати "Прощавай, зброє" як приклад роботи з темою, а не прямолінійної ледачої подачі.

Смерть бабусі/дідуся/батьків

У мене вже нема дідусів і бабусь, тому коли я читаю щось про щасливе дитинство, у якому вони є, а потім їх не стає, мені завжди дуже погано і досі. Востаннє це було, коли я читала оповідання Сергія Осоки з книжки "Нічні купання в серпні". Однак там усе рятує стиль, там автор нічого не робить екстраординарного з сюжетом, проте словом створює таку атмосферу, що читач сам занурюється у свої спогади, упивається ними, але оскільки саме цей автор на них наштовхнув, твір справляє сильне враження. 

Проте якщо молодий автор ще не впевнений у своєму стилі, краще не брати цю тему, бо легко можна збитися на щось зужите і перетворити трепетну тему на банальщину.

Смерть тварини/Знущання з тварин

Смерть тварини – це ще один удар нижче пояса читача. Істерику, яка зі мною сталася, коли я дивилася фільм "Білий Бім Чорне Вухо", повторив тільки перегляд "Піаніста" в дитячому нестабільному віці. Однак просто історії, де гине тваринка, недостатньо, щоб все було по-чесному. Одного разу в "ЛітУкраїну", де я працювала, надійшло непогане за стилем оповідання, суть якого полягала в тому, як у старої покинутої бабусі захворів кіт, і, оскільки його нікому було полікувати, а світ байдужий і жорстокий, він помер. Це оповідання ми надрукували, і воно отримало багато схвальних відгуків. Як на мене, твір врятував саме стиль, однак якоїсь роботи з образами  й сюжетом я не помітила. Усе прямолінійно і передбачувано з першої сторінки.

Смерть на війні

Тема АТО, як на мене, має бути табу для багатьох писців. Надто вже легко багато авторів, хто до війни не має прямого стосунку, але, типу,  щиро вболіває за Україну, розкидається у творах образами загиблих, перетворюючи ці смерті на ніщо, загублене в буквах. Нещодавно читала оповідання одинадцятикласників для конкурсу, і один хлопчина аж надто захопився проливанням крові воїнів на сторінках своїх творів. Причому, звісно ж, сюжету не спостерігалося. Прагнення показати своє ставлення похвальне, так само мені зрозуміло й те, що це ще дуже юна людина, яка хоче висловитися і висловлюється так, як вважає потрібним: голосно, виклично (і нехудожньо, на жаль). Однак саме ця тема саме зараз вимагає трепету й обережності. Не кожен може братися за неї. 

Смерть взагалі/Безвихідь/Депресія

Чомусь нас сильніше вражає, коли хтось помирає. Тому й автори в повальній кількості тицяють читачів носом у смерть на кожному кроці. Або не смерть, а просто нещастя. Читала одну непогану збірку авторки Юлії Ілюхи "Неболови". Це, повторюю, непогана книжка, але смерть/нещастя/депресивність/безвихідь там живе у кожному оповіданні, і якось мені вже стало смішно від цього. Це неприродно, і так не є. Так не буває, щоб саме безпросвіття. Однак авторка згущує морок і не пропонує виходів. Надмір не прикрашає "Неболовів".

Еротичні сцени

Це ще одна штука, на яку читач звертає увагу, а тому автори надто захоплюються, і в підсумку виходить жесть (або смішна жесть). Не було б так, не існувало би антипремії "Золотий хрін". А вона існує:)

Кліше про невгамовних жеребців і жезл кохання, що прагне вивільнитися з джинсового полону, здається, є в більшості творів початківців і не тільки початківців. Тямущі автори лаконічно описують такі сцени, однак недосвідчені входять у смак і переборщують до сміху. Редагувала я якось один фентезі-роман, усе було цікаво, аж поки любовна сцена не перетворилася на пародію на любовну сцену (а так не було задумано). Отже, з еротикою треба бути дуже-дуже обережним.

Звичайно, цей набір тем неповний. А ще він дуже суб'єктивний. Та і не тільки в темах/прийомах тут річ, як у самовпевненій прямолінійності їх подачі, у кліше (що погано в будь-якому жанрі). І взагалі, я, коли написала цей список, пригадала свою книжку і знайшла в ній три з п'яти пунктів. Проте оскільки читака з мене кращий, ніж писака, роблю висновки. І висновок такий: у наступних моїх творах ніхто не вмиратиме, бо в житті і без смерті багато вражаючих епізодів. Щоправда, щоб вразити ними, треба буде більше старатися.