Атомні бомби й полуниці з шампанським

 Незвичне амплуа Януша Леона Вишневського

З Янушем Леоном Вишневським найперша асоціація така: про жінок і для жінок. Однак роман «Бікіні» інтригує тим, що цього разу звичні для автора драматичні колізії між чоловіком і жінкою вписано в складний історичний котекст Другої світової війни. Зруйнований Дрезден, гамірний самотній Нью-Йорк і райський острів Бікіні напередодні ядерних випробувань – ось щонайменше три локації і проблеми, про які автор пише в романі.

Видатний «жінкознавець» сучасності

Януш Леон Вишневський – відомий польський прозаїк. Працює в міжнародній компанії програмного забезпечення в Німеччині. Визнання здобув після публікації  роману «Самотність у мережі», написанням якого рятувався під час депресії. Літературу має за хобі. На сьогодні оприлюднив понад двадцять книжок, що принесли авторові всесвітню славу. Над романом «Бікіні» працював кілька років, оскільки вивчав історичні джерела, пов’язані з катастрофами Другої світової війни.

Попелюшка в історичних декораціях

Дія роману триває наприкінці війни, коли 1945 року американські війська бомбардували Дрезден і зруйнували його вщент. Молода дівчина Анна втрачає в катастрофі матір, будинок, друзів. Перебуваючи в хаосі відчаю, вона гарячково фотографує руїни, вцілілих людей і переховується у склепі, де знайомиться зі скрипалем. Разом із ним дівчині вдається пережити розруху – митці за покликанням, вони ненавидять нацистський режим і не можуть знайти виправдання жорстокості збройного протистояння, що призвів до кривавих наслідків. З часом Анна тікає до Кельну, де в стінах знаменитого собору знайомиться з американським фотожурналістом  «The New York Times» Стенлі Бредфордом, який, вражений світлинами Анни, забирає її з війни просто в редакцію всесвітньо відомого часопису на роботу. Так для Попелюшки починається казка – американці захоплені її вродою і талантом, насущні проблеми з житлом легко розв’язує Стенлі, а з коханцями в Анни проблем не було ніколи, навіть під час бомбардування рідного міста. Поборюючи болючі спогади, Анна прагне стати щасливою, вона закохується і, виконуючи редакційне завдання, потрапляє в справдешній рай на землі – на атол Бікіні. Однак вона ще не знає, що саме їй доведеться фотографувати.

Образ Анни, як і більшості персонажок Вишневського, схематично привабливий: вона вродлива пристрасна жінка-аристократка без комплексів. Та ще і європейка. Чому це так важливо принагідно до роману: автор не приховує своїх симпатій до європейської загадкової аристократичності порівняно з безпосереднішою ментальністю американців. Діалог двох світоглядів – умовно кажучи, американського й європейського – втілені в протистоянні характерів двох закоханих: фотографа Анни і ядерного фізика Ендрю Бредфорда. З одного боку, ці дві несхожі особистості доповнюють одне одного несхожими темпераментами, однак чи зможуть вони дійти згоди в глобальних питаннях, наприклад щодо зброї масового винищення?

           

Інтелектуалізація масового читва

Стиль прози Вишневського вирізняється тим, що, окрім чуттєвої любовної історії, читач завжди дізнається щось пізнавальне. Цікаві факти з біології, фізики, хімії розбавляють концентрацію пристрастей і відволікають від схожих одна на одну еротичних сцен. У «Бікіні» таким козирем стали історичні факти, що їх автор вивчав перш ніж взятися до написання роману. З тексту можна дізнатися про культурне життя Дрездена, Кельну, Нью-Йорка, про музику, живопис, архітектуру, науку, маловідомі сторінки з життя відомих політиків, музикантів, письменників. Все це пожвавлює оповідь і дивним чином сусідить з любовними сценами на зразок частування полуницями у човні в сяйві призахідного сонця. Втім,  інтелектуальна, сказати б, наснаженість потенційно масового читва додає йому рівня і є безсумнівною перевагою. А розкішний український переклад – окремий привід для насолоди.

