Апетит втрачається з віком?

У мене читацька криза.

У кризи кілька виявів.

Вияв №1. Емоційне вигорання.

Ситуація. Я прочитала книжку "Амадока" й одразу відвезла її додому, щоб і мама почитала. "Амадока" мені сподобалася, я виставила їй 5 на гудрідсі і навіть написала кілька слів (що робити мені дедалі важче, але це вияв №3, про нього пізніше). Я прочитала "Амадоку", порадила кільком людям, виконала крихітну книгомісію і побігла читати далі, ковтала книжка за книжкою, як завжди.

І ось мені телефонує мама і каже, що вже два дні думає про смерть Пінхаса. Як Уляна могла так вчинити? Він довірився їй, він скільки пережив і мусив жити. І ось так помер, та ще й від чиїх рук? Мама розповідає мені про Пінхаса, і мені до горла підступають сльози, бо через мамину розповідь я оплакую Пінхаса, мене бере живий жаль. 

Чому так не сталося під час читання? Я посумувала кілька секунд і погнала далі. Смерті в книжках вже не так вражають. Їх надто багати. Сипляться смерті з "Доці", з "Амадоки", з новин на фейсбуці. Помер активіст, що допомагав безпритульним, у муках загинув військовий, помирають діти від хвороб, безліч смертей довкола. І в книжках теж. І я не можу оплакувати кожну смерть, особливо в книжках, де їх так рясно. Побачивши такі новини у фб, я зависаю, читаю далі поза фб, якщо актуально, переказую кошти. І закриваю. Не можу гортати стрічку далі, але майже завжди не плачу. Я просто зависаю. Мені від себе неприємно.

І мені так само неприємно від того, що я так через пень колоду переживаю драми в книжках. 

Вияв №2. Мене не чіпляє поезія.

Ситуація. Я намагаюся повернутися до читання поезій. До класичної, до сучасної. Мені було знайоме відчуття мурашок по шкірі. Мені були знайомі сльози захоплення і поклоніння красі. Я могла розплакатися, побачивши прекрасну ікону або собор, або прочитавши вірш. Не через сентименти, а саме через велич і радість від того, що так буває. 

І зараз від поезії такого не трапляється. Я бачу букви, складаю у словах, намагаюся відчути образи - і нічого не виходить. Прочитала "Антологію молодої української поезії" і відчувала втіху тільки від тих віршів, які знала раніше. Жодного нового твору собі не взяла, жодного нового імені. 

Пояснення таке: раніше я втішно ціпеніла від несподіваних зв'язків між віршем і мною. Мені було дуже цікаве Я, те, що всередині. Травми і болі, самопошук і кохання. Усе це добре лягало саме на поезію. А тепер мені зовнішній світ став цікавішим, ніж мій внутрішній. Біль долається цинізмом і гумором. І тому я зараз набагато більше покладаюся на раціо, ніж на емоційність. Я стала набагато раціональнішою, і досліджувати раціо мені зараз цікавіше.

Але все одно не хочу втрачати емоцій від поезії. А їх нема. Мені більше не подобається поклонятися поетичним світам. Вони часто видаються мені або робленими, або передбачуваними. Є винятки, звісно, але їх мало. 

Вияв №3. Мені не хочеться писати про книжки. Мені взагалі не хочеться висловлюватися, хоча сказати є що. Мені не хочеться відповідати на коментарі, не хочеться співпрацювати з блогами видавництв. Я не бачу в цьому сенсу для себе. Я не вірю в розмови про книжки. Мене гнітить недосконалість мови і власне невміння точно доносити думку. Я дедалі рідше переписуюся з друзями, тому що листування складається зі слів, а слова видаються мені неточними і часом порожніми. Навіть оцей пост дається мені з певними зусиллями і я його не поширюватиму, хоч і не закриватиму.

Ситуація. Мені пишуть з кількох видавництв, пропонують книжку на відгук. І я іноді беру тільки тому, що ще не навчилася відмовляти, але вже знаю, що не варто брати книжок, бо відгуки виходять погані. Бо я їх із себе витягуватиму кліщами. Висновок: зараз не треба брати книжок у видавництв.

При всьому цьому я хотіла б писати про книжки далі, тому що це рефлексія. А без неї увесь процес читання зависає - і навіщо це було?

Тому я, мабуть, не заб'ю на відгуки на сто відсотків. Але коли повернуся до них - не знаю. 

Є, щоправда, й об'єктивне пояснення, чому не хочу вести блог далі, як за найкращих часів, коли все це відбувалося гармонійно. Це банальне пояснення, але: я знайшла роботу, яку люблю і яка забирає більшу частину моїх роздумів. За цей рік мовчання в блозі я зробила великий ривок у професії, набула шалену кількість досвідів, і от про них, мабуть, і хотіла б говорити зараз. Робота витискає моє затишне, миле хобі з життя, і я цьому, виходить, радію. Бо раціонально розумію, що зараз у моєму житті робота важливіша. Навіть моє читання зараз переважно стосується роботи: це або книжки про вчителювання, або дитяча та підліткова література.

