Літературні подорожі: Десна

У травні ми завжди їздитимемо тільки Україною. Може, це дивно, але подорожі Україною завжди приносили мені більше задоволення, ніж закордонні поїздки. Тому для України  - найкращий місяць: травень.

Іконостас у соборі Різдва Богородиці

Знаєте таке відчуття, коли ви давно не їли, але чимось зайняті і не помічаєте голоду? І раптовий погляд на їжу або спогад про неї відлунює миттєвим болем у піднебінні так, що ви ще не усвідомили, що хочете їсти, але слина вже виділяється? У мене таке з літературними подорожами. Навесні просто розриває! Цього року знову захотілося на Полісся, яке ми почали перевідкривати для себе торік.

Діма любить історію і давно вже намірявся побачити Батурин. Мене ж хлібом не годуй, дай тільки залізти в якусь глибинку, пов'язану з історією нашої літератури. Учора я спрагло хотіла потрапити в Сосницький музей Олександра Довженка. Я навіть хотіла записати там якесь підбадьорливе відеозвернення до учнів, щоб вони насолоджувалися останньою весною у статусі школярів і не втрачали "щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвому шляху".

Першим пунктом нашої мандрівки був КОЗЕЛЕЦЬ

Ми не надто довго були в місті, але не зайти в просто колосальної енергетики собор не могли. Такого красивого дерев'яного іконостасу, як у соборі Різдва Богородиці, я ще не бачила ніде і ніколи. Мене дуже здивувало, що у величезному храмі під час служби було всього четверо чи п'ятеро людей. Така краса мотивує заходити до церкви частіше.

Далі ми з Дімою приїхали на станцію КРУТИ, де в січні 1918 року під час радянсько-української війни відбувалася битва, що в ній, згідно з деякими даними, загинуло близько 300 захисників України, з-поміж яких чимало недосвідченої в боях молоді. Частина юнаків потрапила в полон до банди Муравйова і була розстріляна. Саме цих полеглих перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві  в березі того ж року і саме про них Павло Тичина написав вірш "Пам'яті тридцяти". Мене насторожило, що в інформації про ці події йдеться про 19 людей, а Тичина пише про тридцять. Так я подивилася кілька програм про Крути і виявила, що точної кількості загиблих не знають навіть історики: число полеглих - від 80 до 300. Вкотре стало страшно, що Крути вже стали національною легендою, але по факту там ще так багато білих плям... Ми досі не знаємо всіх імен і всіх обставин події, досі дивимося на все це під оптикою міфологізації жертвенності (що справедливо, але неповно). "Я знаю, що я нічого не знаю". 

До речі, раджу всім подивитися програму (додаю посилання), зняту до 100-річчя битви під Крутами. Тут розвінчано деякі міфи щодо цієї сторінки нашої історії.

Наступним пунктом призначення нашої подорожі стала Ганнина Пустинь, тобто маєток Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша. Тут подружжя і поховане. Розташований маєток поблизу села Оленівка на Борзнянщині. Тут є кілька хатинок, ті самі садки вишневі коло хати, пасіка й інші релакс-атрибути повсякдення щасливих заможних українців 19 століття. У Ганниній Пустині (інша назва - Мотронівка, Кулішівка) Пантелеймон Куліш узяв шлюб з Олександрою Білозерською (справжнє ім'я Ганни Барвінок), а бояринував на їхньому весіллі Тарас Шевченко. 

Саме в Мотронівці Куліш задумав написати "Чорну раду" - твір, що вважається першим у нашій літературі історичним романом.

Біля цієї садиби дуже затишно. Так затишно, що вже грішним ділом задумуєшся: а чи така вже погана хуторна життєва філософія Череваня, персонажа "Чорної ради", якою вона мені завжди видавалася?

На території комплексу є пам'ятник Кулішу. Він хороший хоча б через безпафосність. Я навіть  вирішила біля нього сфоткатися.

Далі ми з Дімкою поїхали до гетьманської стлиці Батурина. Як не дивно, Батурин вразив найменше з усіх приваб, тому що через відомі історичні обставини там все неавтентичне, відбудоване, реставроване. Менше з тим, палац Кирила Розумовського все одно вражає. Біля цитаделі теж цікаво, проте там точно не можна провести багато часу. Загалом ми сподівалися, що Батурин - це головний пункт нашої поїздки, однак життя внесло свої корективи, і ми виявилися в захваті від цих корективів!

Наші плани змінила природа. Ми їхали до Сосниці, на батьківщину Довженка. Я багато разів бачила ту хатку на фотках: коли працювала в "ЛітУкраїні", у нас була рубрика "Шляхами слова", яку вів головний редактор Сергій Козак. До слова, наш керівник  - фанат літературного краєзнавства, і саме завдяки йому я теж відчула смак і радість пізнання цієї краси (хоча в дитинстві музеї в глибинках і пам'ятники навівали на мене нудьгу). Але тепер усе змінилося))) 

...Ми раділи Десні як дурні. Ми не бачили, щоб річка так сильно розливалася. Це було надзвичайно красиво. І надзвичайно непередбачувано було побачити залиту дорогу, через яку годі було їхати вперед. Тому до Сосниці ми не дісталися.

Зате ми довго бродили (в прямому сенсі) берегами Десни. Це було магічно, ніби як у дитинстві радіти першій веселці, як бігати по теплих калюжах, як по своїй волі стояти під літньою зливою. А ще тут просто довершена природна краса. Досконала зелень, можлива тільки у травні, і тепла синь води. Напівзатоплені дерева, сонячне мерехтіння по плесу, звуки птахів, скрекотання жаб, плюскіт швидкої течії... Краєвиди Десни - ось що стало нашим найбільшим відкриттям учорашнього дня.

Ми й сьогодні під враженням.

А я знову переконалася, що мандрувати Україною цікавіше, ніж за кордоном, де ти все одно турист і де історія все одно від тебе далека, хай яким громадянином світу ти почуваєшся. Там можуть бути, може, красивіші картинки для очей, але всі вони тимчасові для душі, тому що ти з ними співвідносишся тільки на рівні новизни, однак ніяк не на рівні глибини. Звичайно, майбутні подорожі за кордон можуть змінити мій досвід, але поки що я як ніколи ясно усвідомлюю, що не мандрувати Україною - велика втрата для розуму і просто провал у самопізнанні. Я вже не кажу про самовизначення.