Психотерапія для жінок

На зустрічах із Янушем Леоном Вишневським відвідувачки засипають автора проханнями дати пораду щодо проблем у їхньому особистому житті. «Ви для мене психотерапевт, якому не треба платити», – зізналася одна на цьогорічній презентації у Львові. Це не дивно, тому що письменник з трепетом ставиться до своїх персонажок, серед них майже не трапляються відверто негативних, на відміну від чоловіків. Інше питання, наскільки вони нестереотипні й реалістичні: всі як одна сексуальні, відверті, розумні, добрі, непокірні, незалежні, талановиті, готові щомиті радикально змінити своє життя. У них шалено закохуються, заради них роблять неймовірні вчинки. Вони носять вишукані сукні, ніжну білизну (от реально не читала ще тексту Вишневського, де автор би не розповідав про комбінації й станики). Вони ідеальні, отже, таких у реальності не існує. Але кому потрібна реальність? Якщо жіночі романи мають право на існування, то хай вони будуть такими. Адже іноді відволіктися від повсякденних турбот найлегше, споглядаючи вишукані історії кохання. Інша річ, як потім повертатися до реального світу, де і чоловіки простіші, і білизна звичайна.

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/atomni-bomby-j-polunyci-z-shampanskym/

Дитина, яка вміє бути дорослою, дорослий, який вміє бути дитиною

Приємно читати книжки про добро і щастя, коли не боїшся, що персонажі розлучаться або що автор уб’є котрогось посеред ідилії. Приємно читати про доступне кожному взаєморозуміння, просту тиху радість повсякденного спілкування з дорогою людиною, навіть якщо ця людина – шестирічна дівчинка, кинута матір’ю напризволяще із запискою «Попіклуйтеся про неї. Будь ласка».

Про Олексія Чупу

Олексій Чупа – молодий прозаїк і поет, автор книжок про українські суспільні проблеми останніх років. Повість «Вишня і я» письменник назвав експериментом, адже уперше спробував написати про світ очима безпосередньої дитини: «Я захотів написати книгу, у якій була б дитина, яка вміє бути дорослою і дорослий, який вміє бути дитиною».

Перші тридцять років у житті хлопчика – найскладніші

Першого літнього дня тридцятирічний Ярчик зустрічає в магазині кинуту дівчинку Вишню й забирає її до себе. Вони щасливі. Це все.

Книжок про химерну дружбу багато, а про щастя – мало. Бо в книжки про щастя не дуже віриш – не буває так, щоб чоловік просто так взяв до себе дитину, та ще щоб та дитина виявилася такою тямущою, світоглядно цілісною і мудрою. Диво-дитина й інфантильний не-мужик.

Ярчик, хоч й інфантильний, але відповідальний. Вишня – не по віку мудра й допитлива. Він стає їй за маму, тата, брата, вона ж, як і кожна дитина, додає сенсу й барв Ярчиковому життю. Щодня Ярчик купує апельсини, ходить на роботу, щообіду телефонує, щоб спитати, як Вишня проводить день. Вишня миє посуд, веде записник, де фіксує все перебите пережите за день і чекає з роботи свого дорогого Велетня, який ніколи не відведе її до магазину й не тицьне записку в руки.

Це книжка про просте щастя, про радісні дрібниці, з яких складаються дні. Годування качок, рахування дерев на подвір’ї, саджання кісточок й очікування абрикосового лісу, простий торт з вафельних коржів, перемазаних кремом – усі ми були Вишнями і любили казки.

Ось чому мені здається, що «Вишня і я» – це казка. Саме так, може, й не буває, але, в принципі, десь так воно і є.

Ще одна «невимушена» книжка

Хоч твори Олексія Чупи не увійшли до антології «невимушених», але повість «Вишня і я» дуже туди б пасувала. Адже стиль цієї казки легкий, простий, наївний. І знову камерні декорації: квартира і подвір’я. І знову без незвичайних героїв у незвичайних ситуаціях. Єдина відмінність від інших «невимушених»: автор не тицяє читача в непривабливу дійсність. Не цього разу. Буває, що все погано, але трапляється і так, що все добре. Так що видихніть і побудьте в хорошому настрої. Озирніться: якщо у вас є друг, цього вже може бути достатньо для радощів.

А ви знаєте, скільки дерев на вашому подвір’ї?

Кажуть, про щастя не цікаво ні читати, ні писати. Але іноді можна. І це саме той випадок, коли після читання вам просто може бути приємно на душі, навіть якщо не йняти віри, що так буває насправді. Може, вам теж захочеться перемазати кремом вафельні коржі або погодувати качок. Чи принаймні полічити дерева на подвір’ї.

