Стендап про фонетику

В українському книговидавництві для мене деякі речі - на вагу золота. Зокрема, це науково-популярна література про українську мову. Побачивши, що нове видавництво "Віхола" оприлюднило книжку "Чути українською", я подумала: може, це і є мій черговий читацький (а ще викладацький) джекпот. 

Про що?

Що важливо в будь-якій книжці? Щонайменше три аспекти: про що написано? як? для кого?

 "Чути українською" -  про українську фонетику. До цієї науки в школярів та студентів різне ставлення: багато хто її ненавидить і не розуміє, особливо якщо ідеться про транскрипцію. Я ж обожнювала фонетику і в школі, і в університеті. Якщо хто забув, що таке фонетика, то нагадаю: це про співвідношення між буквами та звуками, про різні характеристики звуків (місце творення, спосіб), про наголошування, закони милозвучності та деякі правописні норми (апостроф, м'який знак, спрощення, історичні та позиційні чергування). Якщо так перечитати цей перелік, можна подумати грішним ділом, що "Чути українською" - якийсь підручник, наприклад, для 5 класу, де й вивчають основи фонетики. Чи для одинадцятикласників, що, вгашені, гарячково повторюють все до ЗНО. Але це не підручник. Це мовознавчий стендап на наукові теми. А, отже, родзинка в цьому виданні - стиль. Так підходжу до аспекту "як написано".

Стиль

Думаю, що в цілому це задумувалося як найсильніша сторона видання. Неформальність, гумор, прагнення розповісти про складні речі простими словами. За намір - дванадцять. Щодо реалізації: тут все неоднозначненько. Тому що почуття гумору в авторки специфічне.

Навіть не почуття гумору, а його недозована кількість, що перетворює книжку на соло стендаперки і дуже відволікає від теми. Часом це справді весело (особливо прикінцеві есе, подані як бонус). Проте, як на мій смак, гумору забагато й він не завжди доречний. Плюс у самій структурі книжки є нерівності: ось триває стендап, помережаний теорією, і раптом - раз! - і якісь доволі прямолінійні орфографічні правила, точно як з типового підручника. Моє резюме: якщо ви закохані в авторку та її стиль, то читати має бути цікаво. Якщо ж ні, може виникнути якесь незручне відчуття, що ви помилилися кімнатою. Принаймні так було в мене.

 А ще - суб'єктивно, але менше з тим - мені як учительці української мови ну дуже вже не сподобалося, що над сторінками витає образ злої вчительки саме цього предмета. Я навіть у фейсбучику та інстаграмчику запитала, чи справді у людей є такі шкільні травми. І виявилося, що в більшості моїх знайомих були адекватні учительки української мови. Розумію: нерепрезентативна вибірка, та все ж навіщо підживлювати такий недалекий стереотип? Чи, може, є якісь статистичні дослідження, що вчительки української особливо неадекватні? А чи є такі дослідження про фахівців із інших предметів? Може, в авторки чи когось із її оточення був якийсь такий негативний досвід... Не знаю. Та мені це не тільки не смішно, а й не близько. І це при тому, що авторка топить за адекватність та критичне мислення (наприклад, про уявний конкурс мов, де українська нібито посіла друге місце за милозвучністю). Словом, може, мене це зачепило, тому що я вчителюю і тому що вважаю, що смішно - це коли смішно обом сторонам. А, може, у мене просто інакше почуття гумору. Менше з тим, про учительку-монстра там зовсім небагато, не хочу, щоб склалося враження, ніби авторка пише лише про це. 

