"Меч призначення" і мої проблеми зі сприйняттям реальності

Після "Меча призначення" Анджея Сапковського я зрозуміла, чому завжди свідомо остерігалася фентезі. 

Почну здалеку. Мої друзі завжди кажуть, що я дуже азартна: забуваю про час, коли граємо у всякі ігри для компанії, емоційно говорю (горланю) під час гри, переймаюся, сперечаюся. Але з людьми безпечно: компанія розходиться, темп життя уповільнюється, гра забувається. А з таких книжок, як "Відьмак" дуже-дуже важко виходити емоційно й перериватися на роботу, особисте життя і все інше. І мені, коли книжка дуже подобається, направду важко вертатися з середовища уяви в реальність. 

Тому кілька днів мене штормить, бо про Геральта і Цирі я думаю значно більше, ніж про свого чоловіка. Мені це дуже не подобається, але нічого вдіяти не можу. І рецепт єдиний: дочитати вже нарешті все це до кінця і потроху виходити зі світу "Відьмака", перестати гуглити запити, типу, "Міхал Жебровський" і "Відьмак нетфлікс", припинити роздумувати про своє ставлення до Єнніфер і так далі.

Але поки що це все безумство у розпалі,

тож я почала читати третю книжку (виявляється, що і її я вже дочитую).

Чому мені подобається Геральт?

Бо що може бути прекрасніше ніж розумний відьмак, який вчинками замість слів підтверджує свою доброту і людяність? Особливо якщо його велич відтінює бевзь Любисток – образ барда-ловеласа, без якого вся історія втратила б левову частку гумору.

А жіночі образи! Як вдало автор додає по одному в кожній новій частині. Спершу Єнніфер (яка мені загалом не подобається, тому що Геральт біля неї тюхтій), потім Цирі – мій улюблений (поки що) жіночий образ (бо біля неї Геральт сягає глибини свого внутрішнього добра, у яке сам Геральт і не вірить), далі Трісс... І це не згадуючи другорядних персонажів, з-поміж яких мені особливо запала в душу "Глазок" (не знаю, як її звати в українському перекладі, бо другу книжку читала російською). Усіх багато, кожен по-своєму цікавий, і нудно не буває на жодній сторінці. Особливо мені "Відьмак" подобається, тому що тут не йдеться про якусь велику місію Геральта (хоча образ Цирі з часом на це натякає). Мені подобається якась специфічна камерність способу життя головного героя, його небажання бути категоричним, що часто виявляється свідченням мудрості. Водночас зрозуміло, що рано чи пізно Геральт визначиться і буде відповідати за свій вибір (головне тільки, щоб цей вибір йому не нав'язували жінки, але вони нав'яжуть, я в цьому впевнена).

Словом, якщо "Кров ельфів" не розчарує, то читатиму я "Відьмака" до переможного. Може, колись доберуся й до "Гри престолів", але треба буде навчитися якось вміло виходити з вигаданого простору в реальність. Бо зараз мені дуже, дуже це важко робити. Реальність видається не такою цікавою. Уперше за багато років таке відбулося. І це за силою емоцій найбільше нагадує перші місяці кохання))  Оскільки на такому емоційному надриві мені важко жити, я сподіваюся здихатися цієї книжки якомога швидше, але для цього треба весь цикл дочитати до кінця, інакше життя мені не буде