Для дітей – від шести до тридцяти й більше

З інфантильністю тяжко, бо взагалі це може стати проблемою. Але здорова інфантильність, безпосередня цікавість до всього довкола, спрощене бачення світу часом додає життю барв і розслаблює. Тож «Вишня і я» сподобається всім, хто любить дитину в собі, трохи втомився від осіннього холоду і хоче хоч на годинку повернутися в дитинство і літо.

Схожі книжки: «Бабине літо» Марка Лівіна, «Невимушені», Ерленд Лу «Наївно. Супер»,

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/dytyna-yaka-vmiye-buty-dorosloyu-doroslyj-yakyj-vmiye-buty-dytynoyu/

Без словника – без шансів

Два оповідання Алли Дорош я чула до того, як мені до рук потрапила її дебютна книжка «Баобаб та інші історії». Перше – «Сім» – пролунало на одній із зустрічей анонімних прозаїків «ЛітМайданчика» й сколихнуло присутнє жіноцтво дражливою темою материнства, що не відбулося. Друге – «Реквієм» – про загиблого в АТО юнака викликало захват в аудиторії у Львові на торішньому Форумі видавців. Щодо мене, то я не могла тоді визначитися, сподобалися мені ці тексти чи ні, тому що в них била під дих саме тема, за якою я як слухач (обидва твори зачитували) не могла відчути автора.

Прочитала збірку – інша картина. Вдалося побачити автора – насамперед через стиль. Автора, що вирізняється з-поміж інших саме завдяки карколомним мовним американським гіркам, місткій, відшліфованій оповіді, багатій лексиці й темпу, в який не можна просто так влитися й нестися за оповіддю, тому що повсякчас затинаєшся на незвичних для контексту словах і варваризмах. З одного боку, такий удар лексикою по голові тримає читача на зразок мене в тонусі й розширює горизонти знань. Водночас це дуже відволікає (особливо варваризми), тож доводиться пірнати в текст знов і знов з надією, що вже цей заплив точно добіжить кінця без перерви на словник.

Та все ж книжку краще читати зі словником. А ще – з енциклопедією на зразок «Усе про все». Хоча якщо ви добре обізнані, наприклад, із двома громадянськими війнами в Ліберії, то, може, вам і не доведеться розгрібати контекст, щоб збагнути, про що цей бісів «Баобаб». Мені ж довелося, та я й не шкодую, адже коли ще випаде нагода почитати про внутрішні війни африканських країн. Та й не тільки про них.

Словом, книжка Алли Дорош – це робота для читача, але працювати корисно, хоч і не хочеться. Утім, на текстах про всім знайомі побутові колізії в системі координат «мати – дочка», «успішна жінка – пропаща жінка» можна й перепочити, бо всі ми це десь бачили як не в себе вдома, то принаймні в серіалах.

Я ж трохи напишу про тексти, що сподобалися мені. Насамперед це оповідання «Лялька на гойдалці». Ім’я головної героїні Агата натякає, що зараз буде детектив. Мені й назва одразу засоціювалася з навіюванням жаху (пристойні письменники рідко пишуть про ляльок, щоб замилувати, частіше – щоб налякати). А якщо лялька ще й на гойдалці… Та ще й у декораціях похмурої ірландської погоди й не менш похмурих, хоч і сучасних, будівель – то можна з перших сторінок шукати, хто ж із цих милих людей урешті повіситься, а хто виявиться до цього причетним.

Далі. Оповідання «Bella Donna». Воно виявилося одним із тих, що їх довелося читати двічі, щоб збагнути, що відбулося. Так толком і не збагнула. Тобто є несподіваний, якийсь фантасмагоричний фінал, а все починалося ніби просто й буденно. Враження, ніби подивилася першу серію «Твін Пікс».

Ну і вже зовсім неподібне до попередніх згаданих текстів оповідання «День, коли лікарю С. довелося збрехати». Інакше, бо жодних фантасмагорій – груба реальність про війну і людей на війні. Без героїв, без прикрас – кризово, екзистенційно вихолощено і безпросвітно.

Збірка Алли Дорош «Баобаб та інші історії» цікава тим, що тексти дуже різні – і тематично, і навіть жанрово (від детективу – до побутових мелодраматичних новел). Стиль авторка має, а це, надто як на дебютанта, архіважливо. Вбрана книжка в гарну обкладинку приємного кольору, щоправда, з блоком склалося не все – направду бракує останньої коректорської читки після верстки. Але до розмови про огріхи вдаватися зовсім не хочеться. А от що хочеться, так це побажати авторці успіхів, нових книжок, інтриг для сюжетів. І порадіти, що ініціативи «ЛітМайданчика» й «Електрокниги» увінчуються такими цікавими проектами.