Аудиторія

Для кого ця книжка і чим вона може бути корисною? Думаю, я, учителька, частково є ЦА книжки "Чути українською". Що вона мені дала? Інформацію, як іще можна писати про мову, і кілька філологічних спостережень. Може, дрібку натхнення. Я точно придбаю іще дві книжки, які видавництво запланувало опублікувати - про морфологію та пунктуацію. Та водночас не знаю, як іще її застосовувати. Я не думаю, що книжка може стати в пригоді школярам, все-таки деяка термінологія там зайва (наприклад, спосіб чи місце творення звуків). Цього нема у програмі й це не потрібне для ЗНО. Можливо, книжка згодиться студентам-першокурсникам - на філологічних факультетах усе це вивчають, щоправда, поглиблено, але як частина вступу до мовознавства окремі розділи, може, і стане в пригоді. Якщо ж ідеться про загал, який просто любить мову і хоче більше про неї дізнатися... Мені самій цікаво, чи спрацює. От саме чоловік (інженер) виявив інтерес до книжки, розпитаю, як йому, хоча не впевнена, що він дістанеться кінця.

Резюме (бо мене в коментах питали моєї думки): книжку варто придбати, якщо

 - ви фанат або фанатка харизми Ольги Дубчак;

- ви (як я) хочете підтримати видавництво "Віхола" (у цього видавництва цікава історія появи, якщо коротко, то це сміливий крок колективу, що відокремився від великого видавництва через незгоду з хамством керівництва та інші світоглядні розбіжності);

- вам у принципі цікаво стежити, що відбувається у світі науково-популярної літератури про українську мову.

На цьому все, а я побігла читати ще одну книжку про мову - це "Спільна мова. Як живуть і народжуються слова" Анастасії Левкової. Бо після фонетики дітки якраз вивчають словотвір і лексикологію, тож я побігла з ними.

Книжкові підсумки 2020 року

 "Гудрідз" підказує, що свій челендж на 75 книжок я виконала на 95 відсотків, прочитавши за рік 71 книжку. Це вперше за кілька років я не те що не перевиконала челендж, а й навіть не досягла його. Дуже чесний результат, тому що цього року я відчула, що таке читацька криза, що таке криза письма і що таке забити на блог, усвідомлюючи, що цей етап хобі ніби як пройдено, а я стала людиною, яка значно серйозніше переймається роботою. Звучить, можливо, нудно, але це правда. Якась нова якість життя. Можливо, якось щось зміниться, і я сюди знову серйозно повернуся, але поки що зайти в блог - це як приїхати до батьків і пожити кілька днів у своїй улюбленій кімнатці: море солодких спогадів, але майбутнє десь-інде.

Це, звичайно, не означає, що я не читала книжок. Просто цього року якось особливо відчула дві речі. Перша: більша внутрішня вибагливість. Я більше не бачу сенсу писати про всі книжки підряд (як раніше). Цього року одиниці книжок мені справді сподобалися так, що я б могла комусь щось радити. По-друге, живучи у світі, де так багато багатослів'я та порожньої балаканини (до якої я часом ставлюся ну просто нетерпимо), я натомість доволі багато уваги приділяю своїм словам і думаю: варто ось це чи це писати чи не варто. Часто вибираю "не варто" і пишаюся собою :)

Не можу скасувати впливу карантину на читання. На відміну від стандартного ритму життя, де книжка зі мною завжди у динамічному потоці і книжка є передусім інструментом перемикання від одного виду діяльності на інший, під час карантину мені читалося доволі мляво, тому що взагалі багато справ втратили свій смак, крім, хіба що, подорожей. Можливо, частково це теж вплинуло на поглиблення читацької кризи.

А тим часом, поки я тут переживаю світоглядні зміни, у світі виходить багато чудових, поганих і ніяких книжок (усе це оцінні судження, так що сміливо можна викреслювати речення). Лишимо лише "книжки виходять". І деякі з них принесли мені втіху пізнання, співвіднесення та відкриття - саме те, заради чого я зараз читаю.

Жанрово це була або дитяча чи підліткова література (її я досліджую і вивчаю потихеньку передусім через професію), або якась професійна література про викладання, або жанрові криваві трилери, щоб усе це діло урівноважити (пам'ятаю, як під час відпустки читала "Джури козака Швайки" Володимира Рутківського, "Дім дивних дітей" Ремсона Ріггса і водночас "Гострі предмети" Гілліан Флін та "Сніговика" Ю.Несбьо. Дуже цікаве поєднання, можу радити :)

Отже, 2020-й запам'ятався такими книжками.

