Шок, сенсація, максимальний репост хорошої книжки:)

"Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності". Учора прочитала книжку, основна ідея якої втілена в цих словах. Книжку, презентацію якої на Форумі зірвали, але цим тільки зробили їй рекламу. А все через заголовок (думаю, далі нього мало хто читав) – "Майя та її мами".  "Правдоборцям" не сподобалося, що головна героїня живе в одностатевій родині.

І почалося! Уся стрічка рясніє дописами на захист авторки книжки Лариси Денисенко, а також видавців "Майї". "Видавництво" оприлюднило відповідь на неадекватні закиди на "Українській правді", а також виклало книжку у вільний доступ – її можна завантажити за посиланням: https://vydavnytstvo.com/wp-content/uploads/book_Maja_final_lowres.pdf Час читання – хвилин десять. 

От і я прочитала. Книжка мені сподобалася. Дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників і їхні родини. У кожного своя історія: в когось тато загинув в АТО, хтось народився у результаті штучного запліднення, когось взяли з притулку... Але з усіма Майя товаришує однаково і всіх однакого поважає. Власне, про це і книжка: будьмо людьми з дитинства. А не про те, що у Майї дві мами.

Але якщо вже говорити про дві мами... Як сьогодні пам'ятаю серіал "Династія" і слово "гей", яке почула в дитячому віці з екрану телика (персонаж на ім'я Стівен там був геєм).  Я підійшла тоді до мами і спитала, що це. "Це коли чоловік любить чоловіка", – відповіла вона. "Ну, ок", – подумала я. Нічого особливого я тоді не відчула, може, тому ставлення до одностатевих родин у мене звичайнісіньке з дитинства, бо інформацію про такі незвичні для наших широт сім'ї мені подали без особливих інтонацій. Гей то й гей. 

Серед моїх знайомих, до речі, геїв нема. На власні очі я бачила таку пару тільки раз у Дрездені. Два чоловіки трималися за руки й розглядали картини галереї. Подруга припустила: а раптом то просто два братики?:) Але то були не братики. Вони закохано дивилися один на одного. Було трохи незвично, але ми не витріщалися. І я зловила себе на думці, що мені все одно, так само все одно, якби "Шоколадницю" Ліотара розглядала традиційна пара, що приїхала сюди на медовий місяць.

Далі зі мною трапилася "Хтивня" Міхала Вітковського. Це була перша і єдина книжка, яку я боялася, що прочитають батьки і дізнаються, про що я тепер знаю:) Враження дуже туманні зараз, але пам'ятаю, що загалом там зруйновано стереотипи про геїв як чуваків у блискучих лосинах. Типовий дядя Петя з п'ятого поверху запросто може бути геєм, просто приховує це.

Далі якось у метро прочитала оповідання "Горбата гора" Енні Прул. Воно відверте і дуже сумне. Фільм я не бачила, але історія кохання двох грубуватих мужиків вразила не тільки тому, що це два мужики.

На цьому, мабуть, мої знання з квір-літератури вичерпуються. І зупиняються на точці, що такі стосунки складні і в літературі сумно закінчуються. Віру в щастя, що стосується кожного незалежно від орієнтації, повернув серіал "Modern Family" (в російському перекладі чомусь "Американська сімейка"). Чудовий сітком для тих, хто хоче вдосконалити середній інгліш, а також просто посміятися зі справді кумедних родинних ситуацій. Дуже раджу: "Сучасна сімейка" розвінчує стереотипи про одностатеві шлюби і шлюби, де один з пари значно старший за віком. Ба більше: пара геїв Кем і Мітчел ще й удочерили в'єтнамську дівчинку! Уявляю, що буде, коли цей серіал транслюватимуть у нас:) Але його варто було б  показати: такий вже він добрий і людяний! І страшенно смішний: він трохи залатав мою дірку в серці після того, як закінчилися "Друзі". 