Тяжко бути багатоклітинним

Якщо ви з-поміж тих, хто розуміє, що генетично модифіковані продукти – це не тільки не шкідливо, а й дуже потрібно для людства, або що щеплення дітям таки необхідно робити, або що депресія – це хвороба, а не примха настрою, може, вам ці книжки й не видадуться такими цікавими, як мені. Просто я не мала своєї думки на ці й інші речі, але регулярно чула від інших різні «аргументи» і, оскільки не мала що заперечити, байдуже сприймала їх. Але книжки Асі Казанцевої «Хто б міг подумати! Як мозок змушує нас робити дурниці» і «В інтернеті хтось помиляється» (Vivat, 2016) натякають: байдужим бути не можна, надто коли йдеться про здоров’я. А до всього, це ще й так цікаво…

Про Асю Казанцеву

---

Ася Казанцева – відома російська наукова журналістка, за освітою – біолог. Стрімке визнання здобула завдяки своєму жж, а затим і книжкам, де розвінчувала деякі популярні псевдонаукові міфи.

Фото: the-village.ru / Ася Казанцева

Здобула премію «Просвітитель» за найкращу науково-популярну книжку, а водночас і цікавість багатьох людей, для яких лекції й статті Казанцевої стали свіжим ковтком у гущі інформаційного простору. 2016 року відвідала Форум видавців у Львові й презентувала перекладену українською мовою книжку «В інтернеті хтось помиляється».

Чоловіки розумніші від жінок (і інші міфи)

---

Обидві згадані книжки Асі Казанцевої присвячені поширеним міфам, що можуть не тільки перетворити людей на жертв псевдонаукових маніпуляцій, а й непоправно вплинути на їхнє здоров’я. Тут можна знайти інформацію про те, чому акупунктура (голковколювання) і гомеопатія не працюють, від якого м’яса справді краще відмовитися і чому більший за обсягом чоловічий мозок не має суттєвих переваг над меншим жіночим. Ну й ще до біса всякого цікавого.

Дотепно про серйозне

---

Хоч манера Казанцевої іронічна й дотепна, все-таки це наукові книжки, і читати їх трохи складно. Проте якщо трохи помучитися, то можна відкрити для себе чимало нового. І не просто відкрити, але й збагнути, чому так відбувається в людському організмі. Авторка не завжди є категоричною в якихось питаннях, частіше вона пропонує кілька точок зору, але її погляди таки мають переконливий вигляд.

Читати: Про м’ясо, жіночий розум та міфи з інтернету від Асі Казанцевої (уривки із нової книжки)

Після прочитання книжки Казанцевої я таки по-іншому подивилася на деякі речі, які знаю з власного досвіду. Можливо, окрім суто інформативних завдань, книжки Асі Казанцевої ще й чудово мотивують критично дивитися на речі – не тільки принагідно до біології, а й узагалі.

А мені допомогло!

---

Я от згадала, як одного чудового спекотного літнього дня я кілька хвилин простояла на протязі (ура, вперше пишу цю фразу, не боячись, що редактори мене виправлять) і потім двадцять днів лежала в неврології, бо половина обличчя в мене ніби завмерла. Навіть повіку наніч доводилося заклеювати пластиром, бо спати з одним розплющеним оком не вийшло, а саме воно не заплющувалося. Так от, мені днів десять кололи багато всяких речовин, все помалу почало налагоджуватися. Але справді я одужала, коли мене направили на акупунктуру – це коли ти лежиш на кушетці, а тобі в руки, ноги, голову встромляють тонкі голочки, трохи підкручують їх (іноді так, що тебе як струмом б’є), а потім ти так лежиш і почуваєшся йогом (але це все, що можна знайти приємного в цій загалом безболісній процедурі). Свою новонабуту щасливу здатність знову моргати обома повіками я, звісно ж пов’язувала саме з чудодійними голками – адже в цьому мене переконали лікарі і «люди, яким допомогло». Зараз я сумніваюся, що акупунктура оживила б мій лицьовий нерв, якби я до голкотерапії не пролежала десять днів у лікарні під крапельницею. Як свідчить Ася Казанцева, так само відбувається із гомеопатією й іншими сумнівними практиками.