Найкращі книжки із сучасної художньої української літератури

Софія Андрухович "Амадока"

Тут можна сперечатися, передусім щодо стильової нерівності роману, його претензії на неабищо (хоча навіщо взагалі писати без таких претензвй). Але я так люблю, коли автори ризикують, коли експериментують, що в цьому разі для мене "Амадока" суперпомітне явище. Хоч це вже трохи піднабридлий жанр родинної саги з проекцією на історичне минуле, я все ж вважаю, що ось ця частина про минуле і є найсильнішою та найцікавішою частиною роману (про сучасність слабша, хоча прийом ненадійного оповідача і мав би інтригувати). Тому, озираючись на нашу цьогорічну літературу, "Амадоку" згадую одразу.

Тамара Горіха Зерня "Доця"

Тут не варто щось особливо коментувати, бо про все вже сказано і то багато: це історія під дих і це дебютна книжка. Вона про війну, вона щира, болюча, погано відредагована, справжня і, як на мене, доволі непогано написана (знову порожнє оцінне судження, можете повірити або ні). Я ціную такі книжки, тому що вони не дозволяють забувати тим, хто забуває (а іноді, варячись у своєму світі приватних турбот та викликів, забуваю і я), що в нас іде війна і що ми не живемо на галявинці з єдинорогами, поки наших співвітчизників убивають на Сході. Тобто це важливі книжки, з-поміж яких є більш якісні й менш, і от "Доця" із тих, що більш.

Найгірші книжки сучасної української літератури

Гаська Шиян "За спиною"

Я дуже часто мовчу про якісь книжки, тому що не маю якихось чітких переконань і вражень щодо. А з цією книжкою усе просто супероднозначно і гармонійно склалося. Наскільки, що я навіть не буду бити себе по губах за супероцінне судження: "За спиною" - потворна книжка. Від неї відгонить лицемірством, поганим стилем, відсутнім сюжетом та картонними персонажами. Не можу уявити, за якими критеріями "За спиною" здобулася на якісь нагороди (а їх було чимало). І річ тут не тільки в тому, що тут якось не так показано війну (тут ніхто нікому не винен, і хоча суто по-людськи я вважаю такі пасажі про волонтерів та вояків, м'яко кажучи, недоречними зараз, все ж розумію, що література - це не етична угода, тож піду я зі своїми етичними переконаннями кудись подалі, врешті, я можу відкласти книжку). Ні, річ не в цьому. Війни тут узагалі не показано, хоча коханий головної героїні воює. Щоб писати про війну, треба щось про неї знати, а авторка, схоже, взагалі не переймається таким: їй значно цікавіше описувати груди інших в роздягальні або їдло на вечірках, ну чи там якісь подробиці сексу (чесно, тут великого таланту (як і знань) мені розгледіти годі). Нестерпна легкість буття - і нестерпно нудні описи, що стопорять сюжет. Книжка просто ні про що, анотація цікавіша, ніж все, що в межах обкладинки. Наприкінці, щоправда, з'явилося щось схоже на кульмінацію, але то нічого не врятувало. Мені було нецікаво саме із сюжетного погляду+абсолютно світоглядно чужо. Взагалі, світоглядна чужість буває досить-таки цікавою, але це про "За спиною". Як на мене, просто страшенно переоцінена книжка, утім це лише моя приватна думка. 

Ірена Карпа "Добрі новини з Аральського моря"

Я не можу сказати, що мені не подобаються жіночі історії про винце та шмотце. Наприклад, я обожнюю "Секс і місто", раз уже з цим серіалом (невідомо чому) порівнювали цей роман Ірени Карпи. Але. Богемність, незалежність, фемінізм у цьому романі - це такий провінційний булшіт, а тому нещирість, що я знов-таки не боюся таких категоричностей на адресу твору. Красиві, розкуті, творчі, небанальні образи  - думала я. А натомість більшість епізодів обертається довкола мужиків і бабла. Усе. Так що фемінізму тут нуль, жінки аж ніяк не самодостатні, тут про цінники більше, ніж про якісь самостійні кроки. Так що від мене "не вірю". І знову Ірена Карпа як особистість для мене цікавіша, ніж Ірена Карпа письменниця. Вона видала ще книжку про "Як вийти заміж стільки разів, скільки схочеться". Звичайно, я її не читатиму.

