Побачити зірок: мої враження від іменитих гостей Форуму-2016

Цьогоріч вирішила зробити те, що ніколи не спадало на думку раніше: умисно повештатись по заходах за участю анонсованих зіркових гостей Форуму. Це реально великий відступ від моєї відпрацьованої роками стратегії ходити на наших: обов'язково на Семкова, Агеєву, Забужко, по можливості на презентації актуальних новинок і заходів про письменників-початківців, а також про сучасну літературну критику. Просто мені насправді цікавіший свій, рідний контекст. А сучасну зарубіжку читаю хоч і не без задоволення, але якось безсистемно. 

І от я подумала: хай і мені кілька годин посяють зірки, тим більше, незбагненним чином виявилося, що декількох я колись читала, тож маю враження від їхньої творчості.

Почала з Паоло Джордано, що презентував на Форумі дві книжки: "Самотність простих чисел" і повість "Чорне і сріблясте" (Видавництво Старого Лева). Зустріч із ним за участю Мар'яни Савки, Катерини Міхаліциної й перекладача Андрія Маслюха відбулася в театрі Леся Курбаса і почалась вона з черги, в якій прихильниці творчості, зокрема, відзначали, що Джордано дуже гарненький (мій "улюблений" критерій якості художнього тексту).

Але так, справді гарненький. Може, тому 90 відсотків аудиторії були дівчатами.

Автор не чекав такої кількості прихильників. Мабуть, не чекав він і першого питання, щось, типу,  одружений чи ні. Паоло сором'язливо усміхався і не знав, що відповідати, але що незрозумілого, обручка он на пальці блищить, і так все має бути ясно.

Якщо абстрагуватися від оцих моментів, то зустріч із Джордано вийшла дуже теплою. Мені сподобалося, що автор не грав на публіку і не входив в образ. Йому вдалося бути щирим, але лишитися загадковим і навіть замкненим. Розповів, що слава і вихід до читача для нього — як іспит в університеті, тобто це більше лякає, ніж приносить насолоду. Адже шлях письменника — самотній, майже як і шлях науковця-фізика, от тільки будучи замкненим науковцем, легше перетворитися на дивака, чого Джордано для себе не хотів би.

Паоло Джордано зараз облишив свій фах фізика й цілковито присвятив себе письменництву. Перший роман "Самотність простих чисел", що приніс авторові миттєве визнання, Джордано писав, коли почувався дуже виснаженим і не мав сил навіть на те, щоб думати, як твір зустріне публіка. Друзі радили йому знайти нормальну роботу і не перейматися "боротьбою з порожнечею", замкнувшись в кімнаті на кілька годин й від'єднавшись від інтернету. 

Хто читав "Самотність простих чисел", той, мабуть, помітив, що вона досить безрадісна (нова книжка "Чорне й сріблясте", як я зрозуміла, теж). Модераторка запитала в автора, чому, на його думку, книжки про самотніх людей стали такими популярними? Джордано відповів, що, на його думку, серйозний читач не може любити веселі й радісні книги. І що життя — це в принципі трагедія, і раз люди так полюбили роман, отже, відчувають, що це, на жаль, правда.  

Ось ще кілька фактів про Паоло Джордано:

 - якось він подарував знайомій, яка щойно народила малюка, букет з квітів, що символізують смерть (просто вони реально гарні, не те що всі ці бежево-ванільні трояндочки)

 - любить книжку Достоєвського "Злочин і кара"

 - дитинство вважає болючим і дуже травматичним періодом життя

 - улюблена книжка автора — та, яку пишеш зараз

 - ніколи не можна писати в тексті того, чого ти бодай гіпотетично можеш соромитися в майбутньому

  - щоб бути письменником, треба просто жити і багато писати

Наступна  зустріч із зіркою відбулася в Історичному музеї. Зірку звати Януш Леон Вишневський, а його переклади на Форумі презентувало видавництво "Рідна мова". Найбільша проблема заходу (хоч зовні це виглядає як окраса) — фанатки польського письменника, але цього разу вони виявилися трохи старшого віку, ніж адораторки Джордано. Вони прийшли на зустріч з кумиром не тільки по автограф, але й по психологічну консультацію, а дехто взагалі на сповідь. Наприклад, одна жінка розповіла коротко історію своєї родини і питала поради, як їй жити, що найважливіші чоловіки її життя її полишають: "Ви для мене - психотерапевт, якому не треба платити!" Інша бабуся просто наскільки хотіла подовше потримати на собі увагу письменника, що взялася переказувати один із його романів (РОМАНІВ!). 

