пʼятниця, 27 травня 2016 р.

Руда збитошна дівчинка — мій дитячий кумир


Ось так воно й буває завжди: Фродо відпливає в невмирущий край, Сем вертається додому. Містер Біг каже Керрі, що «вона — та єдина». Рос мириться із Рейчел, а Моніка назавжди лишає ключі від квартири на столі. Ці чудові моменти кожної з історій я просто ненавиджу, бо щоразу спересердя думаю: «Ну й прекрасно! Я за вас тішуся, але як я далі без вас?»
Тепер у мене на одну історію більше. Сьогодні я дочитала восьму книжку про Енн Ширлі-Блайт і її родину — «Рілла з Інглсайду». І мені хочеться плакати, чесно, я майже плачу. Важко прощатися із серією книжок, до якої я звикла впродовж чотирьох років.
Восьма частина дуже відрізняється від попередніх книжок. Попередні, за винятком першої, п’ятої й сьомої були по суті безконфліктними, а персонажі — статичними. Остання частина набагато серйозніша — конфлікт тут зав’язано довкола теми Першої світової війни й участі в ній канадійців на боці Антанти.
Ріллу, пещену дівчинку, яка не могла стати моєю улюбленицею хоча б через її легковажність і плекану «дівчачість», авторка цього разу обирає за об’єкт своєї уваги й наділяє її тим, без чого не можна побудувати цікавого персонажа, — еволюцією образу. Зосередившись саме на ній, письменниця «забуває» про ще двох дівчат Блайт — Нен і Ді — їх просто відправляють на навчання, і всі їхні переживання через війну лишаються «за кадром». Невелика втрата для читача, а для всіх авторів — наука, що не можна заселяти квадратний метр тексту скількома головними персонажами, бо ці лінії неодмінно провиснуть через брак сюжетної площі і фантазії. Без Нен і Ді запросто можна було обійтися в цій історії, але хай живуть, раз авторка вирішила :)
Натомість значно багатше розкрито Волтера і Джема. Особливо Волтера, улюбленця Сьюзен, натхненного мрійника, який виявився єдиним із персонажів, хто засумнівався в тому, чи варто йому брати участь у війні й чи прийнятна ця участь для нього. По правді, еволюція образу Волтера не менш цікава, ніж Ріллина, але я мушу приборкувати своє бажання писати про нього далі, щоб уникнути спойлерів.
Тема Першої світової війни — це історія, яку ми знаємо з підручників. Але загальним настроєм книжки — тривогою й очікуванням — перейметься кожен із нас, тому що й ми добре відаємо, як це: починати день із перегляду новин і проводжати його у такий спосіб, вивчати карти й назви тих міст, про які могли раніше й не чути, але про які говоримо так, ніби з ними пов’язані наші особисті переживання. Тому я співчувала Ріллі й іншим мешканцям Інглсайду і сторінка за сторінкою чекала, як складеться доля кожного, хто опинився на фронті.
Проте й цього разу Люді-Мод Монтгомері не зрадила своєму легкому гумору, яким щедро сповнювала всі книжки про Енн. Чимало кумедних ситуацій виникає на сторінках книжки — не менше і справді сердечних і зворушливих. Такою є поява нового персонажа — крихітки Джимса, мати якого померла, а батько опинився на фронті. Випробуванням на людяність стає для Рілли малюк Джимс — і вона приймає виклик і робить це гідно. Разом зі щоденними клопотами, доглядом за чужим малюком і громадською діяльністю до Рілли приходить дорослішання, мудрість — і… перше велике кохання, якому теж судилося пройти випробування війною.
Наостанок скажу трохи про різницю між екранізацією і оригіналом — вона величезна. Це цілком різні історії. Все-таки, у міні-серіалі Енн лишається головним песонажем, і коли приходить війна, Енн з Гілбертом, а не їхні діти, як у книжці, опиняються у вирі події. Насправді фільм не менш зворушливий і динамічний, ніж книжка, хоч там режисери і сценаристи безбожно відступили від оригіналу, я б сказала, що це навіть не "за мотивами". Але і з фільмом, і тепер от із останньою частиною книжки мені було справді нелегко прощатися. Я познайомилася з Енн, коли вона була збитошною десятирічною сиріткою, а прощаюся, коли в її рудих косах з'явилася сивина через пережите. Мені самій було років одинадцять, коли побачила фільм, але книжку у своєму містечку знайти не вдалося. І от мені вже чверть століття :), і я б "хотіла стерти пам'ять", щоб знову сказати Енн, Гілберту, Ріллі й іншим єдине слово: "Привіт!"

7 коментарів:

  1. Серія із 8 дитячих книг... Якщо згадувати свої дитячі серії (в порядку дорослішання), то це Муммі-троллі Туве Янсон. Потім вже 15 книг про юних детективів від Енід Блайтон. Ну і вже підлітком була серія з 8 книг про пригоди Томека від Альфреда Шклярського. Але... все ж таки по кількості перечитувань на перше місце поставлю книгу Френка Лімана Баума "Чарівник країни Оз". Я її більше 10 разів перечитував :) І навіть знайшов обгортку того видання, що мав (Веселка, 1992): https://i.livelib.ru/boocover/1000716477/o/0938/L%D1%96man_Frenk_Baum__Char%D1%96vnik_Kra%D1%97ni_Oz.jpeg
    Дякую за екскурсію в дитинство!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, рада бачити тебе в гостях у блогу)
      О, я теж читала ці детективи - "Пять юных сыщиков и верный пес". Найбільше запам'яталася "Тайна коттеджа, который сгорел" і образ Фетті і його пса Бастера, а ще - Бетті)Про книжки дитинства можна довго говорити - і треба!

      Видалити
    2. Так це ж не сУрйозна антологія критики української літератури. Тут і мені навіть є що сказати.
      А серія Енід Блайтон чудово покриває період 9-12 років (суб'єктивно). Дотінейджерське дитинство :)

      Видалити
    3. Але мені навіть ці детективи було толком ніде взяти. Прочитала тільки три-чотири книжки....

      Видалити
    4. В різних бібліотеках знайшов ніби всі примірники. Ааа, ще й у друзів були книжки з цієї серії.
      І я забув ще одну серію книг, яку читав паралельно з Томеком. Теж пригодницька серія від Райдера Хаггарда про Алана Квотермейна.
      А от серії про Шерлока і Пуаро якось не дуже любив

      Видалити
    5. Пуаро не дуже, а Шерлока любила якраз у віці 12-14 років) Ну і от недавно щось перечитувала

      Видалити
    6. Так, Дойля в школі навіть проходили. І багато в класі фанатіло від нього. А я в детективах нічого не знаходив, щоб було близьким мені, а тому і не проникло таке.
      Уффф, щось вже все переходить у флуд - буду замовкати.

      Видалити