Найнесподіваніша книжка року

"Маус" Арта Шпігельмана

Це комікс про Голокост. Страшні історії, написані з приватного життя автора, подано у жанрі графічного роману. Цього вже достатньо, щоб зацікавитися книжкою, відчути, як жанр долає стереотипні для нефахівців межі (я, наприклад, коміксами мало цікавлюся, може, тому мене так сильно вразила форма цього роману). 

Найкращий нон-фікшн року

Марина Абрамович "Пройти крізь стіни"

З першої й до останньої сторінки я була не на землі. Це неймовірно цікава автобіографія "бабусі" світового перформансу - Марини Абрамович. Якийсь магічний реалізм у житті+божевільні експерименти зі своїм життям, експерименти, що стали мистецтвом. Якби вибирати взагалі найкращу книжку року, то я вибрала б саме цю. Вона увібрала всю мою увагу, струсила за плечі й сказала: "Ти що, серйозно вигадала оце про читацьку кризу? Ну, начувайсь!"

Найкращий український нон-фікшн року

"Ukraїner. Країна зсередини" Богдана Логвиненка

Ну, тут усе очевидно. Я обожнюю мандрувати Україною, і найтепліші спогади про рік, зокрема, пов'язані з тим, як ми з чоловіком відкриваємо якісь чудові куточки, про які мало хто знає. Богдан Логвиненко та команда "Українера" (я саме так називаю, а не "Юкрейнер") знає ну дуже багато. У мене перехоплює подих, коли я споглядаю ці світлини або відео на "Ютьюбчику". Тож щонайменше за концентровану красу книжку варто мати у своїй бібліотеці. І не просто мати, а й за нею вибудовувати маршрути.

Найкраща перекладна художня література

Кен Лю "Паперовий звіринець"

Я вже писала розгорнутий відгук про цю збірку оповідань, тож повторюватися не буду. Єдине, що скажу тут: це химерна книжка, у якій є кілька направду незабутніх науково-фантастичних оповідань

Саяка Мурата "Дівчина з крамнички"

Необтяжливе, на перший погляд, ощадливе чтиво про так звану маленьку людину у світі своїх законів та порядків. Про цю книжку теж писала огляд, тож не буду задвоюватися.

Рубрика "Книжки, які мені відгукнулися"

Мені часто відгукуються художні репортажі. Я дуже-дуже радію, що в нас з'являються такі книжки, як "Вулиця причетних" Віри Курико. Це дослідження про чернігівський період у житті Левка Лук'яненка, про його оточення, доноси, вироки. Дуже щемно про першу дружину Левка Лук'яненка, про випробування, що випали на її долю. 

Саллі Руні "Нормальні люди"

Ця книжка багатьом буде прохідною, а мені - ні. Історія про токсичні взаємини не всім цікава, але я так багато років провела в схожих стосунках, що мені було легко співвіднестися. Роман про підліткове кохання, непричесане, з багатьма помилками, виснажливе, але щире і справжнє (що ж поробиш, любов буває і такою).

Ось такі мої приватні книжкові підсумки року. Тут нема нічого про дитячу літературу, проте це свідомо: мені зараз цікавіше її просто вивчати, ніж підсумовувати. Можливо, коли я відчую снагу та відповідальність про це говорити, я напишу якийсь розлогий матеріал. Та до цього мені ще треба попрацювати.

