Що почитати підліткам на канікулах

Батьки учнів часто питають, що цікавого можна порадити почитати їхнім дітям-підліткам. Я мудрувала якісь теорії, згадуючи, що читала в їхньому віці. А потім вирішила, що краще запитати тих учнів, які самі люблять читати і мають про що розповісти. Колеги допомогли опитати наших читак, і ось такий результат :) Що почитати підліткам на канікулах

Найкращі книжки 2018 року: тепер вже за моєю версією :)

Читацький 2018-й був насиченим і непростим. Насиченим, тому що я прочитала 100 книжок і робила це на на швидкість, а просто якось так вийшло: переважно у транспорті і перед сном, часом на нечисленних лінивих вихідних. Гіпотеза про біг поки що працює: чим більше й частіше читати, тим невимушеніше виходитиме.

Непростим цей рік був тому, що я повсякчас губила свої блогерські орієнтири. На запитання "для кого?" чесна відповідь була "для себе", але якось так трапилося, що чимало людей потрапило в мої комунікативні овиди і я не хочу їх відпускати, а блог й інші види обміну книговраженнями стали невіддільною частиною мого дозвілля і навіть щастя. Тут нічого не змінилося, я надалі щаслива знати цих людей і дружити з ними. 

Водночас книгоблогерство привело мене до співпраці з видавництвами, і цього року я вирішила фільтрувати кількість відгуків саме у форматі "ви мені книжку – я вам відгук". Свідомо пригальмувала з цим і взагалі дуже мало писала, хоча читала удвічі більше, ніж завжди. Хочу вірити, що це ознака дорослішання. 

Менше з тим, багато цікавого довколакнижкового трапилося зі мною минулого року.

По-перше, це участь у конкурсі художнього репортажу "Самовидець" і потрапляння до короткого списку. В Україні не дуже багато конкурсів, яким я довіряю, але "Самовидець" із таких. Передусім я люблю його як читач і саме читач із мене поки що кращий, ніж автор. Художня репортажистика мене підкорила, бо в ній є те, чого порівняно мало в нашій прозі: динаміка розвитку подій без навару зайвих рефлексій. Звісно, репортажистика – не художня література, тому порівняння не зовсім адекватне, але що я вдію, якщо це для мене терапія? :) Поясню, чому: блог "Читацький щоденник" задумувався як блог про актуальну українську літературу, а її в нас із року в рік ну дуже мало. А те, що є, часто любимо всупереч, а не завдяки. Звісно, я не знаю всієї картини, але з того, що знаю, поки що висновки саме такі. Хоча, думаю, це нормально: таке життя, зокрема, і літературне. І от те, чого мені як читачеві поки що бракує від художки, віддає художня репортажистика. Тому "Самовидець" і книжки в цьому жанрі – одне із найкращого, що було зі мною минулого року.

По-друге,  восени мене запросили на радіо розповісти про книжки. Взагалі, я вже бувала на радіо, не скажу, що це для мене щось нове. Але мені ніколи не подобалося, що я там розповідаю. А цього разу, можна сказати, була задоволена собою відсотків аж на 90 %. 

По-третє, клуб "Тьюторідз", який ми з колегами організували в студії, живий і здоровий. І хоча загалом ми прочитали менше книжок, ніж у 2017-му, ці книжки були кращими. Провальних не було, як на мене. І перша зустріч у січні буде про "Мою неймовірну подругу", чи ж не круто? Це теж потрапляння в десятку.

По-четверте, знову провели рейтинг блогерів і знову мені видається, що вийшло об'єктивно про суб'єктивне. Хоча трохи мій азарт похитнувся, загалом задоволена.

По-п'яте, ми з колегами і самі творимо книжку: це підручник. Хочемо сказати своє слово в педагогіці. Але це більше про плани на 2019, ніж про підсумки 2018.

По-шосте, я виграла квитки на Книжковий Арсенал :) Дрібниця, а приємно. Чому я згадую про це в блозі? Бо завдяки цим квиткам я дізналася, що про існування блогу знають ну зовсім несподівані люди. Так що ніколи не знаєш, хто зазирає у тиху гавань "Читацького щоденника". 

