Читання збірок нагадує прослуховування музичних альбомів. Одразу хочеться розгадати задум, знайти для себе хітові поезії, прогортати «прохідні» композиції, щоб урешті-решт відчути післясмак – той особливий настрій, що його автори закладали в тексти, коли їх писали. Збірки, взяті до огляду, передають читачам різні досвіди й, відповідно, неподібні емоції. Почитати-послухати пізнавально кожну з них.
Існують збірки-несподіванки. Читаєш-читаєш про кохання, і раптом виявляється, що йдеться вже про Україну. «Артерія» Дмитра Лазуткіна присвячена двом ключовим темам: коханню і війні. Тон збірки симпатично пафосний, романтичний, але й не без іронії.
Існують збірки-несподіванки. Читаєш-читаєш про кохання, і раптом виявляється, що йдеться вже про Україну. «Артерія» Дмитра Лазуткіна присвячена двом ключовим темам: коханню і війні. Тон збірки симпатично пафосний, романтичний, але й не без іронії.
Якщо уявляти збірку «Артерія» музичним альбомом, то це буде поп-рок. Хітярою цієї збірки є вірш-балада «Твоя порядність така спокуслива». Цей вірш більше поп, ніж рок. Ще років сім тому, коли на зустрічі з автором в університеті вперше почула цей вірш, подумала: як мило, що в дівчині несподівано спокуслива саме порядність.
Рок у збірці – це тема війни. Найвідоміша поезія – «Реквієм на дощі». Вона виникла одразу після подій Євромайдану і початку війни. Емоційна й безпосередня творча реакція перетворилася з вірша на пісню.
Батьківщина або територія...
Кожен сам обирає шлях.
Запікається кров'ю історія,
Мов у дерево входить цвях...
Ваші хрестики, ваші прихистки,
Ваша правда, ваш сум і щем...
Так лягло – згідно правил балістики,
Так розквітло німим вогнем.
Єдиний, на мій погляд, сумнівний (в естетичному сенсі) аспект криється в афористичних протягах, що небезпечно повівають у збірці, ба навіть і прямим текстом: «поезія – це завжди неповторність». Нічого не маю проти творчості Ліни Костенко, але афоризми в сучасній поезії – це таки моторошно. Втім, є надія, що я просто не відчитала іронічності, якої, на щастя, збірці теж не бракує:
вирішив написати у фейсбуці:
які у мене красиві чорні труси!
але передумав
а раптом для когось це не щоденник а платформа
і він запитає мене – що ж я мав на увазі?
Трояндовий госпел
Як і кожна збірка, виконана в одному настрої, ця може зачарувати, а може пройти повз, якщо камертон читацького сприйняття налаштований на інші висоти. Зачарує тих, кому відоме щастя взаємного кохання, надто на його початках, коли кожна дрібниця сповнена всесвітнього змісту і ніби благословенна Божим задумом. «Пісня Пісень» – як і в царя Соломона – це ода любові і вдячності до Бога, ода радості.
Чому це прекрасно? Бо про щастя пишуть незрівнянно менше, ніж про нещастя. З цього погляду умисно наївна, світла поезія Богдани Матіяш стоїть на стороні добра і просто промениться зворушливою ніжністю, наповненістю, відданістю любові як до ліричного героя, так і до Бога-садівника.
Але тим, хто або не зазнав цього щастя, або не налаштував свій слух на хвилю божественного, або просто дивиться на світ іронічно, надто – гірко-іронічно, ця щирість і чистота може видатися пріснуватою. Щастя в собі, коли життя таке складне й жорстоке? Ніжність у світі, зітканому з недосконалості?
Вочевидь, поезію Богдани Матіяш краще читати тим, хто перебуває у стані гармонії зі собою, а тому готовий емоційно сприймати щастя й гармонію іншого. Попри це, збірку авторки варто погортати хоча б для того, щоб переконатися, що в сучасній українській поезії існує територія абсолютного світла, де царює божественна природа ніжності.
якщо мене запитають як люблю тебе скажу люблю так
як дерево любить воду і ніколи йому її не бракуватиме
як квітка що нічого не просить як пташка що кладе
гніздечко у полі так і я залишаю аж при землі своє серце
не боячись що з ним прикре щось станеться
Симфонія при колодязі
Є речі, яких одразу не розумієш, але це ні пригнічує, ні відштовхує, а тільки вабить. Такою є творчість Катерини Калитко. Її поетична збірка «Бунар», тобто «колодязь», занурює в загадкове все, де є і війна, і кохання, і світ численних людських досвідів, часто травматичних.
У збірці справді багато образів понівечених фізично і духовно. Люди на милицях, у візках… Можливо, це прямі наслідки війни, а, може, метафори людей, яким у житті бракує щастя. Або і те, й інше.
Багато у збірці й любові. Зокрема, щасливої, такої, що наповнює. Любові між чоловіком і жінкою, любові до ближнього, до творчості. Так у збірці поєднана камерність буденних життєвих досвідів із глобальністю конфліктів, що виходять далеко за межі приватного.
Це неправда, що там, де бували
загибель, концтабір, війна — не залишається слів.
Вони завжди повертаються у шинелях без знаків розрізнення
ще гостріші, аніж були, і завжди крізь туман.
Болісний блюз призначення
Якби збірка «Вірші Феліціти» була романом, то на запитання «Про що тут ідеться?» можна було б відповісти: про щастя і муки бути письменницею. Про прийняття місії довіку жити не тільки своїми, а й чужими болями («Господи, я благаю / зупини ці вірші / як кровотечу»). Тягар призначення ліричній героїні спершу ніби видається непідйомним і непізнаваним:
Знаєш що, Феліціто, здайся: ніяк, ніяк
ти не здолаєш цих голосів і криків
те що ти бачиш мов символ або мов знак –
просто життя, твоєму рівновелике
Далі поезії ще більше пронизані відчуттям болічного, жертвеного щастя писати. Тут очевидне бажання оминути чашу сю «все, Господи, все – з одного гака/тіло моє зніми горло моє звільни/сочиться кров повільна неначе мряка/плутаються сни». Водночас поступово у збірці виникає почуття довіри до того, хто поклав на ліричну героїню цю місію:
Господи, потримай важку мою голову булаву
хай вона упаде тільки коли їй дозволиш ти
Власне, у діалозі між Богом і ліричною героїнею народжується суперечливе усвідомлення покликання і його прийняття. Тонка грань між болем і радістю озивається до читача самопошуками Феліціти, себто «щасливої». І щастя для неї, попри все, – у творчості.
Джерело:Літня музика поезії
Немає коментарів:
Дописати коментар