Цей роман не про купальник. Збираюся читати ближчим часом

Цинічна я усміхалась подумки і згадувала, як читала ще в школі "Самотність у мережі" і переймалася трагічним фіналом, а зараз взагалі не приймаю його. Трагізм, як на мене, треба дозувати у творчості, бо хоч це й дешевий наркотик, все-таки є люди, яким для читацького кайфу треба щось дорожче. Але ж ні, Вишневський розповів, що література завжди постає зі смутку, і перший його роман ("Самотність у мережі") якраз і постав з особистої трагедії. А далі Вишневський просто набив руку, і коли на душі не сумно, але дуже треба для творчості, то вмикає меланхолійну музику, п'є вино і всіляке таке. І взагалі, щасливі люди рідко пишуть, тому що більше переймаютсья своїм щастям. Друзі кажуть, ми думали, ти серйозна людина, науковець, а ти романи пишеш. Просто все як у Джордано.  

Але, на відміну від Джордано, Вишневський не покинув фаху і вважає себе насамперед науковцем. А література — це для душі, адже не мусить писати, щоб заробити грошей.

Що я довідалася про Вишневського:

 - він читає трьома мовами (англійською, російською, німецькою)

 - йому подобається лірика Єсеніна

 - у творчості із задоволенням зводить жінок на п'єдестал, тоді як чоловіки часто негідники (так ось в чому секрет успіху серед жінок!!!)

 - до нових книжок рухає голод нового знання

 - улюблений жіночий персонаж у власних творах  — 90-річна бабуся з "Повторення долі".

Наслухавшись про трагізм у житті й літературі, ми з подругою подалися на лекцію росіянки Асі Казанцевої. І це для мене був порятунок, бо реально треба було трохи збадьоритися. Одразу впало у вічі, що в аудиторії багато чоловіків.

Ася Казанцева — наукова журналістка, популяризатор науки, за фахом біолог. В Україні  у видавництві "Віват" нещодавно вийшли дві її книжки: "Хто б міг подумати: як мозок змушує нас робити дурниці" і "В інтернеті хтось помиляється". У цих книжках авторка розвінчує міфи, на зразок, що ГМО — це страшне, а гомеопатія — корисне. Я не біолог, тож не можу перевірити тез Казанцевої, але чим вона мене просто підкорила, так це своєю манерою вести лекції. 

От виходить лекторка, вмикає слайд із якоюсь дівчиною і каже: це така-то дівчина, яка вирішила накласти на себе руки через нещасливу любов і випила дофіга гомеопатичних таблеток, щоб отруїтися. Ось так — і Казанцева дістає якусь баночку з таблетками і ковтає кілька підряд. Потім запиває водичкою й каже, що далі дівчинка передумала вмирати і викликала швидку. Швидка, подивилася, що та випила гомеопатію, і відпустила горе-самогубцю додому., навіть не промивши шлунок. Це був єдиний випадок, коли гомеопатія врятувала людині життя. А далі, коли публіка оцінила початок, все хутко змінюється на наукові декорації, перемішані з жартівливими слайдами. І ти слухаєш і думаєш: круто, коли людина саме так говорить про серйозні речі. Взагалі лекції Казанцевої часом нагадують стенд-ап шоу, але при цьому реально цікаво, адже науково-популярної літератури зараз дуже бракує, принаймні, мені. Ось чому я із задоволенням почала читати обидві книжки і впевнена, що поділюся ними з друзями, а ті зацінять. 

Після Асі Казнцевої, коли мозок кипів від інформації, ми вже нікуди не ходили і, плануючи наступний день, думали: чи втрапимо на зустріч із Фредеріком Бегбедером? Коли ставати в чергу, може, зранку?