Тепер від довколакнижжя до конкретних. Мій топ-5 найкращих прочитаних книжок цього року такий:

1. Елена Ферранте "Моя неймовірна подруга". Цей сплав масліту з "розумною" прозою мене просто підкорив+ще цей ідеальний серіал... Оскільки відгук є у блозі, не повторюватимуся, але це книжка із золотого читацького фонту, типу як "Ловець повітряних зміїв" або "Щиголь". Заувага: дівчатам буде цікавіше її читати.

2. Ростислав Семків "Як читати класиків". Вона про насолоду від читання, а я саме визначилася, що читаю передусім заради насолоди. Я провела кілька годин біля Дніпра на абсолютно порожньому пляжі, читаючи цю книжку, і відчувала чисте щастя від розмови про книжки. Просто так зійшлися зорі. І за це книжці вдячна.

3. Анджей Сапковський "Відьмак". Один з учнів мені порадив почитати, і я провела місяць весни разом з Геральтом і його пригодами. Зрозуміла, що фентезі не таке вже мені й чуже. Вирішила, що і у 2019-му читатиму фентезі і вже навіть почала. Так що імена Джона Сноу й Даєнеріс Таргаріен щось вже означають і для мене)

4. "Veni, vidi, scripsi: покоління вільних": збірка художніх репортажів, де є і мій. Книжка знакова, бо тут матеріально втілене моє читацьке захоплення жанром, що переродилося у спробу авторства. 

5. Макс Кідрук "Де немає Бога". З цією книжкою цікаво: бо я, як то кажуть, "топлю" не так за цю книжку (моя улюблена – "Зазирни в мої сни"), як за загальну ідею творчості Макса Кідрука, який з року в рік пише захопливі романи, експериментує із сюжетом і справді піклується про читача. Чесне жанрове читво хорошого рівня. Таке в нас трапляється значно рідше, ніж безплідні претензії на елітарність.

Є ще кілька книжок, які я радо рекомендую іншим.

1. Джеффрі Євгенідіс "Третя стать". Тягуча, як нитка шовку, історія кількох поколінь родини грецьких емігрантів до Америки, у яких у результаті кровозмішання народився/народилася гермафродит. Історія не про біологію (хоча є і це), а про цінності. А раз про цінності, та ще й гарно написано, то читати аж бігом.

2. Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта". Книжка 2017 року, але як це я її так проґавила торік? Ну, нічого, краще пізно, ніж ніколи. Люблю такі детективи, коли одна подія подана у фокусах багатьох свідків. Початок схожий на "Твін Пікс", але атмосфера там зовсім інша. Екранізація теж ок.

3. "Нові правила ділового листування" Максима Ільяхова. Моя любов до інформаційного стилю триває з часів "Пиши, скорочуй". Книжка про те, як грамотно листуватися з колегами, роботодавцями. Але для мене вся ця ідея про те, як мислити ясно і як поважати інших. Мені дуже сподобалося, просто мастрід для кожного, хто хоче нормально писати й ефективно (вибачте за слово) спілкуватися з іншими.

4. Юрій Андрухович "Коханці Юстиції". Епічне повернення Патріарха. І продуктивне: "Книга року БіБіСі", як-не-як.

5. Айн Ренд "Ми живі". Була скептично налаштована, але від читання було не відтягнути. Книга для спраглих цілісних епічних характерів (але не пам'ятників). Передусім про кохання, про вибір, про те, як історія ламає хребет (антикомуністичний роман, але без кривого дзеркала розіп'ятих хлопчиків).

Без розчарувань не минулося теж. Принагідно згадаю 5 книжок, перша з яких реально жесть, а чотири інші - просто не мої.

1. Остап Дроздов "№1". Антихудожня словесна істерика, вочевидь, дуже хворобливого автора, що "любить себе до сліз". Якось мені вдавалося щасливо уникати аж такого лютого трешу, але тут найшла коса на камінь. І досі іскрить відразою.

2. Майкл Ондатже "Англійський пацієнт". Це дуже-дуже нудно. Пофіг на стиль, коли повіки цілуються на кожній сторінці і цей поцілунок приносить більше втіхи, ніж слова на сторінках.

