Читацький щоденник: "Смолоскип": несподівано і дуже радісно

Побачити Париж – і померти. Здобути відзнаку Смолоскипа – і можна далі не писати))) Насправді, на мою думку, для автора-початківця будь-яка премія «Смолоскипа» – вагомий натяк на те, що писати далі таки варто. Дехто так і зробив: Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк, Дмитро Лазуткін, Любов Якимчук, Юлія Стахівська, Анатолій Дністровий і навіть Андрій Кокотюха... Це неповний перелік лауреатів конкурсу.

Любов родом із книгарні

Моя любов до цього конкурсу і до самого явища «Смолоскип» загалом почалася з книгарні на Межигірській. Я туди прийшла на першому курсі. Саме там уперше відчула бажання «купити все». Зокрема круті перевидання класиків. З часом том Клима Поліщука, виданий у серії «Розстріляне відродження», надихнув написати курсову про творчість цього автора. Загалом поличка будь-якого україніста немислима без видань «Смолоскипа»: тут і антологія «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, і твори окремих авторів (Юліана Шпола, Михайля Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та ін), і мемуари шістдесятників, і твори авторів діаспори, і чудова антологія критичних текстів ХХ століття. А ось нещодавно вийшов п'ятитомник творів Миколи Хвильового. Усе це – для вічності, але читати варто тут-і-тепер.

Конкурс, що творить середовище

Сама енергетика видавництва епічно сполучає літературне минуле і майбутнє. Тому що має свою історію. Конкурсу видавництва «Смолоскип» уже 26 років. Мені 28. У конкурсу чудова репутація, він творить середовище. Жоден інший не має такого лоску елітарності, особливо на тлі багатьох інших конкурсів для початківців (та і не для початківців теж). Бо шлаку таки чимало. Минув час, перш ніж я навчилася відрізняти адекватні премії від містечкових конкурсів ні про що (досвід роботи в "ЛітУкраїні" не проп'єш).

Але історія історією, але має бути ще і стиль премії, репутація. Фішка. Більш-менш сталий склад журі, якому я завжди довіряла перш за все як читач. Наталка Білоцерківець (авторка багатьох поетичних збірок, зокрема знакового для «вісімдесятників» вірша «Ми помрем не в Парижі»), Ростислав Семків (автор лайту «Як писали класики», «Як читати класиків», перекладач харду «Західний канон» Гарольда Блума, ведучий «Бібліофану», викладач Могилянки). Олег Коцарев (сага «Люди в гніздах», збірка "Цирк", один із середовищетворчих фігур української поетичної спільноти. Тобто тусовок). Поети ж бо, на відміну від прозаїків, не так сильно гніздуються вдома, і це прекрасно.

Я читала багато творів лауреатів "Смолоскипа", а за одним стежу взагалі дуже пильно. Маю на увазі Мирослава Лаюка. Як почула його вірш про дідів у збірці "осоте!" (що й отримала першу премію на "Смолоскипі"), так читаю і досі все, що він напише. І коли подобається ("Баборня", "Метрофобія", "Троянда"), і коли ні ("Світ не створений"). Цього ж року вперше за багато років присудили першу премію в номінації "Поезія". Дуже цікаво почитати нову лауреатку!

Моя дорога до "Смолоскипа"

Мені завжди хотілося взяти участь у "Смолоскипі", адже це – знак якості. П‘ять років тому вперше надіслала на конкурс свої оповідання. Очевидно, тоді рівень мого критичного мислення щодо своїх можливостей був не дуже високий, а мотивація взагалі якась провінційна: «всі надсилають, а мені чому б не спробувати» (хоча все-таки, за моїми спостереження, якщо щороку надсилати на "Смолоскип" твори, то колись щось виходить). Так от, перший мій рукопис був солянкою всіх творів, що я написала. Концепція збірки? Ні, не чула. Звісно, премії тоді я не здобула, зате отримала якийсь такий припис, типу, пробуйте далі, у вас є перспектива (щось типу "Міс чарівність": день не ваш, але ми люди привітні). Я подумала, що колись візьму участь іще раз, але якщо і тоді отримаю "Міс чарівність", то добре подумаю, чи варто писати. Просто читач із мене кращий, ніж автор, і я буду тільки рада правді: моє – добре, а ні – ну, нічого страшного (визнаю, що це нездоровий максималізм, я просто така людина, тож з мого мислення прикладу не беріть). У мене просто робоча травма після роботи в "ЛітУкраїні": краще щоб дерева не гинули на папір, покладений для життя слів про ніщо (це не всіх авторів "ЛітУкраїни" стовалося, але надто багатьох).
Так от, я вирішила, що вдруге спробую точно. Але оскільки писати щороку по 100 сторінок для мене нереально, потрібна кількість сторінок назбиралася аж через чотири роки. І ось напередодні 2019 року я вирішила надіслати на конкурс збірку оповідань, об'єднану образом філолога. У кожному творі він є: або як вчитель, або як людина, що здобула філологічну освіту і не знає, куди її притулити; або як практикант, що збирає фольклор; або як пафосний чувак, що вміє створити довкола себе атмосферу елітарності, хоча невідомо, який він є насправді. Або як редактор, що працює над рукописом фентезі-саги, автор якої – ембріолог. Або студент літературної творчості, якому задали написати детективне оповідання, але хтось запізно почав це робити. Не можу сказати, що перебуваю в захваті від збірки, однак цей рукопис – моя розвідка у табір можливостей і пошук відповіді на питання: так чи ні? Учора третьою премією мені сказали "так". Що ж, можливо, колись я напишу щось ще краще і тоді надсилатиму доробок на конкурс із передчуттям повної перемоги. Можливо, майбутній рукопис буде вартий книжки, яку я б хотіла бачити і читати сама.

Принаймні, завдяки конкурсу я знаю, що маю право так думати, а далі все залежить від досвіду і працьовитості. Дуже дякую членам журі за увагу до рукопису. А всім, хто любить "Смолоскип", як люблю його я, бажаю успіхів!