Творчість, породжена з насилля

Візьмімо такий сюжет: жила-була дівчинка, мати якої володіла пансіоном. Дівчинка росла собі, допомагала мамі, але в принципі мамі було на неї байдуже. Раптом до пансіону прибився гарячий гульвіса з претензією на Митця і відповідним поганялом – Соловей. Він одразу заволодів увагою і тілом самотньої жінки, спраглою любощів. На додачу ще й став об'єктом перших еротичних переживань її дочки. Якось дівчинка застала матір із коханцем, і видовище заполонило її аж так, що вона у вільний час облизувала зубну щітку Солов'я, голою качалась по його простирадлах, словом, виявляла нові і нові грані тілесного бажання. А то підійшла до сплячого Солов'я, роздягнулась і поцілувала його, а той, переплутавши дівчину з її матінкою, вирішив не розплющувати очі і ніби як відгукнувся на поцілунок, аж раптом виявив підміну. Щоб не бути звинуваченим у педофілії, він натомість сам звинуватив малу в домаганні, матінка запроторила дівчину в монастир, позбавившись суперниці. Із плином часу дівчинка виросла, щасливо одружилася і забула про той невдалий деньок. А от для Солов'я дівчина на все життя  лишилася найяскравішою невтіленою фантазією. Ну і  хто тут збоченець, питається в задачі?

Це один із невибагливих сюжетів книжки Ісабель Альєнде "Оповідки Еви Луни". І що ж у ньому такого? А те, що цей сюжет можна до краю опошлити і почати цю історію розповідати так, як починається, приміром, "Село не люди" Люко Дашвар. Або одразу взяти на озброєння сценаристам передач на каналі СТБ. А можна із цього матеріалу зробити ненав'язливу, але глибоку новелу про природнє дорослішання дівчини, про її затуркану і самотню матір і про мужика-збоченця, за якого матір ладна продати дочку, аби тільки не бути самою. Щоб твір перескочив прірву дурного масового читва і досяг рівня елітарної літератури на допомогу поспішає манера письма, яка перетворює дурний сюжет на вишукану сучасну річ, заточену "під старовину" на щось середнє між "Тисячею й однієї ніччю", "Декамероном" і сучасною феміністичною прозою. 

І так до кінця книжки я дивувалася дурнуватістю сюжетів і вмінню цими сюжетами зачарувати так, що все прощаєш. Може, допоміг типовий латиноамериканський колорит з усіма цими іменами, пристрастями і дрібкою старої доброї магії в найбуденніших історіях. А ще – враженням, що ти ніби десь про це чув. Ось дурна жінка провела сорок сім років у печері, куди її запроторив коханець, майже поховавши заживо і тільки іноді приносячи їжу. А я згадую, як читала східні притчі про Синдбада-мореплавця, і там теж були історії, коли жінку ховали разом із померлим чоловіком у печерах і ямах. І там, і там страждали жінки. Страждали через чоловіків. І ці історії наскільки реальні і гіркі, що стали притчами. філософією. І здається, що якби чоловіків не існувало, то жінки дали б собі лад, вели справи і навіть ставали б святими. В кожному разі, знайшли б спільну мову, як жінка і коханка Томаса Варгаса, які після смерті свого спільного тирана, полегшено зітхнули і прекрасно зажили удвох, подолали злидні і "вийшли на дорогу добробуту".

Відтак, ця збірка – про самодостатність жінок, про їхню владу, розум, тіло і, що теж трапляється, дивовижну любов і відданість. Це страшні історії про вбивства і зраду, знущання і домагання, написані як казочка або притча – щоб можна було б урятуватися думкою, що це ж не насправді, це умисно, і так не буває. 

Але якщо відкинути магічні колізії і чудеса, то стає очевидно, що буває. І досі є, тільки в інших сюжетах, в інших тонкощах, менш очевидних.

Тому-то ця книжка викличе тільки позіхання або відразу до всіх антипатиків літератури з присмаком фемінізму, бо надто вже всі чоловіки картонні, а жінки психологічно виправдовувані. Надто багато може виявитися нещасть і насилля.

Але.

Шахерезада ж теж розповідала свої історії, щоб врятуватися від смерті від рук насильника. І це не дозволяє сприймати її оповіді тільки як окозамилювальні казочки. Це творчість, породжена з насилля, зрощена із любов'ю до насильника. І такі історії можуть розповісти і переповісти оповідачки з різних середовищ.

Ісабель Альєнде назвала свою Евою Луною.