пʼятницю, 19 жовтня 2018 р.

Як не писати про книжки

Як писати про книжки? Гарне питання. Щоразу ставлю собі його, коли пишу у свій блог або в блог якогось видавництва. Напевно, треба спочатку зрозуміти, чим для людини є писання про книжки. Для мене – передусім хобі, і хоч це не знімає з мене відповідальності за сказане,  все ж  почуваюся більше орієнтувальником у світі книжок без претензій на визначення їхнього місця у Його Величності Літературному Процесі (хоча це теж дуже цікава штука).  Може, тому у своєму блозі дозволяю собі більше суб'єктивності,  хоча в блоги видавництв намагаюся писати з урахуванням аудиторії та її потреб. Але все одно аудиторія – це таке абстрактне поняття... Годі й казати про якесь адекватне розуміння так званих "потреб".  Хоча все одно тут є якісь орієнтири.
З одного боку, ніби ясно: якщо людина пише статті, наприклад, на сайт "Літакцент", то це один підхід. Тут можна дозволити собі умняки, тут обов'язково треба говорити про контекст і місце книжки в літературному процесі, а от що точно буде не в тему, так це фіксація невигадливих емоції, типу, вау, книжка дуже захоплива, почитайте її, обклавшись подушками й запаливши свічки з ароматом ванільки на столику з бамбуку. Читати фахові рецензії складно. Принаймні, мені. Наприклад, одного разу зловила себе на думці, що мені подобається азарт Ганни Улюри, вона має свій стиль, іронічність, але до кінця я дочитала мало рецензій цієї критикині, тому що її літературознавчий всесвіт дуже далеко від мого (ви скажете, ясний перець, бо то високий рівень, він вимагає відповідного рівня і від читача, і я погоджуся, але все одно не дочитаю і не дуже соромитимуся факту, що "ще не доросла". Менше з тим, нова книжка в мене у списку "маст рід" і її я сподіваюся подолати. Може, доросту))).
Якщо ж людина веде відеоблог або книжкові сторінку в Інстаграмі,  і її мета – просто надихнути на читання й трохи зорієнтувати в новинках, то згадка бамбукового столика – цілком ок. Такий формат, і покликання відгуків – зробити життя читача передусім затишнішим і наповненішим. До речі, цей формат класно об'єднує людей в затишні осередки книгодружби. Тут про книжки пишуть більш-менш просто, без занурень у контекст, із обов'язковим "я рекомендую цю книжку" або "мене ця книжка лишила байдужою/байдужим". Звісно, нерідко й інстаграмні відгуки можуть виказувати в авторах фахових рецензентів, але все ж це, швидше, винятки. На жаль, попри мою симпатію до книгоблогінгу, і з-поміж блогерів мені на сьогодні важко знайти багатьох улюбленців (є кілька, але небагато).
Отже, писати про книжки треба, враховуючи платформу й рівень потенційних читачів цієї платформи (оце так свіжа думка, сама вражена!). При цьому завжди треба пам'ятати, що кожен читач живе в межах свого всесвіту очікувань і перевірених саме для нього істин. Тому не варто бути категоричними (хоча категоричність часом приваблює). 
А от як все таки НЕ писати про книжки? Якщо говорити про мене, то я у відгуках не люблю,  просто-таки не зношу ось таких двох штук:
1. Слово "ЗВІСНО/ОЧЕВИДНО".
"Це, звісно, погана книжка" – пише або каже рецензент, а я читаю: "Мені не подобається книжка, але мені влом вам пояснювати, чому, тому просто прийміть це як факт". Самі слова "Звісно/очевидно" – маніпулятивні й трохи принизливі. А ще – неконкретні. Наприклад, Євгеній Стасіневич у "Букоголіках" може сказати щось типу "Шантарам" – це поганий роман. Серйозно? А відносно чого він поганий? Відносно "Улісса" чи відносно Люко Дашвар? Чи відносно ситуації, у якій краще його читати? Я можу, наприклад, назвати, чому "Шантарам" – хороший роман. Якщо ви їдете в поїзді і поруч галас, то "Шантарам" вас позбавить цього гамору, щойно ви зануритеся у світ пригод головного героя, хай він навіть говорить  неправдоподібно кучерявим стилем. Можливо, якщо треба вибрати книгу свого життя й взяти її на дикий острів, то "Шантарама" справді варто викинути за борт, але ж ми не знаємо, чорт забирай, про яку ситуацію в житті читача йдеться, то чи можна казати про книжку "звісно/очевидно" погана? Урешті-решт, кожен має свої так звані "ґілті плеже" (і не завжди ґілті) в читанні, та чи це погано? 
Або. Десь прочитала в мережах, що книжка Катерини Калитко "Земля загублених",  звісно ж, – фігова й переоцінена. Справді? Відносно чого? Відносно "Інтернату" Сергія Жадана?  Чи відносно Макса Кідрука? Чи відносно творчості самої Катерини Калитко? Я от, наприклад, стараюся читати якомога більше актуальних новинок, і з-поміж них торік "Земля загублених" для мене була дуже цікавою в плані стилю і в плані сюжетів деяких новел. Ця книжка здивувала, вона виникла якось непередбачувано для мене і відрізнялася з-поміж інших. Розумію,  що це так для мене, тому, припускаючи, що чиїсь смаки відрізняються від моїх, не дозволяю собі уїдливого "звісно ж".
2. Виривання невдалих фраз або тицяння носом в погану коректуру чи літературне редагування.
Я зараз не про неподобства штибу позаминулорічного перекладу "Моєї неймовірної подруги", а про якісь окремі мовні недоліки книжки. Цього року я прочитала 80 книжок, переважно свіжих, і не було жодної, у якій би не було помилок/хибодруків. Звісно, якщо ситуація критична, то треба про таке писати, але якщо там кілька недолугих речень, не варто надто ревно тицяти носом. Не люблю, коли у відгуках автор смакує якісь хиби, радо цитуючи їх і показуючи, який він розумний і класний. Мабуть, найкраще про них говорити жартома, беззлобно. Але це так важко)) Та ще й прісно, не цікаво.

Ці пункти – про зверхність. Але є парадокс: деякі люди заслужили право на цю зверхність (хай навіть вони називають це об'єктивністю). Іноді досвід прочитаного зашкалює і тоді виникає відчуття "якщо не я, то хто?". І це теж правда. Відсутність реверансів – це правильно, якщо не перетворюється на критикантство. Нейтральність нудна і боягузлива. Категоричність – приваблива (так-так, я в курсі, що два абзаци тому написала протилежне). Ось такий дуалізм, і, як писав Доктор Падлюччо, "в цьому дуалізмі моя жизнь".
Словом, я не маю поняття зеленого, як писати про книжки, і часом думаю, що це марна річ. А щоб не думати, піду краще книжку прочитаю. А потім не буду писати про неї)




1 коментар:

  1. О, хибодруки й помилки... Певний час букстаграмери в кожному відгуку плювалися на таке. А тоді всіх попустило, на щастя))) Та й обидві названі тобою ознаки поганого відгуку - вияви снобізму))) На щастя, вважаю, що я вже перехворіла таким, але буває. Хоча всіх категоричностей намагаюся уникати

    ВідповістиВидалити