"Я не людина - я вікно у сад"

Така карантинна лірика. Віршований затишний інстаграм епохи шістдесятників. Милі деталі, сонячне подвір'я, чайники, садові гноми, розчахнуті вікна. Мінімум епічності та спроб проткнути наскрізь глаголом й афоризмом. Поетичний антонім до Ліни Костенко. Тиха, камерна лірика. Наївна. Неподібна на прелюди атомні чи іншу трендову на той час словесну перестрілку істинами. І при цьому є атмосфера епохи - у дзеркалах серванту, у кокетуванні між Жінкою і Словом (цього я не люблю як читач, але як філологиня упізнаю цю фішку, яку, до речі, досі експлуатують чимало поетес і роблять це так прямолінійно, що аж ніяково читати).
Не можу сказати, що це "моя" поезія. Водночас вона цікава для роздумів про те, як ці рядки про тихе щастя уживалися із суспільними реаліями? Як сприймали ці вірші? Як відгукувалися про них? Не офіційна критика, зрозуміло, а от саме в колі інтелігентів. Дуже мені цікаво. Тим більше, мемуарів "Homo feriens" я ще не читала, а хочеться.
Але оскільки розмова про вірші безглузда з усіх фокусів (від передмов до ось таких відгуків), краще просто скину один із віршів Ірини Жиленко, щоб можна було зрозуміти: читати її чи ні.

Осінній вітер... Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина — я вікно у сад!»
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене —
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.