В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.

Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).

У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!

Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 

Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.

Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 

Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати.