"Смолоскип": несподівано і дуже радісно

Побачити Париж – і померти. Здобути відзнаку Смолоскипа – і можна далі не писати))) Насправді, на мою думку, для автора-початківця будь-яка премія «Смолоскипа» – вагомий натяк на те, що писати далі таки варто. Дехто так і зробив: Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк, Дмитро Лазуткін, Любов Якимчук, Юлія Стахівська, Анатолій Дністровий і навіть Андрій Кокотюха... Це неповний перелік лауреатів конкурсу.

Любов родом із книгарні

Моя любов до цього конкурсу і до самого явища «Смолоскип» загалом почалася з книгарні на Межигірській. Я туди прийшла на першому курсі. Саме там уперше відчула бажання «купити все». Зокрема круті перевидання класиків. З часом том Клима Поліщука, виданий у серії «Розстріляне відродження», надихнув написати курсову про творчість цього автора. Загалом поличка будь-якого україніста немислима без видань «Смолоскипа»: тут і антологія «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, і твори окремих авторів (Юліана Шпола, Михайля Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та ін), і мемуари шістдесятників, і твори авторів діаспори, і чудова антологія критичних текстів ХХ століття. А ось нещодавно вийшов п'ятитомник творів Миколи Хвильового. Усе це – для вічності, але читати варто тут-і-тепер.

Конкурс, що творить середовище

Сама енергетика видавництва епічно сполучає літературне минуле і майбутнє. Тому що має свою історію. Конкурсу видавництва «Смолоскип» уже 26 років. Мені 28. У конкурсу чудова репутація, він творить середовище. Жоден інший не має такого лоску елітарності, особливо на тлі багатьох інших конкурсів для початківців (та і не для початківців теж). Бо шлаку таки чимало. Минув час, перш ніж я навчилася відрізняти адекватні премії від містечкових конкурсів ні про що (досвід роботи в "ЛітУкраїні" не проп'єш).

Але історія історією, але має бути ще і стиль премії, репутація. Фішка. Більш-менш сталий склад журі, якому я завжди довіряла перш за все як читач. Наталка Білоцерківець (авторка багатьох поетичних збірок, зокрема знакового для «вісімдесятників» вірша «Ми помрем не в Парижі»), Ростислав Семків (автор лайту «Як писали класики», «Як читати класиків», перекладач харду «Західний канон» Гарольда Блума, ведучий «Бібліофану», викладач Могилянки). Олег Коцарев (сага «Люди в гніздах», збірка "Цирк", один із середовищетворчих фігур української поетичної спільноти. Тобто тусовок). Поети ж бо, на відміну від прозаїків, не так сильно гніздуються вдома, і це прекрасно.

Я читала багато творів лауреатів "Смолоскипа", а за одним стежу взагалі дуже пильно. Маю на увазі Мирослава Лаюка. Як почула його вірш про дідів у збірці "осоте!" (що й отримала першу премію на "Смолоскипі"), так читаю і досі все, що він напише. І коли подобається ("Баборня", "Метрофобія", "Троянда"), і коли ні ("Світ не створений"). Цього ж року вперше за багато років присудили першу премію в номінації "Поезія". Дуже цікаво почитати нову лауреатку!

Моя дорога до "Смолоскипа"

Мені завжди хотілося взяти участь у "Смолоскипі", адже це – знак якості. П‘ять років тому вперше надіслала на конкурс свої оповідання. Очевидно, тоді рівень мого критичного мислення щодо своїх можливостей був не дуже високий, а мотивація взагалі якась провінційна: «всі надсилають, а мені чому б не спробувати» (хоча все-таки, за моїми спостереження, якщо щороку надсилати на "Смолоскип" твори, то колись щось виходить). Так от, перший мій рукопис був солянкою всіх творів, що я написала. Концепція збірки? Ні, не чула. Звісно, премії тоді я не здобула, зате отримала якийсь такий припис, типу, пробуйте далі, у вас є перспектива (щось типу "Міс чарівність": день не ваш, але ми люди привітні). Я подумала, що колись візьму участь іще раз, але якщо і тоді отримаю "Міс чарівність", то добре подумаю, чи варто писати. Просто читач із мене кращий, ніж автор, і я буду тільки рада правді: моє – добре, а ні – ну, нічого страшного (визнаю, що це нездоровий максималізм, я просто така людина, тож з мого мислення прикладу не беріть). У мене просто робоча травма після роботи в "ЛітУкраїні": краще щоб дерева не гинули на папір, покладений для життя слів про ніщо (це не всіх авторів "ЛітУкраїни" стовалося, але надто багатьох).  
Так от, я вирішила, що вдруге спробую точно. Але оскільки писати щороку по 100 сторінок для мене нереально, потрібна кількість сторінок назбиралася аж через чотири роки. І ось напередодні 2019 року я вирішила надіслати на конкурс збірку оповідань, об'єднану образом філолога. У кожному творі він є: або як вчитель, або як людина, що здобула філологічну освіту і не знає, куди її притулити; або як практикант, що збирає фольклор; або як пафосний чувак, що вміє створити довкола себе атмосферу елітарності, хоча невідомо, який він є насправді. Або як редактор, що працює над рукописом фентезі-саги, автор якої – ембріолог. Або студент літературної творчості, якому задали написати детективне оповідання, але хтось запізно почав це робити. Не можу сказати, що перебуваю в захваті від збірки, однак цей рукопис – моя розвідка у табір можливостей і пошук відповіді на питання: так чи ні? Учора третьою премією мені сказали "так". Що ж, можливо, колись я напишу щось ще краще і тоді надсилатиму доробок на конкурс із передчуттям повної перемоги. Можливо, майбутній рукопис буде вартий книжки, яку я б хотіла бачити і читати сама.

Принаймні, завдяки конкурсу я знаю, що маю право так думати, а далі все залежить від досвіду і працьовитості. Дуже дякую членам журі за увагу до рукопису. А всім, хто любить "Смолоскип", як люблю його я, бажаю успіхів!

Дуже приємно, що премію в поетичній номінації здобула моя колега Наталія Мандрицька. Це дуже круто й цінно. С – середовище)))

ПС: сорі за лапки різного накреслення у дописі) Блоґспот не передбачає заміни, а писала допис то з телефона, то з компа.

Осот, що перетворився на троянду

Якщо абстрактно уявити рожеву в золоті поетичну книжку під назвою “Троянда”, то є ризик зануритися в “неповторну” атмосферу споглядання якогось кафе під назвою “Зінаїда” або виставку вишивок учнів третього класу за темою “Шевченко і я”. До чого ці віддалені від книжки Мирослава Лаюка аналогії? До того, що тільки зухвала людина може назвати збірку “Трояндою”, не боячись звинувачень у банальності.

Утім, поки одні думатимуть: “А чого це така проста назва?”, інші кинуться шукати аналогій із вічним образом троянди й думати, чи є якийсь зв’язок збірки із “Іменем троянди” чи ще будь з яким із відомих творів, у назві якого наявний такий благодатний для інтерпретацій образ. Я й сама подумала: о, в нас з’явився ще один трояндовий поет (перший і номер один для мене – Кость Москалець і його “Келія чайної троянди”). А потім вирішила, що не варто надто покладатися на недоведені, напіввідчуті аналогії. Автор так назвав то й назвав. Ліричний герой поезій Мирослава Лаюка ще зі збірки “осоте!” чесно попередив: “що як хочу так і називаю”. І називає вже третю збірку поспіль.

“Я написав на холодильнику “птах” -

і він вилетів у вікно: ого!

за три тополі, панельний будинок, а на руках

ще більше проступило червоного.

Написав на стіні “машиністка” –

і вона почала друкувати все, що я казав,

написав на дев’ятці “шістка” –

і цифри її вигнали зі збірника вправ”.

Як бачимо, збірку “осоте!” і “Троянда” споріднює не тільки рослинний образ, хоча і це, може, не випадково. Обидві збірки про називання, тобто про призначення творчості, зокрема поетичної. Про поетичну свободу – і велично, й іронічно. Та найголовніше – про любов. Такий-от трояндовий контемпорарі.

Як і попередні збірки, ця продумана композиційно. Вірші про життя об’єднує тема творення, втілена в образі троянди, яка “і глина, і краса, і тіло”, і щось невловиме “те, що було в руці і більше не є”. Є тут і самопошук з “осоте!”: “позбав мене імені осоте я хочу стати тобою”. У “Троянді” це звучить як: “ми придумували мені ім’я. ми позбавляли мене імені”, “тепер яке ти мені ім я даси”. Це збірка про нові кроки на шляху поетичного становлення, дорослішання. І водночас про примарність цього дорослішання, про неможливість раціонального осмислення цієї “гри в бісер”.

