Хюґе: чому це не для мене.

Минулого тижня завдяки подрузі Каті мені до рук потрапила "Маленька книжка хюґе. Як добре жити по-данськи". Це було дивовижно: ще зранку я додала цю книжецію до списку бажань на "Якабу", і от увечері вона несподівано гріє мої долоні. А до наступного ранку я вже її прочитала: цікаво ж бо довідатися, як розповідають про своє життя найщасливіші люди світу.

Данців уважають найщасливішим народом світу згідно з якимось-там опитуванням. Воно й не дивно, враховуючи, що в народів Скандинавії високий рівень життя. Я думаю, саме це, а не відсутність сонечка, прямо впливає на щастя, хоч у книжці йдеться про те, що матеріальні речі – не важливі, що хюґе, тобто затишок, можна створити малими зусиллями.

Отже, хюґе – це затишок. Тихе кубельце для споглядання світу і життя, комфортний антураж для спілкування й пізнання. Асоціативно це свічки, вовняні шкарпетки, шоколад, випічка, хороші книжки, смачне м'ясо, якісне вино, м'яке освітлення, дерев'яні елементи декору, ну і багато часу наодинці з рідними, бажано, щоб вони теж були всі у вовняних шкарпетках. 

Читати про всі ці штуки мені було трохи дивно, бо я переважно живу за філософією "геть із зони комфорту", а ця книга просто-таки мітлою заганяє назад, до комфорту. Хюґе – офіційна пропозиція байдикування в естетично влаштованому гнізді. І звучить все це дуже привабливо, надто як для епохи інстаґрам, де фотографія, у якій людина просто дивиться в камеру, поступиться кількістю вподобайок світлині, де знято, наприклад, саму шию з якимось химерним намистом. А все через культ речей.

І це перша причина, чому хюґе – не для мене.

Я не прив'язуюсь до речей. Байдужа до шаликів і віддаю перевагу звичайним шкарпеткам. Свічки запалюю вкрай рідко, і комфорт для мене завжди непередбачуваний: іноді мені до нестями комфортно серед збіговиська людей, іноді хвилі насолоди розходяться тілом просто в метро, коли я читаю цікаву книжку. Найчастіше мені комфортно, коли ми з чоловіком просто читаємо або дивимося щось разом, законектившись ногами. Або мандруємо. Ще я обожнюю спати, це найбільш хюґний стан. Найчастіше мені комфортно від розмов із друзями, колегами й учнями. Іноді я радію простій їжі, але мені бракує часу на милування нею, про що я не шкодую. Бо мені подобається ритм життя, за якого ти не звертаєш уваги на дрібниці, а мчиш назустріч своїй суті у спілкуванні з іншими. 

Якщо ж я запалю свічки, загорнусь у плед і заварю собі какао, то потім сяду і буду думати: ну що, це вже хюґе чи ще увімкнути якусь меланхолійну музику? Однак не факт, що прослуховуючи хюґну музичку, мені стане на душі краще. Спокійна музика мене заколисує, робить все безликим і нудним. Краще вже послухаю бунтівні рок-треки:) Бо гармонія із собою – річ індивідуальна, як можна її навіяти загальними речами? 

По-друге, мене вбила одна думка з книжки. Типу, сядь у крісло, налий собі кавусі й смакуй собі неспішно роман Е. Гемінґвея "Прощавай, зброє!". У цьому вся робленість хюґе: коли читаєш "Прощавай, зброє!", то не хочеться жити, наскільки там все страшно  і безпросвітно закінчується. Я досі не можу відіти від того фіналу, хоч роман прочитала понад 10 років тому. Ні, я не можу при цьому попивати кавусю і насолоджуватися світлом у кімнаті! Уявіть, що ви читаєте, наприклад, "Аеропорт" Сергія Лойка і при цьому заїдаєте емоції булочками з корицею. Нічого не бентежить? Я до того, що комфорт убиває здорове сприйняття речей. Так, саму цю книжку "Хюґе" можна читати під звуки дощику, але "Прощавай, зброє!"... Звиняйте, але ні.

По-третє, я – не данка. А українка. Моя країна не живе в ритмі хюґе з певних обставин. Моя країна зараз живе в стані становлення, безперервного руху і вдосконалення, поразок і перемог. Тобто це НЕспокійний стан пошуку, отой вихід із зони комфорту. Умовно кажучи, ми зараз молоді, а розглядати світ із плетеного крісла – тут щось трохи є від старості. Нам до неї далеко, і це зобов'язує. До того ж, в українців своє поняття затишку. Природа подарувала нам багато сонячних днів на рік, тому ми рідко запалюємо свічки в оселях. Натомість багатьом людям, хай як смішно, хюґним є, наприклад, часте перебування на відкритому просторі (чого данці з огляду на клімат позбавлені). Так що кожній країні – своє хюґе.

Попри те, що культ хюґе мені світоглядно чужий, все ж є в цій філософії й справедливі переконання. Наприклад, що треба багато спілкуватися з рідними, менше зависати в інтернеті. І забувати про роботу на вихідних. Тут важко не погодитися. 

Так само я загалом не проти, щоб мене оточувала краса в речах. Але натхнення я черпаю не з  неї. Якщо день негармонійний, то кава в дизайнерській чашці не врятує, краще я просто засплю або зачитаю цей день:)

Іще один плюс книжки в тому, що мені тепер цікаво побувати в Данії. І перевірити, чи справді це країна щасливих людей. Також мені тепер хочеться віднайти рецепт українського хюґе, зокрема, хюґе для себе. Мушу визнати, що там є один спільний із данським хюґе елемент – книжка. Особливо книжка, яка провокує на роздуми. Ця – саме така, тому раджу її почитати за ранковою кавою і бутербродом з ковбасою (якщо це ваше хюґе). Але пам'ятайте, що хюґе – це про обрамлення, але не про наповнення.