Усім цікавих книжок у прийдешньому 2021-му році :)

Як приємно чогось не розуміти

 Сталася велика радість: я визнала, що недостатньо розумна для однієї книжки. Радість полягає, по-перше, в тому, що я нарешті відчула якісь емоції до книжки  та процесу читання (хай навіть це було відчуття власної читацької недосконалості). По-друге ж, і це є наслідком до "по-перше", книжка мене здивувала, вона була не схожа на все, що я читала досі: у стилі, темі та навіть формі. Я тулилася до цих оповідань, хотіла, щоб мої думки заповнили цю посудину сповна, та натомість навіть не могла віддалитися наскільки, щоб цю форму можна було чітко побачити чи хоча б уявити її межі та пропорції. Я ковзала по тексту, і текст мене переміг. Це була давно забута красива гра, коли автор та твір виявилися досконалішими, ніж моє уміння читати. І тому я так відчайдушно намагалася урвати свої шматочки розуміння. Я сказала собі: якщо я знайду хоча б два твори, які я а) зрозумію, б) естетично співвіднесуся та в) захочу й зможу описати, тоді я розкажу про цю книжку й порушу своє затворництво, тому що знатиму, що воно цього варте.

Я знайшла два такі оповідання. Цілі два оповідання, які я, імовірно, ніколи не забуду. Не зміст, звісно - зміст зітреться через півроку. Лишиться враження: порадь, не забудь. Це те, що можна буде легко дістати з картотеки пам'яті, коли постане потреба погратися в бісер, поговорити з учнем/подругою/ким-завгодно про мистецтво оповідання, його безкордоння.

Про те, хто такий Кен Лю та скільки нагород у книжковому світі він здобув і за що, я не скажу краще, ніж вікіпедія, тому й писати не буду. Скажу лише такі слова: "Х'юго", "Неб'юла", "Локус". Sapienti sat, особливо якщо ви любите наукову фантастику (я так собі). Усі ці нагороди якраз за "Паперовий звіринець". І - яка радість - саме про "Паперовий звіринець" я й почну писати: це не лише назва збірки, а й те саме одне з двох оповідання, що вразило мене в саме серце.

Я впізнала "Паперовий звіринець" з перших рядків, бо колись давно, коли ця книжка і близько не була перекладена українською, це оповідання скинув мені знайомий, і я його запам'ятала (оповідання, не знайомого, лінь шукати синонім до займенника). Зараз просто прочитала вдруге. Й, оскільки мої сльози вже давно не є критерієм вартісності твору, я надіслала твір подрузі. Вона теж плакала над ним. Це вже можна вважати вагомішою ознакою якості, бо подруга не тонкосльоза і теж уже розбещена водоспадом книжок, але, ок, якщо ми обидві плакали, ви подумаєте, що там шось сентиментально-трагічне. Одразу зруйную горизонти очікувань від передчуття мелодрами до чогось більш пристойного: це історія про ідентичність. Жінка-китаянка виходить заміж за американця, виїжджає до Америки й намагається передати сину хоча б дрібку того, що пам'ятає про батьківщину. Вона робить із серветок орігамі, і паперові звірі оживають, вони тішать дитяче серце краще, ніж будь-яка суперіграшка. До певного часу, звісно. Одного дня звірі перестануть рухатися, але через багато років оживуть знову. Одного дня тигр знову закрутить хвостом, застрибне на плече й покрокує разом із власником назустріч неоновим вивіскам американського мегаполісу.  Але дещо все ж уже буде втрачено. Мораль: цінуйте свою мову та культуру, бо разом із мовою можна втратити себе. Або й не дізнатися: то ким ти була, людино? Магія й дуже прісна, повсякденна реальність сплітаються, щоб занурити нас у світ справжніх цінностей (це порожнє речення я закреслю).  Але. Думаю, що всім людям, які за певних обставин забули/відмовилися від мови дитинства, (не обов'язково китайської, можна і якоїсь іншої), оповідання справить терапевтичний ефект.