Водночас – і про це всі книжки Мирослава Лаюка, не тільки поетичні, – збірка “Троянда” про всеосяжну любов. До себе, до іншого, до світу загалом. Може, тому у “Троянді” пошуку більше, ніж втрат, остраху й іронії. А ще завдяки оформленню Альони Соломадіної гортати книжку – солодке задоволення. Тут так багато вигадливих шрифто-орнаментів, що книжка сама нагадує троянду, між пелюстками якої заховався текст. Книжка як арт-об’єкт? О так.

“Трояндо, що найголовніше” – такими словами відкривається збірка. –  Щоб не зсохлося серце” – відповідає остання сторінка. Так автор не боїться говорити просто. Так із осоту виростає троянда.

Джерело: Осот, що перетворився на троянду

Книжкова "Після льоду й полум'я" позаду (СПОЙЛЕРИ З ПЕРШИХ АБЗАЦІВ)

Уся драма в тому, що я прочитала п'ять книжок і дивлюся четвертий сезон, а світ уже проглянув 4 серії восьмого сезону. Проглянув і мовчати не може. У Фейсбук хоч не заходь. От нащо я знаю, що Ар'я вбила Короля Ночі? Та в книжках Джорджа Мартіна Король Ночі ще навіть не з'явився! Як і в четвертому сезоні серіалу, який дивлюся навздогін книжкам (хоча скоро я їх пережену, адже серіал випереджає книжкову сагу).

І так на кожному кроці. Щойно я пораділа, що з'ясувала зв'язок між Джоном і Деєнеріс, як хтось мені написав, що вони тітка і племінник. Зайшла у скайп на заняттях з учнем, і розмови почалася з того, що "Нарешті Ар'я це зробила!" – "Убила якогось злочинця?" – "Та ні, покохалась із Джендрі!". Ну, дякую.

Треба купити собі футболку із написом "спойлерам про "Грі престолів" – бій!".

І все ж, і все ж. Десь я розумію всіх цих розумників, яким за милу душу виливати свої емоції на непідготовлені голови читачів/глядачів. Я себе ледве стримую: мій чоловік взагалі не в курсі цієї історії. Ось чому так цікаво споглядати його реакцію на Червоне весілля, на зраду Шаї, на бій ведмедя з Брієнною і ще на купу інших драматичних моментів серіалу. Але я його оберігаю словами: "Ой, ну ти не уявляєш, що буде далі! Там буде таке!"

Першу книжку ПЛІП я почала в січні, останню завершила на початку травня. Ось причина, чому 100 прочитаних книжок мені цьогоріч не світить. Хоча я не жалкую. Схиляю голову перед автором книжки й творцями екранізації. Обожнюю цей твір. Обожнюю Тиріона, Джейме Ланністера, Брієнну Тарт, усіх Старків, що вижили і що загинули. Обожнюю неоднозначність образів (тому в переліку улюблених Джейме). Але дуже хвилююся, як ця заварена каша розрулюватиметься. Бо в книжках вона розрулюється ну дуже повільно. Санса Старк все ще не дружина болтонського бастарда. Короля Ночі нема і близько (добре, хоч Джона Сноу вбили, я то знаю (дякую, любий інтернете), що він якось там оживе). 

Які мої прогнози?

Я не знаю, хто посяде престол, але було б дуже круто, якби це був Тиріон. Тому що він пройшов усі кола пекла і побачив життя з усіх сторін. Він, до речі, навіть на свині гарцював перед вельможами (чого в серіалі, наскільки я знаю, нема, а шкода: там зворушлива лінія стосунків з карлицею Пенні). Санса, Ар'я, Джон і Деєнеріс теж бачили пекло, але ніхто з них мене не чіпаляє так, як Тиріон. Лінія Деєнеріс усе ще для мене найнудніша. Прийшла в місто – загарбала його з величним виразом обличчя. Звільнила рабів. Подумала про коханця і про престол. Попереживала через своїх драконів. І так весь час. Деєнеріс надто серйозна. Сама Емілія Кларк на питання, в чому різниця між нею та Деєнеріс, сказала: у мене є почуття гумору. До речі, акторку я просто обожнюю: суперхаризматична. А в неї вже було кілька інсультів (раджу почитати чи переглянути інтерв'ю акторки, її сила духу вражає).

