Як бути з чужими таємницями?

Після "Великої маленької брехні" я чомусь не сумнівалася, що "Таємниця мого чоловіка" точно мені сподобається. І не помилилася – цей роман Ліян Моріарті не менш захопливий. І, як і "Брехня", проситься на екранізацію.

Загалом я нечасто западаю на такі історії, але коли подруга подарувала "Таємницю мого чоловіка", то відчула приємне передчуття прочитання і довго відтягувала момент зустрічі з історією. Бо це треба всістися в крісло, і щоб чай, і щоб ніщо не відволікало від ґілті плеже – підглядати за родинними драмами, захованими за допропристойними затишними фасадами австралійських будиночків. 

Є такий тип людей – нав'язливі добрячки. Ну, ті, для яких не існує порожніх розмов, бо все має значення – від організацій свят до обговорення нової стрижки сусідки. Сесилії легко бути такою: ідеальний дім, чудові діти, турботливий чоловік. Сесилія нагадує Мадлен з "Великої маленької брехні": скрізь суне допитливого носика в намірі допомогти. Навіть якщо не просять. 

Одного дня (це не спойлер, це є в анотації), вона дізнається, що в її коханого чоловіченька є таємниця, що змушує його ридати в дУші, коли ніхто не бачить. І коли Сесилія довідується про причини такої поведінки, її світ тьмяніє і блякне, тому що доводиться вибирати між порядністю й егоїзмом. І вибір таки непростий.

У цьому ж містечку розгортаються дві інші драми. Від літньої жінки Рейчел від'їжджає в пошуках самореалізації син з родиною, а це означає, що зустріч із остаточною самотністю для Рейчел близька. А оскільки самотність загострює спогади, Рейчел виношує план помсти. Так-так, і в неї є своя давня незагоєна рана.

Красуню Тесс збирається зрадити чоловік. Зрадити з її найкращою подругою і сестрою. Тесс тікає до матері, щоб побути нардинці зі своїми думками. Її життя змінюється протягом якогось тижня. Тижня перед Великоднем. Тижня, після якого для жодної зі згаданих персонажок життя не буде таким, як раніше.

"Таємниця мого чоловіка" – це ідеальний приклад якісної книжки на раз. Окрім детективної колізії й несподіваної розв'язки (яка, утім, викликає деякі питання), тут багато психологічно важких моментів, виписаних справді ніби по живому. Тут багато дражливих виборів, таких, що женеш саму думку поставити себе на місце персонажів. Може, тому книжка лишає по собі стійке бажання обдумувати деякі проблеми знов і знов. І навіки запам'ятати розв'язку, яка виникає тільки на останній сторінці роману, лишаючи читача з роззявленим ротом.

Подивитися можна, читати обов'язково

Минулого тижня вищі сили вберегли мене від нападу синдрому читацької зверхності. Це такий стан, коли ти відрікаєшся від якоїсь популярної книжки тільки тому, що її всі читають, отже, це масове, а ти типу не така, як всі, піду-почитаю-щось-високе. Після прочитаного років дванадцять тому "Коду да Вінчі" Дена Брауна я чомусь вирішила, що ок, я зрозуміла, як пише цей автор, і погнала читати інших, не сподіваючись повернутися до нього колись. Але таки повернулася :) І дуже рада.

Цього разу за порадою чоловіка я прочитала "Інферно". Аргумент простий: протягом трьох днів чоловік не реагував на заклик "Ходи їсти!", натомість не відпускав з рук книженцію, куплену в "Ашані" за 45 гривень. Мене заінтригувало, що ж може відволікти увагу від святого — спільної трапези? А далі пішло-поїхало: ну прочитай, прочитай! Давай хоч фільм подивимося!

Стамбульська Цистерна Базиліка.
Саме тут лиходій Цобріст вирішив поквитатися з людством

Ок, подивімося. Увімкнули. Зараз розумію, що це було  ризиковано, бо більшість людей критикують (справедливо!) фільм, кажуть, що після фільму не виникає бажання читати книжку. Але зі мною спрацювало. І все це через те, що кульмінаційна сцена відбувається в Стамбулі, у містичному водосховищі напроти Айя-Софії. Ми були там минулого літа. Водосховище вражає: колони під землею у воді. Демонічна червона підсвітка. Дві голови міфічної Медузи, море риби в темній воді, химерна музика, монотонне скрапування води... І тільки натовпи принишклих туристів нагадують, що ти не в чиємусь сюрреалістичному сні, а в туристичному об'єкті. Вийдеш на світло з водосховища — і ось ти знову в реальності. Але в Цистерні Базиліці реальність таки викривлена, химерна. Потойбіччя... Саме туди привели професора Ленгдона натяки маніяка-самогубці, який вирішив урятувати людство від перенаселення, застосувавши смертоносний вірус...