Друге оповідання, яке запам'ятається мені надовго, називається "Вдалого полювання". Прочитавши його, я якраз помітила на обкладинці напис "Love, death and robots" by Netflix і вирішила погуглити, що це таке (бо якраз слово Netflix мені відоме). І я знайшла анімований фільм за мотивами "Вдалого полювання". Решту антології можна було й не дивитися: саме ця історія, на мій смак, виявилася найкращою. І вона абсолютно за текстом: майже жодних відхилень. Тема: конфлікт традицій та прогресу, магії та технологій+соціалочка+азійський  колорит. Хлопчик з татом працюють відьмаками, тобто за гроші ловлять усіляких магічних потороч, але одного дня хлопчик починає дружити з донькою отакої-от магічної поторочі. І раптом світ змінюється, винаходять поїзди та купу інших інженерних витворів, і ось хлопчик-маг і сам вирішує стати інженером та творити магію вже за допомогою науки. Його шедевром стане перевтілення давньої подруги. Але чому вона захоче перетворитися, краще почитати. Або переглянути. Шукати за запитом "Вдалого полювання. Любов, смерть і роботи. 1 сезон, 8 серія". Тривалість приблизно 17 хвилин.

Власне, це і були два твори, заради яких я читала цю книжку. Хоча, звісно, у ній ще багато інших, які можна розкодувати: обрій - наукова фантастика, нагадую. Але не тільки вона. Тому: читати оці два оповідання, а далі змагатися, дивуватися й підкорювати. Якщо ви цінуєте, коли вас у чому перевершуєте, і не схильні називати незвичайне й незрозуміле нудним тільки тому, що вам не по зубах, вам ця збірка точно запам'ятається. 

Читацька осінь. Подкастний челендж "Час читати".

Перший випуск про те, навіщо читати та як  до цього призвичаюватися.

https://anchor.fm/u0422u0435u0442u044fu043du0430-cu0438u043du044cu043eu043eu043a/episodes/ep-eisdp5

Апетит втрачається з віком?

У мене читацька криза.

У кризи кілька виявів.

Вияв №1. Емоційне вигорання.

Ситуація. Я прочитала книжку "Амадока" й одразу відвезла її додому, щоб і мама почитала. "Амадока" мені сподобалася, я виставила їй 5 на гудрідсі і навіть написала кілька слів (що робити мені дедалі важче, але це вияв №3, про нього пізніше). Я прочитала "Амадоку", порадила кільком людям, виконала крихітну книгомісію і побігла читати далі, ковтала книжка за книжкою, як завжди.

І ось мені телефонує мама і каже, що вже два дні думає про смерть Пінхаса. Як Уляна могла так вчинити? Він довірився їй, він скільки пережив і мусив жити. І ось так помер, та ще й від чиїх рук? Мама розповідає мені про Пінхаса, і мені до горла підступають сльози, бо через мамину розповідь я оплакую Пінхаса, мене бере живий жаль. 

Чому так не сталося під час читання? Я посумувала кілька секунд і погнала далі. Смерті в книжках вже не так вражають. Їх надто багати. Сипляться смерті з "Доці", з "Амадоки", з новин на фейсбуці. Помер активіст, що допомагав безпритульним, у муках загинув військовий, помирають діти від хвороб, безліч смертей довкола. І в книжках теж. І я не можу оплакувати кожну смерть, особливо в книжках, де їх так рясно. Побачивши такі новини у фб, я зависаю, читаю далі поза фб, якщо актуально, переказую кошти. І закриваю. Не можу гортати стрічку далі, але майже завжди не плачу. Я просто зависаю. Мені від себе неприємно.

І мені так само неприємно від того, що я так через пень колоду переживаю драми в книжках. 

Вияв №2. Мене не чіпляє поезія.

Ситуація. Я намагаюся повернутися до читання поезій. До класичної, до сучасної. Мені було знайоме відчуття мурашок по шкірі. Мені були знайомі сльози захоплення і поклоніння красі. Я могла розплакатися, побачивши прекрасну ікону або собор, або прочитавши вірш. Не через сентименти, а саме через велич і радість від того, що так буває. 

І зараз від поезії такого не трапляється. Я бачу букви, складаю у словах, намагаюся відчути образи - і нічого не виходить. Прочитала "Антологію молодої української поезії" і відчувала втіху тільки від тих віршів, які знала раніше. Жодного нового твору собі не взяла, жодного нового імені. 

