Ось так воно й буває завжди: Фродо відпливає в невмирущий край, Сем
вертається додому. Містер Біг каже Керрі, що «вона — та єдина». Рос мириться із
Рейчел, а Моніка назавжди лишає ключі від квартири на столі. Ці чудові моменти
кожної з історій я просто ненавиджу, бо щоразу спересердя думаю: «Ну й
прекрасно! Я за вас тішуся, але як я далі без вас?»
Тепер у мене на одну історію більше. Сьогодні я дочитала восьму книжку про
Енн Ширлі-Блайт і її родину — «Рілла з Інглсайду». І мені хочеться плакати,
чесно, я майже плачу. Важко прощатися із серією книжок, до якої я звикла
впродовж чотирьох років.
Восьма частина дуже відрізняється від попередніх книжок. Попередні, за
винятком першої, п’ятої й сьомої були по суті безконфліктними, а персонажі —
статичними. Остання частина набагато серйозніша — конфлікт тут зав’язано
довкола теми Першої світової війни й участі в ній канадійців на боці Антанти.
Ріллу, пещену дівчинку, яка не могла стати моєю улюбленицею хоча б через її
легковажність і плекану «дівчачість», авторка цього разу обирає за об’єкт своєї
уваги й наділяє її тим, без чого не можна побудувати цікавого персонажа, —
еволюцією образу. Зосередившись саме на ній, письменниця «забуває» про ще двох
дівчат Блайт — Нен і Ді — їх просто відправляють на навчання, і всі їхні
переживання через війну лишаються «за кадром». Невелика втрата для читача, а
для всіх авторів — наука, що не можна заселяти квадратний метр тексту скількома
головними персонажами, бо ці лінії неодмінно провиснуть через брак сюжетної
площі і фантазії. Без Нен і Ді запросто можна було обійтися в цій історії, але
хай живуть, раз авторка вирішила :)
Натомість значно багатше розкрито Волтера і Джема. Особливо Волтера,
улюбленця Сьюзен, натхненного мрійника, який виявився єдиним із персонажів, хто
засумнівався в тому, чи варто йому брати участь у війні й чи прийнятна ця
участь для нього. По правді, еволюція образу Волтера не менш цікава, ніж
Ріллина, але я мушу приборкувати своє бажання писати про нього далі, щоб уникнути
спойлерів.
Тема Першої світової війни — це історія, яку ми знаємо з підручників. Але
загальним настроєм книжки — тривогою й очікуванням — перейметься кожен із нас,
тому що й ми добре відаємо, як це: починати день із перегляду новин і
проводжати його у такий спосіб, вивчати карти й назви тих міст, про які могли
раніше й не чути, але про які говоримо так, ніби з ними пов’язані наші особисті
переживання. Тому я співчувала Ріллі й іншим мешканцям Інглсайду і сторінка за
сторінкою чекала, як складеться доля кожного, хто опинився на фронті.
Проте й цього разу Люді-Мод Монтгомері не зрадила своєму легкому гумору,
яким щедро сповнювала всі книжки про Енн. Чимало кумедних ситуацій виникає на
сторінках книжки — не менше і справді сердечних і зворушливих. Такою є поява
нового персонажа — крихітки Джимса, мати якого померла, а батько опинився на
фронті. Випробуванням на людяність стає для Рілли малюк Джимс — і вона приймає
виклик і робить це гідно. Разом зі щоденними клопотами, доглядом за чужим
малюком і громадською діяльністю до Рілли приходить дорослішання, мудрість — і…
перше велике кохання, якому теж судилося пройти випробування війною.
Наостанок скажу трохи про різницю між екранізацією і
оригіналом — вона величезна. Це цілком різні історії. Все-таки, у міні-серіалі
Енн лишається головним песонажем, і коли приходить війна, Енн з Гілбертом, а не
їхні діти, як у книжці, опиняються у вирі події. Насправді фільм не менш
зворушливий і динамічний, ніж книжка, хоч там режисери і сценаристи безбожно
відступили від оригіналу, я б сказала, що це навіть не "за мотивами".
Але і з фільмом, і тепер от із останньою частиною книжки мені було справді
нелегко прощатися. Я познайомилася з Енн, коли вона була збитошною десятирічною
сиріткою, а прощаюся, коли в її рудих косах з'явилася сивина через пережите.
Мені самій було років одинадцять, коли побачила фільм, але книжку у своєму
містечку знайти не вдалося. І от мені вже чверть століття :), і я б
"хотіла стерти пам'ять", щоб знову сказати Енн, Гілберту, Ріллі й іншим єдине слово:
"Привіт!"
Серія із 8 дитячих книг... Якщо згадувати свої дитячі серії (в порядку дорослішання), то це Муммі-троллі Туве Янсон. Потім вже 15 книг про юних детективів від Енід Блайтон. Ну і вже підлітком була серія з 8 книг про пригоди Томека від Альфреда Шклярського. Але... все ж таки по кількості перечитувань на перше місце поставлю книгу Френка Лімана Баума "Чарівник країни Оз". Я її більше 10 разів перечитував :) І навіть знайшов обгортку того видання, що мав (Веселка, 1992): https://i.livelib.ru/boocover/1000716477/o/0938/L%D1%96man_Frenk_Baum__Char%D1%96vnik_Kra%D1%97ni_Oz.jpeg
ВідповістиВидалитиДякую за екскурсію в дитинство!
Дякую, рада бачити тебе в гостях у блогу)
ВидалитиО, я теж читала ці детективи - "Пять юных сыщиков и верный пес". Найбільше запам'яталася "Тайна коттеджа, который сгорел" і образ Фетті і його пса Бастера, а ще - Бетті)Про книжки дитинства можна довго говорити - і треба!
Так це ж не сУрйозна антологія критики української літератури. Тут і мені навіть є що сказати.
ВидалитиА серія Енід Блайтон чудово покриває період 9-12 років (суб'єктивно). Дотінейджерське дитинство :)
Але мені навіть ці детективи було толком ніде взяти. Прочитала тільки три-чотири книжки....
ВидалитиВ різних бібліотеках знайшов ніби всі примірники. Ааа, ще й у друзів були книжки з цієї серії.
ВидалитиІ я забув ще одну серію книг, яку читав паралельно з Томеком. Теж пригодницька серія від Райдера Хаггарда про Алана Квотермейна.
А от серії про Шерлока і Пуаро якось не дуже любив
Пуаро не дуже, а Шерлока любила якраз у віці 12-14 років) Ну і от недавно щось перечитувала
ВидалитиТак, Дойля в школі навіть проходили. І багато в класі фанатіло від нього. А я в детективах нічого не знаходив, щоб було близьким мені, а тому і не проникло таке.
ВидалитиУффф, щось вже все переходить у флуд - буду замовкати.