Фото: прес-служба Форум Видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA

Ми не помилилися: черга була несамовита. Просто пекло. На інфостенді сказали, що незареєстрованим потрапити взагалі не судьба. Да-да. Якби не мій задум щодо зірок, я б плюнула й пішла б собі на інші події або принаймні на обід, але ж ні, провтикати Бегбедера і писати про зірок — ну зовсім якось несолідно. Ми вирішили, що пройдемо і так, зіллємося з натовпом. Ок, стоїмо. Публіка навісніє: хтось панікує, що не зареєструвався, хтось обговорює, як вчора Бегбедер напився на діджей-сеті і чи прийде він взагалі після цього, хтось терпляче топчеться в натовпі. Я згадувала, що читала з Бегбедера — романи "99 франків" і "Кохання живе три роки", а також дивилася екранізації цих романів. Нарешті зірка, зовсім свіженька на вигляд, аж нічого поганого й не подумаєш, прибула, і натовп хлинув до конференц-зали. Ми навіть сиділи, місць ніби вистачило. Ото треба було паніку з реєстрацією розводити? Захід почався.

подрузі вдалося!

Не люблю бурчати, але одразу скажу, що перекладачка, приставлена до Бегбедера, поводилася так, наче зірка зустрічі саме вона, а відтак виконувати свої обов'язки перед кількома сотнями людей зовсім не обов'язково. Ну, тобто вона нічого не перекладала. Хвала небесам, що Бегбедер говорив англійською, тож я все розуміла, але не всі з присутніх знали англійську. Перекладачка перетворила розмову із суперстаром на камерну розмову, а ми всі такі типу вуаєристи і нам тут  не раді. Пані навіть не користувалася мікрофоном, тож здогадатися, про що вона перешіптується з автором, було неможливо. І я згадала дівчину, що перекладала Вишневського, як вона записувала за автором якісь пункти довжелезних монологів і все перекладача чітко й класно, або Катерину Міхаліцину, що перекладала Джордано теж з англійської і теж відповідально, пильно. А тут - нафіг нада, самі знайте, тупі плебеї.

Врешті, принесли гарнітури для синхронного перекладу, бо декому реально було погано усвідомлювати, що наражання життя на небезпеку в натовпі може піти котові під хвіст через непрофесоналізм перекладача. Бо єдине слово, яке Бегбедер знав українською, було, як можна здогадатися, слово "Будьмо!" Добре, що француз сказав його в мікрофон, тож всі могли засміятися. Хоча, в мене склалося, враження, що всі сміялися б і аплодували, хай що б він сказав. А казав він абсолютні банальності, а часом і дурниці, типу "Lviv sounds like dog barking" ("Львів — звучить ніби собача гавкотня"), "Письменники мають писати, а не говорити", "Насильство ніколи не може розв'язати проблему", "Make love, not war. If you want to kill somebody, better fuck him", "Nobody is normal", "Writing is like masturbation" і так далі.

Взагалі, нічого дивного. Ну не може Бегбедер вийти з образу Октава Паранго, і читацькі питання відповідні: або про рекламу, або про бухло. І зовсім трохи про Уну і Селінджера. Що мене здивувало, так це питання, чи свідомий автор, що після "99 франків" багато людей захотіло працювати в рекламі. Серйозно? Як таке можливо? Бегбедер сам здивувався, адже це антирекламна книжка, і після неї, я десь читала, письменника вигнали з ненависної роботи (що не дивно). 

Ні, я нічого не хочу сказати поганого про Бегбедера. Хай собі живе і пише далі, і дай боже кожному "серйозному митцю" вміти писати так легко і динамічно. Роман про Селінджера я б теж при нагоді прочитала, чому б ні? Але ілюзія щирості, рекламні прийоми просто на презентації, де могла б і мала б відбутися задушевна розмова, не могли не розчарувати, тож я розчарувалася. Хоча багатьом сподобалося. Напевно, люблять рекламу.

