Шок, сенсація, максимальний репост хорошої книжки:)

"Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності". Учора прочитала книжку, основна ідея якої втілена в цих словах. Книжку, презентацію якої на Форумі зірвали, але цим тільки зробили їй рекламу. А все через заголовок (думаю, далі нього мало хто читав) – "Майя та її мами".  "Правдоборцям" не сподобалося, що головна героїня живе в одностатевій родині.

І почалося! Уся стрічка рясніє дописами на захист авторки книжки Лариси Денисенко, а також видавців "Майї". "Видавництво" оприлюднило відповідь на неадекватні закиди на "Українській правді", а також виклало книжку у вільний доступ – її можна завантажити за посиланням: https://vydavnytstvo.com/wp-content/uploads/book_Maja_final_lowres.pdf Час читання – хвилин десять. 

От і я прочитала. Книжка мені сподобалася. Дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників і їхні родини. У кожного своя історія: в когось тато загинув в АТО, хтось народився у результаті штучного запліднення, когось взяли з притулку... Але з усіма Майя товаришує однаково і всіх однакого поважає. Власне, про це і книжка: будьмо людьми з дитинства. А не про те, що у Майї дві мами.

Але якщо вже говорити про дві мами... Як сьогодні пам'ятаю серіал "Династія" і слово "гей", яке почула в дитячому віці з екрану телика (персонаж на ім'я Стівен там був геєм).  Я підійшла тоді до мами і спитала, що це. "Це коли чоловік любить чоловіка", – відповіла вона. "Ну, ок", – подумала я. Нічого особливого я тоді не відчула, може, тому ставлення до одностатевих родин у мене звичайнісіньке з дитинства, бо інформацію про такі незвичні для наших широт сім'ї мені подали без особливих інтонацій. Гей то й гей. 

Серед моїх знайомих, до речі, геїв нема. На власні очі я бачила таку пару тільки раз у Дрездені. Два чоловіки трималися за руки й розглядали картини галереї. Подруга припустила: а раптом то просто два братики?:) Але то були не братики. Вони закохано дивилися один на одного. Було трохи незвично, але ми не витріщалися. І я зловила себе на думці, що мені все одно, так само все одно, якби "Шоколадницю" Ліотара розглядала традиційна пара, що приїхала сюди на медовий місяць.

Далі зі мною трапилася "Хтивня" Міхала Вітковського. Це була перша і єдина книжка, яку я боялася, що прочитають батьки і дізнаються, про що я тепер знаю:) Враження дуже туманні зараз, але пам'ятаю, що загалом там зруйновано стереотипи про геїв як чуваків у блискучих лосинах. Типовий дядя Петя з п'ятого поверху запросто може бути геєм, просто приховує це.

Далі якось у метро прочитала оповідання "Горбата гора" Енні Прул. Воно відверте і дуже сумне. Фільм я не бачила, але історія кохання двох грубуватих мужиків вразила не тільки тому, що це два мужики.

На цьому, мабуть, мої знання з квір-літератури вичерпуються. І зупиняються на точці, що такі стосунки складні і в літературі сумно закінчуються. Віру в щастя, що стосується кожного незалежно від орієнтації, повернув серіал "Modern Family" (в російському перекладі чомусь "Американська сімейка"). Чудовий сітком для тих, хто хоче вдосконалити середній інгліш, а також просто посміятися зі справді кумедних родинних ситуацій. Дуже раджу: "Сучасна сімейка" розвінчує стереотипи про одностатеві шлюби і шлюби, де один з пари значно старший за віком. Ба більше: пара геїв Кем і Мітчел ще й удочерили в'єтнамську дівчинку! Уявляю, що буде, коли цей серіал транслюватимуть у нас:) Але його варто було б  показати: такий вже він добрий і людяний! І страшенно смішний: він трохи залатав мою дірку в серці після того, як закінчилися "Друзі". 

Не в останню чергу завдяки серіалу, де показано щастя жити в родині (неважливо якого складу), книжку "Майя та її мами" я сприймаю дуже позитивно. Це щаслива дівчинка, яка сприймає як є різні життєві історії своїх однокласників і хоче бути хорошою подругою для них. Тут нема жодного натяку на нав'язування, а тільки спроба допомогти батькам пояснити дитині деякі складні питання, які дитина все одно рано чи пізно захоче для себе з'ясувати. Тож краще вона їх з'ясує шляхом споглядання красивенної книжки разом з батьками, аніж з уст неадекватів з вулиці.

До речі, про якість книжки. У своїй бібліотеці маю книжку "Видавництва" "Бути мною" про дорослішання дівчинки, тож стверджую: видавництво дбає про дизайн книжок, і кожна новинка проситься на поличку! Придбаю і цю.