Для всіх, кому цікавий власний організм

---

Загалом можу сказати, що книжки Асі Казанцевої зацікавлять не тільки тих, хто підозрює, що серед друзів і в інтернеті хтось-таки помиляється, а й загалом усіх, кому хоч трохи цікаво, як влаштований наш незбагненний організм і що з ним робити не бажано, а що можна. А ще книжка додає оптимізму: виявляється, людський організм значно сильніший і витриваліший, ніж ми останнім часом звикли думати. Принаймні із застудою він ладен впоратися без ліків.

Схожі книжки: “Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п’ят”  Гевін Френсіс, “Внутрішня історія. Кишечник – найцікавіший орган нашого тіла”  Джулія Ендерс, “Мозг. Ваша личная история” Девід Іглмен

джерело: http://blog.yakaboo.ua/tyazhko-buty-bagatoklitynnym/

Не додивилась, но "осуждаю"

2010 року, коли побачив світ роман Володимира Лиса "Століття Якова", більшість читачів і критиків бурхливіше обговорювали інші книжки – "Ворошиловград", "Музей покинутих секретів", "Записки українського самашедшого"... Я пам'ятаю, що  "Століття Якова" не вразило мене так, як перші два згадані романи, і, може, я б забула про цей твір, якби не несподіваний теплий відгук кількох моїх друзів і мами, яких роман просто приголомшив.

Вираз обличчя Якова натякає

Тоді я збагнула, що якщо ця книжка потенційно має величезну аудиторію прихильників, адже загалом дуже хороша ідея показати людську долю упродовж буремного ХХ століття переплітається із особистими любовними драмами, зрадами й іншими американськими гірками почуттів, що до них усі ми часом не можемо бути байдужими в літературі. Ось чому ідея екранізувати саме "Століття Якова" – це розумний, грамотний вибір. Бо глядач, спраглий катарсису, та ще й з патріотичними сподіваннями побачити нарешті українське кіно замість російських мелодрам, буде вдячно спостерігати за життєвими драмами персонажів і радіти, що нарешті знімають кіно про нас і для нас. Отже, це круто, гідно поваги і добре, що так є.

Але от про втілення цієї ідеї можна дискутувати. Ну добре, грубо кажучи, замінили російські мелодрами українською, гаразд. Всяке в господарстві знадобиться. Але дике місиво всього на світі в одній кінострічці мене знудило. Що я маю на увазі? По-перше, штучність картинки. Столітній Яків... Хіба люди можуть мати такий вигляд у сто років? Ну, може, років у 75:)  Грим дуже невдалий. У молодого Якова я все хвилювалася, що от-от вуса відклеяться. Іноді спостерігання за поведінкою вусів захоплювало мене більше, ніж динаміка сюжету. І це при тому, що книжка насправді динамічна і лаконічна, а от серіал, розтягнений на чотири серії, видавався вічністю.

Далі. Актори. Я люблю театр, але коли перебуваю в театрі. Завжди налаштовуюся, що переграватимуть, але треба змиритися. А от під час перегляду серіалу я до такого не готуюся взагалі. І от ця театральна гра в серіалі мене спонукала почуватися незручно, що я лежу на дивані, а не сиджу рівно в партері, натужно зображаючи, що зараз буде катарсис, і я кричатиму "браво"! Тобто актори перестаралися. Завелика дистанція між глядячем типу мене і світом фільму. Я люблю, коли природніше, простіше. Хоча зовні гарні актори, тільки Зосю я уявляла зовсім не такою.

Темп фільму. Як я вже сказала, трохи затягнуто, тому я не додивилася, хоча з патріотичних міркувань намагалася. Попри тепле ставлення до "ОЕ", мелодія "Не йди" мене забембала. Пісні Христини Соловій – це круто, але от тільки до чого лемки до Волині? І чому пропав у фільмі колорит волинських говірок, які прикрашають книжку? Зате лемківське "облачко" є. 

У п'ятницю я була втомлена, тому вирішила, що, може, додивлюся "Століття Якова" іншим разом. І без докорів сумління пішла спати. Сон супроводжувала пісня "Не йди".

Але на захист серіалу скажу, що мама додивилася його до кінця, і він їй сподобався. І багатьом іншим теж. От і прекрасно. Я тішуся з цього. Але мрію про фільм для себе. Який це має бути фільм? Для початку такий, щоб я на дивані не почувалася, як у партері. А далі є безліч варіантів.