Джон Сноу. Актор вродливий шо капець. Лінія Джона цікавіша, ніж Деєнеріс, але все одно для мене так собі цікава. Розумію, що там всі вишні на торті криються в походженні Джона, але поки я цього не знаю (ага. не знаю). Тож передчуваю, що по-справжньому оціню цей образ пізніше.

Джейме Ланністер. Ненавидіти його можна тільки в першому сезоні. Далі він просто намистинка. Особливо з Брієнною. І потім на суді Тиріона. Оскільки я помітила любов Джорджа Мартіна до химерної симетрії (у першому сезоні Нед Старк знімає голову з дезертира – в останній серії цього сезону якийсь недоумок Ілін Пейн знімає її з Неда), я вірю (хочу вірити) у дві речі: 1. Те, що Джейме жорстоко скинув Брана з вежі, має якось доленосно виправдатися. 2. Я просто мрію, щоб Джейме убив Серсею! Мене б улаштував такий фінал. Бо вбити Серсею – це не тільки позбавити світ саги цієї мегери, а й символічно знищити зло в собі, бо ж Серсея – це частина Джейме. Ну але побачимо.

Чи сильно відрізняється серіал від книги? Несуттєво. Там зовсім нема гей-ліній (хоча є прямі на неї натяки). Натомість у книзі є Тиріон на свині. Дружина Роба Старка не гине на Червоному весіллі. Кейтілін Старк воскресає у вигляді зомбі (але нашо – це треба в автора спитати, я так і не зрозуміла). Рамсі Болтон одружується із Лже-Ар'єю, і Теон не каже йому, що це не Ар'я (як у книзі дійде черга до Санси поки що не уявляю). Яру Ґрейджой звати Аша :) Якщо в серіалі можна припустити, що Шая зрадила Тиріона через ревнощі, то в книзі вона просто паскуда без жодних натяків на виправдання. Ну, може, ще щось.

Ось такі враження від перегляду. І знаєте що? Я рада, що всі перегудять про фінальний сезон, а в мене ще лишиться кілька сезонів і книжок попереду (дай, боже, здоров'я автору і розуму все це доладно згребти докупи). Але шановні люди, що прочитають ці рядки, не спойлеріть, будь ласка, як я в цьому пості. Попереджайте! 

Пісня льоду і полум’я (будуть спойлери)

Якби я читала «Пісню льоду й полум’я», живучи на безлюдному острові й не знаючи, що всі шаленіють від цієї саги, то по-іншому сприймала б текст. Я б не читала відгуків на кожну з важких сцен і не наривалася б на спойлери. І взагалі не переймалася б, а що ж про це чи те думають інші. Але ж ні. Тепер, крім безпосереднього залучення в історію, я стою ніби осторонь і думаю: як ця книжка перетворила півсвіту на кріпаків? Ну бо 1200 сторінок третьої книжки – це хіба не кріпацтво? Без відриву читати книжку, з жодним персонажем якої ти не можеш і не хочеш співвідноситися, – це хіба не кріпацтво? 

Понеділок почався жахливо, бо як сніг на голову автор убив Роба й Кейтілін Старк на весіллі. Я знала, що десь у книжці є криваве червоне весілля, та все ж покладала надії, що то буде весілля Джоффрі. Але ні (з Джоффрі все вийшло хоч і огидно, але не так, як зі Старками).  У коментарях до цієї сцени хтось написав: «гарне весілля, і конкурси хороші». Сміх як терапія. Але мені було фігово. Поговорила з колегою, вона каже, що у фільмі там ще більша жесть, ніж у книжці (розпорювання живота вагітної – як добре, що в книзі цього нема). Прощавайте, Старки, ви були норм.

Лишається Тіріон. Все, тепер він точно мій улюблений персонаж. Найбільш людяний і веселий. І саме на суді Тіріона мені вперше за всю історію захотілося плакати (Шая, яка ж ти падлюка). Те, що Тіріон убив Шаю і свого батька (другого найогиднішого для мене персонажа після Петіра Бейліша), було для мене несподіванкою. Ось хто тут справжній Царевбивця, а не ця мутна історія з Джеймі Ланністером.