Руда збитошна дівчинка — мій дитячий кумир

Ось так воно й буває завжди: Фродо відпливає в невмирущий край, Сем вертається додому. Містер Біг каже Керрі, що «вона — та єдина». Рос мириться із Рейчел, а Моніка назавжди лишає ключі від квартири на столі. Ці чудові моменти кожної з історій я просто ненавиджу, бо щоразу спересердя думаю: «Ну й прекрасно! Я за вас тішуся, але як я далі без вас?»

Тепер у мене на одну історію більше. Сьогодні я дочитала восьму книжку про Енн Ширлі-Блайт і її родину — «Рілла з Інглсайду». І мені хочеться плакати, чесно, я майже плачу. Важко прощатися із серією книжок, до якої я звикла впродовж чотирьох років.

Восьма частина дуже відрізняється від попередніх книжок. Попередні, за винятком першої, п’ятої й сьомої були по суті безконфліктними, а персонажі — статичними. Остання частина набагато серйозніша — конфлікт тут зав’язано довкола теми Першої світової війни й участі в ній канадійців на боці Антанти.

Ріллу, пещену дівчинку, яка не могла стати моєю улюбленицею хоча б через її легковажність і плекану «дівчачість», авторка цього разу обирає за об’єкт своєї уваги й наділяє її тим, без чого не можна побудувати цікавого персонажа, — еволюцією образу. Зосередившись саме на ній, письменниця «забуває» про ще двох дівчат Блайт — Нен і Ді — їх просто відправляють на навчання, і всі їхні переживання через війну лишаються «за кадром». Невелика втрата для читача, а для всіх авторів — наука, що не можна заселяти квадратний метр тексту скількома головними персонажами, бо ці лінії неодмінно провиснуть через брак сюжетної площі і фантазії. Без Нен і Ді запросто можна було обійтися в цій історії, але хай живуть, раз авторка вирішила :)

Натомість значно багатше розкрито Волтера і Джема. Особливо Волтера, улюбленця Сьюзен, натхненного мрійника, який виявився єдиним із персонажів, хто засумнівався в тому, чи варто йому брати участь у війні й чи прийнятна ця участь для нього. По правді, еволюція образу Волтера не менш цікава, ніж Ріллина, але я мушу приборкувати своє бажання писати про нього далі, щоб уникнути спойлерів.

Тема Першої світової війни — це історія, яку ми знаємо з підручників. Але загальним настроєм книжки — тривогою й очікуванням — перейметься кожен із нас, тому що й ми добре відаємо, як це: починати день із перегляду новин і проводжати його у такий спосіб, вивчати карти й назви тих міст, про які могли раніше й не чути, але про які говоримо так, ніби з ними пов’язані наші особисті переживання. Тому я співчувала Ріллі й іншим мешканцям Інглсайду і сторінка за сторінкою чекала, як складеться доля кожного, хто опинився на фронті.

Проте й цього разу Люді-Мод Монтгомері не зрадила своєму легкому гумору, яким щедро сповнювала всі книжки про Енн. Чимало кумедних ситуацій виникає на сторінках книжки — не менше і справді сердечних і зворушливих. Такою є поява нового персонажа — крихітки Джимса, мати якого померла, а батько опинився на фронті. Випробуванням на людяність стає для Рілли малюк Джимс — і вона приймає виклик і робить це гідно. Разом зі щоденними клопотами, доглядом за чужим малюком і громадською діяльністю до Рілли приходить дорослішання, мудрість — і… перше велике кохання, якому теж судилося пройти випробування війною.

Наостанок скажу трохи про різницю між екранізацією і оригіналом — вона величезна. Це цілком різні історії. Все-таки, у міні-серіалі Енн лишається головним песонажем, і коли приходить війна, Енн з Гілбертом, а не їхні діти, як у книжці, опиняються у вирі події. Насправді фільм не менш зворушливий і динамічний, ніж книжка, хоч там режисери і сценаристи безбожно відступили від оригіналу, я б сказала, що це навіть не "за мотивами". Але і з фільмом, і тепер от із останньою частиною книжки мені було справді нелегко прощатися. Я познайомилася з Енн, коли вона була збитошною десятирічною сиріткою, а прощаюся, коли в її рудих косах з'явилася сивина через пережите. Мені самій було років одинадцять, коли побачила фільм, але книжку у своєму містечку знайти не вдалося. І от мені вже чверть століття :), і я б "хотіла стерти пам'ять", щоб знову сказати Енн, Гілберту, Ріллі й іншим єдине слово: "Привіт!"