Пояснення таке: раніше я втішно ціпеніла від несподіваних зв'язків між віршем і мною. Мені було дуже цікаве Я, те, що всередині. Травми і болі, самопошук і кохання. Усе це добре лягало саме на поезію. А тепер мені зовнішній світ став цікавішим, ніж мій внутрішній. Біль долається цинізмом і гумором. І тому я зараз набагато більше покладаюся на раціо, ніж на емоційність. Я стала набагато раціональнішою, і досліджувати раціо мені зараз цікавіше.

Але все одно не хочу втрачати емоцій від поезії. А їх нема. Мені більше не подобається поклонятися поетичним світам. Вони часто видаються мені або робленими, або передбачуваними. Є винятки, звісно, але їх мало. 

Вияв №3. Мені не хочеться писати про книжки. Мені взагалі не хочеться висловлюватися, хоча сказати є що. Мені не хочеться відповідати на коментарі, не хочеться співпрацювати з блогами видавництв. Я не бачу в цьому сенсу для себе. Я не вірю в розмови про книжки. Мене гнітить недосконалість мови і власне невміння точно доносити думку. Я дедалі рідше переписуюся з друзями, тому що листування складається зі слів, а слова видаються мені неточними і часом порожніми. Навіть оцей пост дається мені з певними зусиллями і я його не поширюватиму, хоч і не закриватиму.

Ситуація. Мені пишуть з кількох видавництв, пропонують книжку на відгук. І я іноді беру тільки тому, що ще не навчилася відмовляти, але вже знаю, що не варто брати книжок, бо відгуки виходять погані. Бо я їх із себе витягуватиму кліщами. Висновок: зараз не треба брати книжок у видавництв.

При всьому цьому я хотіла б писати про книжки далі, тому що це рефлексія. А без неї увесь процес читання зависає - і навіщо це було?

Тому я, мабуть, не заб'ю на відгуки на сто відсотків. Але коли повернуся до них - не знаю. 

Є, щоправда, й об'єктивне пояснення, чому не хочу вести блог далі, як за найкращих часів, коли все це відбувалося гармонійно. Це банальне пояснення, але: я знайшла роботу, яку люблю і яка забирає більшу частину моїх роздумів. За цей рік мовчання в блозі я зробила великий ривок у професії, набула шалену кількість досвідів, і от про них, мабуть, і хотіла б говорити зараз. Робота витискає моє затишне, миле хобі з життя, і я цьому, виходить, радію. Бо раціонально розумію, що зараз у моєму житті робота важливіша. Навіть моє читання зараз переважно стосується роботи: це або книжки про вчителювання, або дитяча та підліткова література.

Висновок, або що робити?

1. Читати повільніше. Привчати себе до вдумливого читання і все-таки відрефлексовувати книжку. Не лінуватися. 

2. Бути чесною і не брати книжок на відгуки.

3. Не очікувати від книжок, особливо від поетичних, бозна-чого. 

4. Не зарікайся: ти будь-якої миті можеш знову захотіти написати щось собі в блог, тому не треба його пафосно закривати. І не май себе за всезнайку. 

5. Бути позитивною. Книжки потрібні, щоб робити тебе кращою, а світ - цікавішим.

Побачу, що буде далі. 

Обриси чужого носа у своєму просі

Кейко працює в магазинчику. У Кейко нема пари. Вона дивна жінка. У дитинстві, побачивши мертву пташку, Кейко й не думала сумувати, а вирішила, що краще ту пташку приготувати і з'їсти. А зараз Кейко 36 років, 18 з яких вона провела за прилавком. І проводить далі, повністю віддаючись роботі. Так і минають її будні: у роздумах, як розкласти на вітрині акційні товари, як допомогти покупцям зробити якнайкращий вибір. Але є одне АЛЕ.