Висновок, або що робити?

1. Читати повільніше. Привчати себе до вдумливого читання і все-таки відрефлексовувати книжку. Не лінуватися. 

2. Бути чесною і не брати книжок на відгуки.

3. Не очікувати від книжок, особливо від поетичних, бозна-чого. 

4. Не зарікайся: ти будь-якої миті можеш знову захотіти написати щось собі в блог, тому не треба його пафосно закривати. І не май себе за всезнайку. 

5. Бути позитивною. Книжки потрібні, щоб робити тебе кращою, а світ - цікавішим.

Побачу, що буде далі. 

Обриси чужого носа у своєму просі

Кейко працює в магазинчику. У Кейко нема пари. Вона дивна жінка. У дитинстві, побачивши мертву пташку, Кейко й не думала сумувати, а вирішила, що краще ту пташку приготувати і з'їсти. А зараз Кейко 36 років, 18 з яких вона провела за прилавком. І проводить далі, повністю віддаючись роботі. Так і минають її будні: у роздумах, як розкласти на вітрині акційні товари, як допомогти покупцям зробити якнайкращий вибір. Але є одне АЛЕ.

Суспільство.
І ось вже Кейко мусить відбиватися від нестерпної легкості питань на кшталт: "Чому ти так довго працюєш на цій роботі?" або "У тебе є хлопець?" чи "Коли вже заміж?". Тишком-нишком про дівчину думають як про ненормальну. Батьки непокояться, Кейко розводить руками. І ось тут - найцікавіше. 
Тому що нормальні люди поводяться в житті Кейко часом так, що в їхній нормальності можна засумніватися. І тому що Кейко, прагнучи бодай якось вижити у соціумі, робить один небанальний вчинок: знаходить собі хлопця, "щоб був", оселяє його в себе.
І якщо до цього моменту читацький настрій якийсь нейтрально-комічний, то коли в Кейко починаються "стосунки", стає реально моторошно через те, як хибно (щоб не сказати жорстоко) близькі люди можуть трактувати "нормальність". Сестрі Кейко "більше подобається думати, що її сестра нормальна, хай навіть у неї безліч проблем, ніж мати ненормальну сестру, яку все у власному житті влаштовує".
"Дівчина з крамниці" - це історія не так про маленьку людину, як про не менш маленьких людей, які мають себе за великих. І вся жива актуальність цієї теми могла б і не зачіпати так сильно, якби не особливий, ощадливий, лаконічний, як і сама Кейко, стиль авторки.
Як описати цей стиль? Нічого зайвого,  щоб заколисати і потім зненацька вдарити під дих якоюсь фразочкою з-за повороту. А ще тут ненав'язливо зашиті клаптики абсурду та специфічного гумору, що я обожнюю.
Словом, цю книжку можу радити без вагань. Тільки, раптом що, "Амелі" тут ні до чого.

Горизонти очікувань: завалені й не дуже

Десь була у мене стара фотографія. На ній моя родина біля городу, а в небі проглядається колесо велосипеда і чиїсь (сестри, здається) ноги. Усе можна пояснити. Це була перша фотографія нового фотоапарата, якимось чином у плівці кадр наліз на кадр.
Так і в книжці "Амадока" Софії Андрухович жанр наліз на жанр, і в результаті вийшло химерно. Комусь горизонт очікувань завалено, а комусь, як мені, очевидно, що це рок-н-рол авторки, її експеримент. А я за відчайдушність у літературі.
Водночас розумію, що мікс жанр родинної саги у частині про минуле+прийом ненадійного оповідача у частині про сучасність+романізована біографія Віктора Петрова, Сковороди та інших, стилізована під романізовані біографії самого Петрова, - це, звичайно, випробування для тих, кому в принципі не так щоб дуже цікаво читати про історію літератури (обіцяю, що речення зараз завершиться).
Чому цю книжку треба прочитати?
1. (Страшенно суб'єктивне). Вона буде за обговорюваністю, як "Музей покинутих секретів" 10 років тому. Просто буде втомливо читати багато чужих буков про цей роман і не мати свого враження. Навіть якщо він не сподобається, то викличе багато емоцій та роздумів. Зможете фахово покритикувати:)
2. Книжка і тематично чимось схожа на "Музей". І саме та частина, що схожа на "Музей", найцікавіша та найдосконаліша у стилі.
3. Стиль. Знаєте,що таке бісерний стиль Шопена в музиці? Отут такий стиль в "Амадоці". З небесного мішка на вас висиплють сотні детальок, і вони написані так любовно і вправно, що з перших сторінок можна поважати цю книжку за саму тільки якість тканини. І, до речі, якщо вже привид "Музею" стоїть за моєю спиною, скажу, що тут стиль легший.
4. Тема історичних травм. Травми треба проговорювати. Вони ніде не ділися, а з війною їх тепер ще більше.
5. (Несподіване) нариси про неординарних  літературних постатей.  Тут, звісно, і головний мінус, бо ці нариси притулені ніби скотчем до цементу. Але. Якщо вчитаєтеся, то можна побачити моторошно-захопливі сторінки з історії літератури. Щоправда, у мене траплялося кілька "не вірю" (наприклад, деякі легенди з життя Сковороди тут подані ніби як це реально відбулося). Проте і тут козир у рукаві авторки: це ж романізована біографія. А не дисертація на здобуття ступеня доктора наук (хоча й у цьому жанрі часто так багато всякого романізованого, що приклад невдалий).
Ось така "Амадока". За сміливість та стиль - 5 з 5.