До речі! Джеймі в третій книзі несподівано починає скидатися на мученика, і якось вже йому пробачається каліцтво Брана Старка (хтозна, може, саме воно зробить Брана якимось пророком абощо, бо екстрасенсорні здібності вже прориваються, хоч від цього читати про Брана не стає цікавіше). Бачте яка я стала жорстока? Ніби і забула, що Джеймі скинув з висоти хлопчика. Насправді стосунки між Брієнною і Джеймі справді зворушують, попри весь той гидотний антураж, де вони розгорталися. Красунчик Джеймі і повторна, але благородна Брієнна! Хто б міг подумати, що між ними виникне така глибока лицарська взаємоповага! 

Кого іще по-справжньому шкода в третій книзі, так це Сансу Старк. Здається, шлюб з Тіріоном був найкращим періодом у її житті. Попереду знову буде якесь дно (бо все, що стосується цього огидного, слизького Петіра – це дно). Про Сансу мені читати чи не найважче. А автор її все не вбиває, тож читач мучиться разом з нею.

Ар’я… Це як Цирі у «Відьмаку»: ангел помсти. Але ангел поки підростає, тож, думаю, її помста у всій красі постане десь далі.

Дейенеріс. Вона як Йенніфер у «Відьмаку»: бездітна жінка, материнство якої реалізується на іншому рівні. Дейенеріс мати драконів. За таку владу треба заплатити особистим щастям – чоловіком і дитиною. Логічно, щоб у підсумку володаркою престолів стала саме Дайенеріс. До речі, дракони поки що наймиліші створіння у сазі. З Дейенеріс так само, як і з Ар’єю: ще нарощує свою міць і поки виглядає побічною лінією в сюжеті. І навіть любовні колізії з вічно-у-френдзоні Джорахом так собі. 

Джон Сноу… Тут для мене все досі досі нуднувато. Навіть кохання до Ігрітт. Хоча з цим образом все вже краще, ніж у попередніх книжках, бо ж тепер ясно, що Джон – король Півночі. Тільки він, здається, ще не в курсі. Цікаво спостерігати, як автор розганяє трьох персонажів – Ар’ю, Дейенеріс і Джона – щоб десь ними вистрелити й затьмарити всі ці потасовки між Ланністерами-Баратеонами. 

Підсумок: третя книжка дуже цікава. Може, найцікавіша з усіх трьох. Але попереду ще купа сотень сторінок. І вчора трейлер восьмого сезону вийшов. Це я ще раз мучитимуся, дивлячись серіал???

ПС: А хтось знає, де малий брат Брана дівся?

ПС: раптом що, не така я вже й мучениця. Це називається читацьке задоволення. Увесь світ, що любить «Гру престолів», збочений. Я тепер теж у клубі, ю-ху!

Що читають підлітки, якщо читають взагалі :)

Минулого тижня мене знову запросили на РадіоМ. Цього разу спілкувалися про те, чому підлітки читають дедалі менше, а також про те, як говорити дітьми про книжки. Готуючись до ефіру, я ознайомилася з багатьма статтями про покоління Зет і про типові помилки батьків, що хочуть долучити своїх дітей до читання. Моє бачення ґрунтується на викладацькому досвіді, а от моя колега по ефіру розповіла про дитяче читання з погляду мами. Кому цікаво, заходьте. На Ютьюбі щось не можу знайти ефіру, тому хай побуде за некрасивим посиланням))) https://www.facebook.com/radiom.ua/videos/290725311622468/UzpfSTEwMDAwMTI0NTg4NzA0NzoyMjY4MDQxMjUzMjQ3Mzgy/

Літакцент-2018: дорогу дебютантам

Учора в Києві оголосили переможців премії "Літакцент-2018". Я не була на нагородженні, але в перерві між заняттями зазирала у фейсбучок, щоб дізнатися, що там і як. Не можу сказати, що короткі списки цієї премії завжди суголосні моїм читацьким враженням, але все-таки ця відзнака має своє обличчя і загалом є авторитетною для мене як читача. 