Бертран Цобріст — головний лиходій книжки — харизматичний лідер поборників трансгуманізму. В його трактуванні людству загрожує перенаселення. На думку Цобріста, знищити третину населення планети — це напрочуд гуманістичний крок. От, наприклад, чума. Свого часу вона забрала життя сотень тисяч людей. Ніби й хріново, але, виявляється, насправді ситуативне прорідження чисельності населення сприяє наступному відродженню й розвитку. А що зараз від чуми не помирають, то Цобріст залюбки береться за створення нового вірусу. Ідейка Цобріста якось не дуже сподобалася Міжнародній організації охорони здоров'я, тож її працівники хочуть ліквідувати "спасителя". Але ось біда: той повернутий не тільки на ідеї порятунку людства шляхом вбивства його третини, але й на "Божественній комедії" Данте, особливо на тій частині, що "Пекло". Тут медикам не обійтися без професора Ленгдона, який напрактикувався на зашифрованих посланнях ще з часів "Коду да Вінчі" й "Ангелів і демонів", а тому, ясний перець, тільки йому до снаги знайти вірус і врятувати людство від чуми ХХІ століття. У цьому йому допомагає не тільки мегаерудиція, але й симпатична й не менш ерудована лікарка Сієнна Брукс.

Одна з Медузок Горгонок

Десь така зав'язка твору. Романна дія триває тільки день (насичений, скажу я вам, деньок випав професорові Ленгдону). Довелося побігати по Флоренції, Венеції й Стамбулу, стати свідком кількох убивств, зрад, провалів, причому пам'яті, галюцинацій, перемог... І все це упереміш із текстом Данте, цікавинками з його біографії, оповідями про безліч архітектурних пам'яток Європи... Це дуже-дуже цікаво, пізнавально, це справді провокує взяти й поїхати десь просто для того, щоб побачити тих коней на соборі Сан-Марко у Венеції чи посмертну маску Данте у Флоренції...  І якщо я колись туди поїду, то візьму з собою книжку, щоб побігати за Ленгдоном і Сієнною. І тільки тому, що фінал цієї книжки несподіваний, напружений, я не можу довзволити собі його проспойлерити. А для тих, хто бачив фільм і не хоче читати книжку, просто скажу, що В КНИЖЦІ ЗОВСІМ ІНШИЙ ФІНАЛ. Який? Треба читати.

Тепер ще про кілька мінусів екранізації.

Головним для мене став рагулізм образу Цобріста. У фільмі він миршавий інтелігентик, на якого не звертаєш уваги. У книжці натомість — харизматичний лідер, який зачарував сотні людей, аж ті ладні віддати за нього життя. Цобріст переконливий, він розумний, і якоїсь миті читач ладен повірити в його безумні ідеї. Якби я писала топ найхаризматичніших лиходіїв з останніх прочитаних книжок, то Цобріст би очолив цей список. Він, безперечно, гідний кандидат від партії зла в дебатах проти доброго Ленгдона.

Далі. Сієнна. У фільмі вона ніяка (при всій повазі до акторки, яка зіграла жінку Гокінга у "Всесвіті Стівена Гокінга"). У книжці її образ значно складніший і продуманіший. І теж відрізняється від фільмової інтерпретації. А дивний тонкий зв'язок між нею й Ленгдоном у фільмі взагалі не прописаний, а дарма: мене пробирає, коли люди, що опинилися по різні боки барикад, шанують одне одного завдяки винятковому розуму...

Образ Елізабет Сінскі і її поплічників, а також Начальника, що несвідомо прикривав Цобріста (невдобно получилося, як в анекдоті), теж відрізняються від книжкових, але вони не такі важливі. Але от Цобріста і Сієнну пробачити важко. 

І все-таки, якщо вам бракує часу на читання, але ви любите дивитися фільми, подивіться "Інферно". А коли вам сподобається, просто повірте, що книжка набагато краща. Дайте собі шанс дізнатися, як насправді закінчилася ця історія.

ПС для тих, хто читав "Інферно". Якщо ви, як і я, задумувалися, чи можливо створити такий вірус, який придумав Цобріст (ви зрозуміли, про що я), мушу всіх заспокоїти. Спеціально проконсультувалася з другом-вірусологом, і він сказав, що це дуже малоймовірно. Через наругу над самим розумінням вірусу від взагалі відмовився дивитися фільм — таким був його протест. Так що видихніть.