Ось так і вийшло, що найзірковіша зірка з попередньою реєстрацією на захід і пафосним плакатом, розчарувала, а камерніші події вийшли направду душевнішими і наповненішими. Але точно знаю, що якби я обрала за стратегію ходити на наших письменників, було б не гірше.

Книжки, про які я чула на Форумі

23-й Форум видавців, що сьогодні завершується у Львові, підготував для читачів безліч подій і книжок. Жоден із відвідувачів не міг би об'єктивно відгукнутися про весь Форум, тому що втрапити на всі цікаві заходи і придбати всі важливі для себе видання просто неможливо. Відтак, у кожного склався свій образ книжкового фестивалю: хтось без нарікань вистоював черги по автографи Беґбедера, хтось (як-от Галина Пагутяк на своєму сайті) скаржився на організацію Форуму, а я просто бродила від події до події, безсистемно вбираючи інформацію й занотовуючи найцікавіше. Я прислухалася до випадкових розмов про книжки, спостерігала за чергами, вперше умисно відвідувала події за участю «зірок», сама щось гортала, щось гортала на фейсбуці, і ось про які книжки почула найбільше.

...І чужого научайтесь

Перекладної літератури передбачувано дуже багато на кожен смак. І читачі смакують. Я б спробувала такі:

Кларісе Ліспектор "Час зірки" (Видавництво Анетти Антоненко) і Яцек Данель "Ляля" (Урбіно) – ці видання зацікавили мене головним чином через невпинні заклики Анетти Антоненко і Божени Антоняк. Оскільки ще ніколи не читала поганих книжок цих видавництв, просто повірю на слово й при нагоді ознайомлюся з перекладами.

Януш Леон Вишневський "Бікіні" (Рідна мова) – до мене випадково потрапила книжка Вишневського, і я вирішила сходити на презентацію. Що ж, почитаємо, про що пише знаменитий польський «жінкознавець» і чи еволюціонував він якось з часів сентиментальної «Самотності в мережі».

Паоло Джордано "Чорне і сріблясте" (Видавництво Старого Лева) – передчуваю, що нова повістина, видана принагідно до Форуму, як і «Самотність простих чисел», до краю сумна й меланхолійна. Не впевнена, чи читатиму її, але бачила багатьох людей з цією книжкою, отже, італійському письменнику вдалося зачарувати читачок дебютним романом.

Кадзуо Ісіґуро "Не відпускай мене" (Видавництво Старого Лева) – ця книжка точно має порвати кожного, тут дуже нестандартний сюжет. Я кажу так, бо дивилася фільм за книжкою, і він мене зачепив. А розкішні видання в, підозрюю, якісному перекладі – однозначний маст хев цього року.

Ася Казанцева "В інтернеті хтось помиляється" (Віват) – просто це дуже цікаво. Науково-популярна журналістика від неординарної Асі Казанцевої – це теж приємний тренд цьогорічного Форуму видавців.

Юркі Вайнонен "13 новел" (Комора) – і знову визначальним для мене є авторитет видавництва.

Фредерік Беґбедер «Уна і Селінджер» (Країна мрій) – хоч враження від зустрічі з французьким письменником у мене здебільшого негативні (про що напишу наступним постом), але ігнорувати його фанатів на Форумі – це все одно що не помічати слона в кімнаті. Я трохи зазирнула в книжку «Уна і Селінджер» – легкий іронічний стиль, цікаві образи. Для розваги можна почитати.

Елінор Каттон «Світила» (Рідна мова) – бо довіряю смаку блогерки Ксені Кисіль, яка зараз читає цей твір і якій він подобається.

Давід Лаґеркранц «Дівчина у павутинні» (КСД) – боюся цієї книжки, але чекаю на неї, тому що обожнюю літературний дует Саландер–Блумквіст. І цікаво насправді, чи вдалося авторові продовжити романи Ларрсона так, щоб не розчарувати прихильників «Міленіуму».

Вільям Ґеддіс «Агапе агов» (Темпора) – книжка, що світоглядно не вписується у цей список, зате з тих видань, що від них мліють справжні філологи. Бо поділитися враженнями від цієї книжки американського постмодерніста, може, навіть цікавіше, ніж читати її.