3. Салман Рушді "Два роки, вісім місяців і двадцять дев'ять днів". Розумію, що просто не з того почала, але теж було наскільки нецікаво, що якби не челендж, не дочитала б нізащо. Утім, колись наважуся на дубль два, не випендрюватимусь і прочитаю таки "Опівнічних дітей".

4. Таіс Золотковська "Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки". Знов-таки, проблема в мені. Просто я інакше уявляю шлях творення книжки і от, скажімо, книжці "Про письменство" Кінга вірю, а от цій зовсім ні, надто все спрощено. Хоча кілька цікавих вправ є. Оскільки більшість блогерів шаленіє від цієї книжки, вирішила, що просто візьму і прочитаю книжку Таіс Золотковської "Лінія зусилля", і якщо там буде цікаво, заберу свої слова назад. А поки спогади лишилися тільки про інстаграмну обкладинку і дику пораду писати в кумедній шапочці, якщо інших важелів впливу на свою волю автор знайти не може.

5. Мирослав Лаюк "Світ не створений". Цей невдалий, на мій погляд, роман не змінить мого інтересу до постаті Мирослава Л

аюка, адже три його книжки мені сподобалися. І все-таки "Світ не створений" вийшов жадібний на глобальну ідею сказати про багато що, але зробити це в якомусь такому шаленому клаптяному темпі, що аж не по собі.

Наостанок скажу таке: книжки книжками, але без розмов про прочитане було б не так цікаво жити. Кілька інших блогерів міцно увійшли в моє життя і навіть набули якоїсь нової якості спілкування. Наприклад, завдяки блогу я познайомилася з чудовою журналісткою, а тепер так склалося, що я навчаю її не менш чудову сестру)) Це вже не тільки про книжки, і я цьому радію. Траплялось і навпаки: була дружба, а потім Катя завела своє "Кубельце Каті", і тепер ми колеги по хобі) Є кілька людей, яких я особисто не знаю або знаю мало, але за якими стежу з мало не родинною теплотою, радію їхнім успіхам і довіряю наскільки, що саме з вірою в їхній смак вигадала рейтинг блогерів. 

Словом, дякую книжкам, дякую і людям. Сподіваюся, що читацький-2019 буде чудовим! 

Аналіз рейтингу блогерів

14: 00 Щойно натрапила в мережі на коментар про непотрібність і необ'єктивність рейтингу книгоблогерів, і ось змушую себе розставити крапки над "і" передусім для себе. 

Мета рейтингу – вихопити певний зріз читання в 2018 році. Це як у наукових дослідженнях: завдання не в чомусь переконати, а для початку проілюструвати, описати, на що саме активні читачі звернули увагу в цьому році.  

Об'єктивних рейтингів про літературу не існує й існувати не може, тому що кожне окреме читання – це бульбашка довкола конкретної людини зі своїми смаками/несмаками. Кожен блогер підтвердить, що загальний рейтинг із його особистим перетнувся тільки в кількох  виданнях. Менше з тим, десь колись ці бульбашки перетинаються, і мені було цікаво, де саме. Важливо, що точки перетину вже вдруге поспіль виявилися не так вже й далеко від результатів відомих рейтингів за участю професійних критиків. 

Далі. Рейтинг призначений для широкої аудиторії і слугує передусім орієнтиром для тих, хто губиться в книгарнях. Звісно, він не претендує на всеохопність, зате претендує на безпосередність вражень без снобізму. Це круто, що з-поміж переможців є книжки в жанрі фентезі, трилери, ба навіть комікс. Це чесно. 

Так, було б класно удосконалити рейтинг, розбити на більше категорій, якось краще сформулювати окремі, в ідеалі якось відзначати авторів-переможців, та й перекладачів теж. Бо, зокрема, цей рейтинг – спосіб сказати "дякую" тим видавництвам, авторам і перекладачам, які роблять читацьке дозвілля яскравішим.  

Особисто я знаю далеко не всіх блогерів-учасників, але кожен і кожна, кого знаю, варті довіри (я роками їх читаю і тішуся, що вони не забивають на цю справу, хоч у житті мають купу інших нібито важливіших справ – роботу, родину, інші хобі). Тому капець як прикро читати щось типу "ну і хто всі ці люди". Ну, погугліть, хто вони, перш ніж робити якісь висновки. 