Бо, чесно, Ден Браун написав про цей вірус так, що я в нього повірила. 

ППС. Переклад "КСД" дуже хороший.

Може, й не Холмс, але не гірше, ніж Пуаро

Якось викладачка з української літератури межі 19-20 століть заінтригувала студентів тим, що в новелі "Природа" Ольги Кобилянської уперше в нашій літературі описано статевий акт. Усі притьмом кинулися читати цей твір, але про "акт" там сказано так завуальовано, що багато хто його просто не помітив. Цей кумедний випадок я згадала, побачивши книжку детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах". Знала, що придбаю неодмінно, але хвилювалася, чи не доведеться шукати детектив у детективі?

Взагалі, 1920-ті роки - це зараз дуже модний період, і я теж серед його прихильників. Наприкінці 1920-х побачили світ три романи, які я дуже люблю: "Дівчина з ведмедиком" В.Домонтовича, "Місто" В.Підмогильного і "Честь" М.Могилянського. Але крім "серйозних" романів у цей час абсолютно комфортно розвивалась і розважальна література, зокрема детективна. Її зразки зібрано у антології "Постріл на сходах".
Спочатку читання не приносило мені задоволення: тексти Дмитра Бузька і Гео Шкурупія такі собі детективи. Постійно спотикаєшся об абзаци, перечитуєш, хто-кому-що, а від слова "чекіст" мене нудить автоматично. Ситуацію врятував Юрій Смолич - от звідки варто починати цю книжку, щоб захопитися нею. Я не дуже добре знайома з біографією цього письменника, але знаю, що він співпрацював із НКВД і писав талановиті доноси на своїх "колег по письменницькому цеху". Напевно, через ці сторінки життєпису Смолича не личило вивчати, однак, якщо ви, як і я, серед тих читачів, які загалом байдуже ставляться до біографій, то з радістю виявите для себе, що Юрій Смолич збіса талановитий письменник.
Отже, три відкриття: "Мова мовчання", "Господарство доктора Гальванеску", "Півтори людини" Юрія Смолича. Сюжетні інтриги, динамічність оповіді, несподіване (ну, майже) закінчення. "Мова мовчання" - це оповідання, в якому порушено тему абортів. Цей твір теж так собі детектив, оскільки вбивця сама розповідає про свій злочин, але інтрига є, є співчуття до вбивці, є несподівані повороти. Для мене як для читача цього достатньо.
"Господарство доктора Гальванеску" - не думала, що аж так переймуся цим твором. Востаннє так хвилювалася, коли читала "Сяйво" Стівена Кінга. Сюжет зовсім неподібний до Кінга, але відчуття жаху, таємниці, смачно виписане  нагнітання, несподівані темні відкриття, потворні створіння, все з ніг на голову - ось що мене вразило. Хоча б заради цієї повісті варто прочитати книжку. Є там трохи ідеології, але мене вона не напружувала. Звикла не зосереджуватися на такому.
"Півтори людини" - це теж дуже карколомна історія, таємнича, гостросюжетна, зі стрілялками, бандитами і т.д. Цей екшн мене не дуже зачепив, бо якось я трохи здогадалася, хто "поганий", тож мене не вдалося заплутати, хоча автор дуже намагався це зробити) Але все одно я задоволена, що прочитала тексти Юрія Смолича. Думаю, що на цьому моє знайомство з ним не закінчиться.
Ну і, нарешті, Юрій Шовкопляс зі своїм "українським Шерлоком Холмсом" - опецькуватим і добродушним лікарем Михайлом Піддубним. Звісно, з Холмсом порівняння умовне. Детектив Піддубний далеко не такий харизматичний, як його англійський колега. Зовні він більше нагадує Пуаро Агати Крісті - гладенький і вусатий :). Проте, як на 1920-ті роки, в Шовкопляса дуже добре з погляду жанру вибудовані детективи. Так, не всі колізії однаково вдалі, деякі розслідування вкрай наївні і притягнуті за вуха, але це претензії до багатьох детективів. А загалом враження від гладенького Піддубного дуже позитивні. Та й вбивства інтригуючі: чого вартий тільки корабель із мерцями, що трапився на дорозі пароплава "Желябова", де Піддубний працював судновим лікарем!
Загалом антологія детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах" виправдала мої читацькі очікування, оскільки сталося те, чого я шукаю в кожній книжці: відкриття. Приємно бачити рідну літературу різною.