Не в останню чергу завдяки серіалу, де показано щастя жити в родині (неважливо якого складу), книжку "Майя та її мами" я сприймаю дуже позитивно. Це щаслива дівчинка, яка сприймає як є різні життєві історії своїх однокласників і хоче бути хорошою подругою для них. Тут нема жодного натяку на нав'язування, а тільки спроба допомогти батькам пояснити дитині деякі складні питання, які дитина все одно рано чи пізно захоче для себе з'ясувати. Тож краще вона їх з'ясує шляхом споглядання красивенної книжки разом з батьками, аніж з уст неадекватів з вулиці.

До речі, про якість книжки. У своїй бібліотеці маю книжку "Видавництва" "Бути мною" про дорослішання дівчинки, тож стверджую: видавництво дбає про дизайн книжок, і кожна новинка проситься на поличку! Придбаю і цю.

Приречені дорослішати

«Бути мною». Не дитиною, але ще й не дорослою, як дівчинка Руса, яка на день народження хоче кольорові олівці і білий ліфчик. А от чи хоче вона дорослішати?

Для кожної це свій досвід: довгоочікуваний чи небажаний, але завжди переломний для світогляду. Кульмінацією вважаються місячні. Одні дівчатка чекають їх і крадуть прокладки в мам і старших сестер, другим важко змиритися, що ця доля їх не оминула і що далі вже ніщо не буде, як раніше. Арт-повість шведської художниці й письменниці Анни Хьоґлунд у перекладі Юлії Юрчук якраз про розгубленість дівчинки на порозі дорослішання у тій точці життя, коли розумієш, що назад дороги нема.

Руса багато думає про те, як воно – бути жінкою. Як відбувається секс і народження дітей. Чому жінки приваблюють її значно більше, ніж чоловіки з «дивними штуками». Як і коли, на якому етапі виникає жіноча залежність від чоловіка, який насправді може бути таким безпорадним, що без підказки дружини не знайде, де в його домі лежить його ж спідня білизна. Напевне, він не знає про це, бо не звик прати, мити посуд, спілкуватися з дружиною і дочкою – як-от Русин тато, що проводить вечори перед телевізором.

Руса малює комікси про чоловіків і жінок, про моральне і фізичне насильство над жінками у маскулінному суспільстві. Руса не хоче грати за правилами, носити незручний одяг тільки для того, щоб подобатися комусь. Вона дорослішає серед похмурих декорацій: байдужість в родині, ексгібіціоністи у дворах, масні погляди на вулицях, невзаємне кохання в школі, вічне почуття провини. Вона плаче і злиться, вважаючи своє життя нікчемним – як і всі підлітки на певному етапі. Врешті, примиряється помалу зі станом речей і йде далі. Так буває з багатьома.

Ця книжка дуже відверта – на першій ілюстрації Руса обстежує свої статеві органи в дзеркалі. На другій огидний дядько під деревом пестить себе, спостерігаючи за Русою у дворі. Я аж закрила книжку з несподіванки – це читво не для транспорту. Воно надто інтимне, і роздумувати про все це краще наодинці з собою. Тоді можна впізнати свої думки, острахи і порадіти, що все позаду, а приводи, що вражають тебе до глибини душі зараз, не такі сміховинні, як тоді, в дитинстві.

Схожі видання для нашого суспільства ще, можливо, незвичні. Коли моя подруга переглянула книжку, то сказала: «Ну, це явно не в нас написано». Тому що сміливо – у відвертих роздумах Руси, в ілюстративному наповненні, у жанрі, врешті-решт: для мене це насамперед книжка-картинка, текст не відіграє особливої ролі, історія зрозуміла без слів. Нема й особливого сюжету – закінчується все тим, що подруги Руси печуть торт на честь її перших місячних. Торт прикрашають вершками, зверху розчавлюють кілька ягід, щоб було схоже на кров. На цьому авторка відпускає свою Русу у світ дорослих жінок, яким одного разу буде про що розповісти у флешмобах на зразок #ЯнеБоюсяСказати.

Я розумію, що, якби я прочитала таку книжку дитиною, то ставилася б простіше до багатьох речей. Бо ця книжка – ніби розмова про замовчувані проблеми, а проговорити проблему – це вже наполовину її розв’язати. Головне – знайти однодумця. З Русою я б порозумілася.

http://blog.yakaboo.ua/%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b5%d1%87%d0%b5%d0%bd%d1%8b-%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b7%d1%80%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%b5/