Суспільство.
І ось вже Кейко мусить відбиватися від нестерпної легкості питань на кшталт: "Чому ти так довго працюєш на цій роботі?" або "У тебе є хлопець?" чи "Коли вже заміж?". Тишком-нишком про дівчину думають як про ненормальну. Батьки непокояться, Кейко розводить руками. І ось тут - найцікавіше. 
Тому що нормальні люди поводяться в житті Кейко часом так, що в їхній нормальності можна засумніватися. І тому що Кейко, прагнучи бодай якось вижити у соціумі, робить один небанальний вчинок: знаходить собі хлопця, "щоб був", оселяє його в себе.
І якщо до цього моменту читацький настрій якийсь нейтрально-комічний, то коли в Кейко починаються "стосунки", стає реально моторошно через те, як хибно (щоб не сказати жорстоко) близькі люди можуть трактувати "нормальність". Сестрі Кейко "більше подобається думати, що її сестра нормальна, хай навіть у неї безліч проблем, ніж мати ненормальну сестру, яку все у власному житті влаштовує".
"Дівчина з крамниці" - це історія не так про маленьку людину, як про не менш маленьких людей, які мають себе за великих. І вся жива актуальність цієї теми могла б і не зачіпати так сильно, якби не особливий, ощадливий, лаконічний, як і сама Кейко, стиль авторки.
Як описати цей стиль? Нічого зайвого,  щоб заколисати і потім зненацька вдарити під дих якоюсь фразочкою з-за повороту. А ще тут ненав'язливо зашиті клаптики абсурду та специфічного гумору, що я обожнюю.
Словом, цю книжку можу радити без вагань. Тільки, раптом що, "Амелі" тут ні до чого.

Горизонти очікувань: завалені й не дуже

Десь була у мене стара фотографія. На ній моя родина біля городу, а в небі проглядається колесо велосипеда і чиїсь (сестри, здається) ноги. Усе можна пояснити. Це була перша фотографія нового фотоапарата, якимось чином у плівці кадр наліз на кадр.
Так і в книжці "Амадока" Софії Андрухович жанр наліз на жанр, і в результаті вийшло химерно. Комусь горизонт очікувань завалено, а комусь, як мені, очевидно, що це рок-н-рол авторки, її експеримент. А я за відчайдушність у літературі.
Водночас розумію, що мікс жанр родинної саги у частині про минуле+прийом ненадійного оповідача у частині про сучасність+романізована біографія Віктора Петрова, Сковороди та інших, стилізована під романізовані біографії самого Петрова, - це, звичайно, випробування для тих, кому в принципі не так щоб дуже цікаво читати про історію літератури (обіцяю, що речення зараз завершиться).
Чому цю книжку треба прочитати?
1. (Страшенно суб'єктивне). Вона буде за обговорюваністю, як "Музей покинутих секретів" 10 років тому. Просто буде втомливо читати багато чужих буков про цей роман і не мати свого враження. Навіть якщо він не сподобається, то викличе багато емоцій та роздумів. Зможете фахово покритикувати:)
2. Книжка і тематично чимось схожа на "Музей". І саме та частина, що схожа на "Музей", найцікавіша та найдосконаліша у стилі.
3. Стиль. Знаєте,що таке бісерний стиль Шопена в музиці? Отут такий стиль в "Амадоці". З небесного мішка на вас висиплють сотні детальок, і вони написані так любовно і вправно, що з перших сторінок можна поважати цю книжку за саму тільки якість тканини. І, до речі, якщо вже привид "Музею" стоїть за моєю спиною, скажу, що тут стиль легший.
4. Тема історичних травм. Травми треба проговорювати. Вони ніде не ділися, а з війною їх тепер ще більше.
5. (Несподіване) нариси про неординарних  літературних постатей.  Тут, звісно, і головний мінус, бо ці нариси притулені ніби скотчем до цементу. Але. Якщо вчитаєтеся, то можна побачити моторошно-захопливі сторінки з історії літератури. Щоправда, у мене траплялося кілька "не вірю" (наприклад, деякі легенди з життя Сковороди тут подані ніби як це реально відбулося). Проте і тут козир у рукаві авторки: це ж романізована біографія. А не дисертація на здобуття ступеня доктора наук (хоча й у цьому жанрі часто так багато всякого романізованого, що приклад невдалий).
Ось така "Амадока". За сміливість та стиль - 5 з 5.