Словом, якось неприємно. Не те щоб я чекала якихось приємностей – найприємніше було, як завжди, працювати  і спостерігати за результатом+виписати для себе кілька книжок, які я цього року пропустила. Але все ж мене дуже збивають часом з пантелику недоброзичливі люди з чужих стрічок, бо я й так маю купу сумнівів щодо всього, а тепер то й узагалі не хочеться нічого робити. 

16:59
Написав іще один активний читач із питанням, чому саме ці блогери? А не ось ці, наприклад. Відповідь: бо я не знала про них, а на анкету, опубліковану в соцмережах, вони не відгукнулися. Запитаю наступного разу (якщо він буде).
Шановні читачі, якщо ви хочете долучитися до рейтингу, то можете писати мені прямо зараз, я вас запишу і не забуду написати наступного разу.

Найкращі книжки 2018 року за версією книгоблогерів

Відповідно до результатів цьогорічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, кожен третій українець протягом року не брав до рук жодної книжки. Третина з учасників опитування прочитала від 1 до 5 книжок. І тільки 2 відсотки респондентів читає понад 50 книжок на рік. Частина з найактивніших українських читачів – книгоблогери, тобто люди, які не тільки багато читають, а й люблять говорити про прочитане. А наприкінці року ще й ділитися підсумками, формуючи особисті топи най-най-книжок.

Цей рейтинг – результат спільного голосування двадцяти дев’яти  книголюбів, які в середньому читають по 75 книжок на рік, тобто за багатьох-багатьох українців. Читають самі й ненав’язливо надихають до цього заняття інших – відгуками зі світлинами Інстаграмі, роликами на буктьюбі й дописами в особистих блогах або блогах видавництв… Усе це –  не для фіксування місця книжок в літературному процесі, без особливих амбіцій скерувати смак читачів у певне русло чи, не приведи боже, “з виховною метою”, а передусім заради задоволення. Ось чому мета цього рейтингу – поінформувати про важливі книжки, які, ймовірно, збагатять дозвілля тих читачів, яким для комфортного перебування в книгарні потрібен компас.

Топ-10 найкращих художніх книжок українських авторів

Головні питання анкети стосувалися топу-5 найцікавіших художніх книжок українських авторів, а також найкращих перекладених цього року творів іноземних авторів. Отже, з-поміж українських книжок читачі найактивніше віддавали голоси за такі видання:

1. Макс Кідрук “Де немає Бога”
2. Іларіон Павлюк “Білий попіл”
3. Сергій Жадан “Антена”
4. Володимир Аренєв “Дитя песиголовців”
5. Алевтіна Шавлач “Пампуха”

Не набагато менше голосів отримали такі книжки:

6. Дорж Бату “Франческа. Повелителька траєкторій”

7. Роксолана Сьома “Світи суміжні”

8. Юрій Андрухович “Коханці Юстиції”

9. Артем Чапай “The Ukraine”

10. Наталія Матолінець “Гессі”

А що з нон-фікшном?

В анкеті, куди блогери додавали відповіді, умисно не було окремого питання про український нон-фікшн: результати минулорічного опитування засвідчили, що навіть найактивнішим читачам важко відповідати на це запитання, а тому годі вибудовувати якісь узагальнення. Проте все ж одна книжка побила всі рекорди: це “Як читати класиків” Ростислава Семківа. Більше жодне нон-фікшн видання не здобулося на таку кількість згадок.

Принагідно до нон-фікшну можна помітити ще й таку тенденцію: мало-помалу в рейтингу з’являються книжки українських художніх репортажів. Так, кількість згадок ще дуже мала, щоб говорити про якесь глобальне явище, але і торік, і цього року книгоблогери згадували художні репортажі у списку головних книжок року. Тому любителям жанру окремі блогери радять почитати “Наші інші” Олесі Яремчук, “Над прірвою в іржі” Павла Стеха і фіналіста Книги року-БіБіСі  “The Ukraine” Артема Чапая.