логотип  "Літакцентe" із сайту

Минулого року у нас з літературою було напряжно, і я писала, що для себе компенсувала прикрі враження художніми репортажами. Може, тому мені так радісно, що аж дві книжки  - Олесі Яремчук і Павла Стеха - здобули відзнаки в номінації "Есеїстика". Причому важливо, що це ДЕБЮТИ. І одразу перемога. Це класно. Я передбачала, що переможе хтось із цих авторів, але не знала, що відзнаки буде дві. Тішусь за те, що жанр помалу розцвітає і  віднаходить читачів, хай навіть поки це читачі підготовлені і про широке читацьке коло поки не випадає говорити. Хоча чого не випадає? Он прості смертні блогери теж відзначили книжку Павла Стеха))

Іншим цікавим для мене приводом стала перемога Світлани Тараторіної та її роману "Лазарус" у номінації "Проза".  От якраз його з короткого списку я і не читала, тож не можу оцінювати, але решта творів (окрім Андруховича в передбачуваних координатах його-таки стилю) не тягнули на перемогу. Тим більше, що й ця авторка дебютантка. І одразу така оцінка. Що ж, почитаємо, побачимо. Щоправда, переглянувши відгуки журі в номінації "Проза" я зрозуміла, що і вони оцінюють цей літературний рік скупеньким і посереднім. Утім, заочно вважаю, що вибір фентезі-роману дебютантки  - це цікаво, надто з огляду на снобську репутацію премії.

Щодо поезії, то тут перемога Катерини Калитко зі збіркою "Бунар" для мене теж цілком логічна і справедлива. Мені взагалі видається, що Калитко - ідеальний репрезентант премії "Літакцент", тим більше, торік ця авторка теж була в короткому списку зі своєю новелістикою. "Бунар" - збірка композиційно струнка і при цьому далеко не заумь, читати її може бути цікаво і гравцям у бісер, і простим смертним (таким, як я). Щодо збірки іншого переможця Остапа Сливинського нічо сказати не можу, бо не читала.

 У номінації "Літературознавство" теж було два переможці: Володимир Панченко із роботою про Миколу Зерова та Ганна Улюра з есеями "365: книжка, щоб справляти враження культурної людини". Я, звісно ж, сплю і бачу, як справляти таке враження, тож хутенько прочитала цю книжку. Якщо серйозно, то "365"  - це чудовий приклад того, якою мають бути (і будуть) книжки майбутнього. Вони мають бути арт-об'єктами. Якби "365" не була таким об'єктом, то більшість блогерів з інстаграмчика навряд чи взялися долати досить складні, хоча й справді цікаві, іронічні есеї авторки про різні, часом украй специфічні книжки. Тому я рада перемозі цієї книжки, бо це прекрасний експеримент, який довів, що прикольні стильні колажі можуть заманити читача на рілі хард читацький вей.

Номінація "Поезія і проза для дітей" для мене поки що найменш цікава, але з книжкою переможниці Ольги Купріян "Щоденник Лоли" я знайома через окремі уривки. Ці уривки мене не вразили аж ніяк, а зв'язок із серіалом "Школа" для книжки, радше, антикомплімент. Я не раз цікавилася в своїх учнів, як їм цей серіал, і більшість вважає, що це повне дно. Знов-таки, це не мої враження, а учнівські. І враження не від книжки, а від серіалу. Але ось вся ця історія аж ніяк не сприяє тому, щоб я прочитала "Щоденник Лоли" колись. Хоча, може, і зроблю це суто з цікавості, адже не просто так, мабуть, журі віддало перевагу саме цій книзі.

Отже, завдяки преміям "Літакценту" я точно прочитаю:  роман "Лазарус" Світлани Тараторіної і, можливо,  "Щоденник Лоли", а також "бульконосну" книжку Катерини Бабкіної та Марка Лівіна "Сила дівчат" (хочу порівняти з "Дівчата можуть все" і "Казками на ніч для дівчат-бунтарок"). А ще в мене з минулого року лежить нечитана книжка Михайла Назаренка "Поховання на могилі" (переможець минулого року в номінації "Літературознавство"), теж незле було б дістатися нарешті.

Але все це зроблю, коли завершу "Пісню льоду й вогню" Джорджа Мартіна. Здається, це буде не скоро, хоча, з огляду на "інтенсивність" нашого літпроцесу, за законами якого все можна прочитати в листопаді, час іще є. 