…свого не цурайтесь

Новинок від українських авторів теж море, але менше море. Щодо мене, то я б охочіше читала саме наших авторів. І ось які книжки привернули мою увагу.

Яна Дубинянська «Свій час» (Видавництво Старого Лева) – я читала один роман Яни Дубинянської, але руки не дійшли до його продовження. Також із задоволенням читаю її жж і статті. Хочу продовжити читацьке знайомство з авторкою і обов’язково прочитаю «Свій час».

Таня Малярчук «Забуття» (Видавництво Старого Лева) – ось ця книжка великої мірою – результат дії реклами. З того, що я читала в Малярчук, склалося враження, що це дуже нерівна авторка, непередбачувана. Цікаво, про що вона цього разу написала.

Леся Українка «Листи: 1876–1897» (Комора) – маст рід для мене. Я давно люблю Лесю Українку і, в принципі, мені не треба доводити, що вона не поетеса «досвітніх вогнів» і не дочка Прометея. Але обставини її життя і приватне листування без купюр справді можуть сформувати ще рельєфніший образ однієї з улюблених письменниць.

Книжки репортажів від видавництва «Темпора» (серія «Наші 20-ті») – тому що це цікава й потрібна серія, і відкриття тут просто неминучі.

Оксана Забужко «І знов я влізаю в танк» (Комора) – я взагалі читаю майже все, що пише Забужко. І хоч дуже чекаю художньої прози від авторки, есеїстика теж згодиться.

Тарас Антипович «Помирана» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) – от ось цей роман якось не дуже рекламували, але щось є у прозі Антиповича таке, що викликає довіру й повагу. Принаймні, таке враження в мене лишилося від «Хроноса».

Антологія прози літугруповання «Свідки Слова» «12» (Пенмен). Ця книжка теж сама мене знайшла і зацікавила, адже я з інтересом стежу за тим, як автори дебютують в літературі й рухаються на цій стезі уперед. Про що вони пишуть, що в них виходить, а що ні. Які теми, стиль, образи, що взагалі вони собі думають. А ще хочу передбачити, про кого з них говоритимуть у літературі років через двадцять).

Макс Кідрук «Зазирни в мої сни» (КСД) – я ніколи не читала Макса Кідрука, але люблю щороку відкривати для себе кількох авторів. Оскільки читала схвальний відгук на цю книжку суперсуворої критикеси Тетяни Трофименко, а також бачила новий роман Кідрука в руках у однієї чудової молодої письменниці, з якою познайомилася на Форумі. Подумала: чому б і мені не ознайомитися?

Ірен Роздобудько «Тут і тепер» (Нора-друк) – якось я не змогла знайти нормальних книжок про жіночу дружбу і тепер шукаю такі днем з вогнем. А раптом ця?

Юрій Винничук «Цензор снів» (Фоліо) – просто цікаво, чи може Винничук написати два цікавих романи за два роки. Щось підказує, що може.

Антологія прози «Невимушені» (Віват) – я встигла прочитати цю книжку, і вона мені сподобалася. Різні автори, різні творчі всесвіти – одне покоління. І, можливо, тенденція в прозі.

Подивилась на цей список і подумала, що він надто куценький, а ще значною мірою породжений рекламою: самостійно вникати в новинки видавництв не мала часу. Розумію, що ніби осторонь лишилося багато чудових видавництв і книжок (зокрема, поетичних). Насправді біля кожного п'ятого стенду хотілося придбати одразу кілька книжок. Але все-таки ціновий регулятор зробив своє: книжки на Форумі, як і на Арсеналі не дешевші, ніж у книгарнях. На превеликий жаль. Може, це стосується не всіх видавництв, але кількох найпопулярніших точно. Тож тягти в рюкзаку все, що хочеться і можеться придбати, нема сенсу, якщо те саме можна купити в Києві (а якщо в "Ашані", то ще й дешевше). Однак календар подій вражає. Власне, по зустрічі, нові знайомства, приводи до роздумів і хочеться щороку приїздити до Львова, занурюючись в атмосферу натхнення: до книжок і до життя.