2010 року, коли побачив світ роман Володимира Лиса "Століття Якова", більшість читачів і критиків бурхливіше обговорювали інші книжки – "Ворошиловград", "Музей покинутих секретів", "Записки українського самашедшого"... Я пам'ятаю, що "Століття Якова" не вразило мене так, як перші два згадані романи, і, може, я б забула про цей твір, якби не несподіваний теплий відгук кількох моїх друзів і мами, яких роман просто приголомшив.
 |
| Вираз обличчя Якова натякає |
Тоді я збагнула, що якщо ця книжка потенційно має величезну аудиторію прихильників, адже загалом дуже хороша ідея показати людську долю упродовж буремного ХХ століття переплітається із особистими любовними драмами, зрадами й іншими американськими гірками почуттів, що до них усі ми часом не можемо бути байдужими в літературі. Ось чому ідея екранізувати саме "Століття Якова" – це розумний, грамотний вибір. Бо глядач, спраглий катарсису, та ще й з патріотичними сподіваннями побачити нарешті українське кіно замість російських мелодрам, буде вдячно спостерігати за життєвими драмами персонажів і радіти, що нарешті знімають кіно про нас і для нас. Отже, це круто, гідно поваги і добре, що так є.
Але от про втілення цієї ідеї можна дискутувати. Ну добре, грубо кажучи, замінили російські мелодрами українською, гаразд. Всяке в господарстві знадобиться. Але дике місиво всього на світі в одній кінострічці мене знудило. Що я маю на увазі? По-перше, штучність картинки. Столітній Яків... Хіба люди можуть мати такий вигляд у сто років? Ну, може, років у 75:) Грим дуже невдалий. У молодого Якова я все хвилювалася, що от-от вуса відклеяться. Іноді спостерігання за поведінкою вусів захоплювало мене більше, ніж динаміка сюжету. І це при тому, що книжка насправді динамічна і лаконічна, а от серіал, розтягнений на чотири серії, видавався вічністю.
Далі. Актори. Я люблю театр, але коли перебуваю в театрі. Завжди налаштовуюся, що переграватимуть, але треба змиритися. А от під час перегляду серіалу я до такого не готуюся взагалі. І от ця театральна гра в серіалі мене спонукала почуватися незручно, що я лежу на дивані, а не сиджу рівно в партері, натужно зображаючи, що зараз буде катарсис, і я кричатиму "браво"! Тобто актори перестаралися. Завелика дистанція між глядячем типу мене і світом фільму. Я люблю, коли природніше, простіше. Хоча зовні гарні актори, тільки Зосю я уявляла зовсім не такою.
Темп фільму. Як я вже сказала, трохи затягнуто, тому я не додивилася, хоча з патріотичних міркувань намагалася. Попри тепле ставлення до "ОЕ", мелодія "Не йди" мене забембала. Пісні Христини Соловій – це круто, але от тільки до чого лемки до Волині? І чому пропав у фільмі колорит волинських говірок, які прикрашають книжку? Зате лемківське "облачко" є.
У п'ятницю я була втомлена, тому вирішила, що, може, додивлюся "Століття Якова" іншим разом. І без докорів сумління пішла спати. Сон супроводжувала пісня "Не йди".
Але на захист серіалу скажу, що мама додивилася його до кінця, і він їй сподобався. І багатьом іншим теж. От і прекрасно. Я тішуся з цього. Але мрію про фільм для себе. Який це має бути фільм? Для початку такий, щоб я на дивані не почувалася, як у партері. А далі є безліч варіантів.