Воєнна проза в сучасній українській літературі

"Воєнна проза в сучасній українській літературі" - це назва лекції моєї колеги і книгоподруги з Інституту філології Марини Рябченко. Чому я вирішила лишити у блозі кілька рядків про цю лекцію? По-перше, з очевидних причин актуальності. Фіксувати побачене в охудожненому вигляді (більш чи менш вдалому) - це надважливе завдання сучасних письменників, надто якщо ці письменники - бійці та бійчині. Друга причина - радість за людину, яка знайшла "свою" живу наукову тему і живе в ній не тільки як науковець, а і як волонтер. Це гідно поваги і розмови. Маринині коментарі про літературу війни можна знайти на радіо, а я просто лишу тут кілька імен і Марининих спостережень, щоб повертатися сюди час від часу. Так що зараз будуть не мої думки, а конспект лекції Марини Рябченко, переписаний із блокнота у блог.

Отже, літературу війни можна розглядати у сегменті "високої літератури" і літератури так званої "масової". Висока література - це, наприклад, "Інтернат" Сергія Жадана або "Довгі часи" Володимира Рафєєнка. Обом письменникам тема не чужа, оскільки вони родом зі Сходу України.

Щодо "масової" літератури, то тут тема війни в кращому разі може бути загорнена у жанр мелодрами, бойовиків ("Укри" Богдана Жолдака). У гіршому - це соцреалізм з українським обличчям, або графоманія звичайна поширена  - Марина називає у цьому контексті, наприклад, роман "Брати" Василя Іванини. 

Авторів, що пишуть про війну, можна поділити на дві категорії: цивільні (письменники, волонтери, журналісти), а також безпосередні учасники АТО (мобілізовані письменники або добровольці) і бійці, які до війни не мали письменницького досвіду. Марина переважно розповідала саме про останню категорію авторів, бо якраз про них відомо найменше. Загалом повний список літератури про війну із 150+ книжок можна знайти у "Книжкові сотні" Ганни Скоріної  тут, але читачу поза темою явно знадобиться фільтр, тож я вирішила поки зупинитися на тому, про що розповідала Марина.

З погляду мови, книжки є і українською, і російською мовами. Жанрово це і романи, й оповідання, новели, мелодрами, бойовики, ба навіть графічні романи і комікси. І перед тим, як звести назви творів у список, скажу ще що, на думку Марини, сучасну воєнну прозу неправильно називати лейтенантською прозою, штибу, "В окопах Сталинграда" Некрасова або "Людини і зброї" Олеся Гончара.  Різниця в тому, що лейтенантська проза  - це все-таки компроміс між владою і бійцем, а тому література ця ідеологічна. Тобто умовно вільна. Тоді як сучасна воєнна проза в Україні переважно неідеологізована (за окремими винятками).

Ну а тепер - список. Із нього я читала майже нічого, тому нехай собі тут трохи побуде, згодиться. Виділяю те, що з лекції захотілося читати найбільше.

Сергій Гридін "Сепари"

Валерій Пузік "Моноліт"

Костянтин Чабала "Вовче"

Григорій Обертайло "Скепсис"

Борис Гошко "Люди війни" (мелодрама)

Сергей Сергеевич (Сайгон) "Грязь"+#картінки_от_сайгона

Мартін Брест (Олег Болдирев) "Піхота", п'єса "Ато в Середзем'ї" (атовське фентезі? інтргує :)

Дмитро Якорнов "То АТО"

збірка "12 друзів хунти"

Валерія Бурлакова "Життя P.S"

Василіса Трофимович "Любов на лінії вогню"

"Путешествия долбоклюя"

Артем Чех "Точка нуль" (читала)

Це - частина згаданих на лекції видань. Є де розвернутися, як кажуть. Хоч від лекції минуло вже два місяці і зараз читаю я зовсім інші книжки, мене не полишає відчуття недочитаності чогось важливого, чогось такого, що не можна ігнорувати. Я не знаю, який художній рівень цих книжок, які долі їхніх авторів, але тим цікавіше у все це колись поринути. Тому пост лишаю передусім для себе, але якщо комусь це теж цікаво, буду тільки рада.