"Я не людина - я вікно у сад"

Така карантинна лірика. Віршований затишний інстаграм епохи шістдесятників. Милі деталі, сонячне подвір'я, чайники, садові гноми, розчахнуті вікна. Мінімум епічності та спроб проткнути наскрізь глаголом й афоризмом. Поетичний антонім до Ліни Костенко. Тиха, камерна лірика. Наївна. Неподібна на прелюди атомні чи іншу трендову на той час словесну перестрілку істинами. І при цьому є атмосфера епохи - у дзеркалах серванту, у кокетуванні між Жінкою і Словом (цього я не люблю як читач, але як філологиня упізнаю цю фішку, яку, до речі, досі експлуатують чимало поетес і роблять це так прямолінійно, що аж ніяково читати).
Не можу сказати, що це "моя" поезія. Водночас вона цікава для роздумів про те, як ці рядки про тихе щастя уживалися із суспільними реаліями? Як сприймали ці вірші? Як відгукувалися про них? Не офіційна критика, зрозуміло, а от саме в колі інтелігентів. Дуже мені цікаво. Тим більше, мемуарів "Homo feriens" я ще не читала, а хочеться.
Але оскільки розмова про вірші безглузда з усіх фокусів (від передмов до ось таких відгуків), краще просто скину один із віршів Ірини Жиленко, щоб можна було зрозуміти: читати її чи ні.

Осінній вітер... Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина — я вікно у сад!»
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене —
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.

Добра бабуся, зла бабуся

Добра бабуся

Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".

Так почалося знайомство з "Бабусею".

Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет  розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.

Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії. 

Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.

Зла бабуся

Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.

Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.

А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію  - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті. 

Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно. 

Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)

ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна  - у Німеччині, Ната - удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці  - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :) 

Чого не можна прощати?

«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна. Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників? Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою.

Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться. Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. 

Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? 

Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. 

Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947? ... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу). А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася. А тепер логічна загадка. Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах? А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони. «Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. 

Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.

Пальці книгоблогерів

Тижнів три тому російською книжковою блогосферою пронісся тайфун обурення.  Головний редактор видавництва "Фантом Прес" специфічно відгукнувся на сторінці в соцмережах про блогерські фоточки, на яких зображено книжку в руці.  

Блогери такої зверхності не стерпіли й запустили флешмоб за хештегом #бойкотфантому. Головний редактор боягузливо (або просто так) видалив свій пост. Але бурі було не зупинити) За хештегом в Інстаграмі можна простежити фотографії книжок видавництва в різних, не таких уже й убогих інтер'єрах, зокрема туалетних. Моя улюблена фоточка не із вбиральні. На ній бутафорська рука із кровкою біля книжечки "Фантом Прес". Поки блогери веселяться, бідному редактору співчувають через булінг. Тримайтеся, пане редакторе! На жаль, не всі на світі естети з великої букви. Не всі доросли до рівня такого прекрасного сайту, як сайт видавництва Фантом Прес. Перейдіть і насолодіться високою естетикою.

Поза тим, пальці пальцями, а в коментарях можна почитати про ставлення до книгоблогерів. Типу, вони інфантильні та істеричні, і за кого вони себе мають узагалі. Дехто навпаки радіє, адже таке активне обговорення - вияв демократії (звучить ніби: я сильний, упевнений в собі чоловік, у мене все вийде, гроші мене люблять). Хтось (як я) просто веселиться, адже це всього-на-всього кумедне непорозуміння між суб'єктивною (снобською) думкою редактора і блогерами.

А ще я просто уявляю: чи міг би хтось із головних редакторів провідних українських видавництв публічно наїхати на блогерів, діяльність яких складає частину піар-компаній їхніх же видавництв? 

І наостанок: іноді банан це просто банан, а фоточка книжки в руці - просто фоточка книжки в руці. Якщо там красива обкладинка, ніхто не зважає на руку. Чи зважає?