Шість улюблених перекладних книжок 2018 року

На відміну від минулого року, коли блогери ніби за помахом чарівної палички голосували за ті самі книжки, цього року вибрати десятку виявилося неможливим: книжок багато і вони різні, що вже й казати про неоднаковість читацьких уподобань книгоманів. І все-таки шість видань умовного спільного знаменника виокремити вдалося. Це:

1. Елена Ферранте “Моя неймовірна подруга”
2. Джеффрі Євгенідіс “Середня стать”
3. Ґейл Ханімен “З Елеонор Оліфант усе гаразд”
4. Арундаті Рой “Бог дрібниць”
5. Ніл Ґейман “The Sandman. Пісочний чоловік. Том 2. Ляльковий дім”
6. Кейт Аткінсон “Життя за життям”

Щодо перекладного нон-фікшну, то тут блогери виокремили дві книжки. Це:

1. Річард Фейнман “Та ви жартуєте, містере Фейнман”
2. Деніел Ґоулман “Емоційний інтелект”

Також блогерам запропонували оцінити переклади 2018 року й виокремити найбільш вдалі. З-поміж них найчастіше згадували такі книжки:

1. Арундаті Рой “Бог дрібниць” (переклад Андрія Маслюха)
2. Кейт Аткінсон “Життя за життям” (переклад Ярослави Стріхи)
3. Ніл Ґейман і Террі Пратчетт “Добрі передвісники” (переклад Олеся Петіка та Бурштини Терещенко)
4. Кейт Фокс “Спостерігаючи за англійцями” (переклад Марти Госовської)

Учасники голосування

Як і будь-який рейтинг, цей не претендує на об’єктивність, оскільки є таким собі середнім арифметичним на перехресті різних читацьких усесвітів. Для тих, хто хоче ближче познайомитися з ними, лишаю координати:

Валєйка («valieyka_about_books»), Гульбану Бібічева («bibicheva.com»), Оксамитка Блажевська, Катерина Воєвська («Кубельце»), Яна Грицай («Єдиноріжки Time»), Тетяна Гонченко («Непозбувний книгочитун»), Даша (Beauty and Gloom), Ірина («Imagination»), Ірина («Ultimoirene»), Люда Дмитрук («Вишневий цвіт»), Юлія Дутка (Tar_El), Анна Єкименко-Поліщук («Color Life by Anna»), Ігор Зінчук, Алла Комарова (блог «Кіно, вино і доміно»), Анна Лисенко-Гурська («AnnikaBlog»), Юлія Лісовська («Ділюсь прочитаним»), Віталіна Макарик («Куточок для книг»),  Юлія Малета, Ольга Млиновська («A Woman Who Reads»), Олеся Муц, Аня Остапчук, Ксеня Різник («Етажерка»), Тетяна Синьоок («Читацький щоденник»), Ксенія Сокульська (Vaenn’s), Катерина Толокольнікова («What are you reading?»), Ірина Хомчук («Сонячна скарбниця»), Ксеня Шпак, Robert Menus (блог «Intelectless»), Yeva Wild (Yevalib).

Джерело: Найкращі книжки 2018 року за версією книгоблогерів

Притча з Богом і без нього

Якщо роман про авіакатастрофу починається епіграфом із Жозе Сарамаго, а в заголовку є слово “Бог”, то ясно одне: це не роман про авіакатастрофу. Зараз буде щось на зразок притчі, а решта – упаковка.

Почнімо з упаковки. Семеро людей вижило в авіатрощі – і це ніби добре. Вони опинилися в недоступних для рятувальників горах – а от це вже погана новина. Що роблять люди в екстремальних ситуаціях, де навіть Бог їх не побачить? Правильно: одні звіріють, інші лишаються людьми. Передамо привіти “Володарю мух” і читаємо далі.

А далі виявляється, що не кожному з потерпілих хочеться співчувати. Один заздрісний американський спортсмен, друга лікарка-ізраїльтянка, що несвідомо вчинила злочин, третя українка в розпачі: вона рятує сина-контрабандиста-невдаху, четвертий – німецький політик, для якого політика аж ніяк не споріднена праця, у п’ятого, росіянина, травматичні спогади про батька, шостий таємний кардинал, після “історії” якого хочеться помити руки, сьома – іранська дівчинка, мама якої загинула в літаку. Ось вони, десять, тобто сім негринят на схилі недоступної гори десь між Китаєм і Пакистаном. А з ними – їхні гріхи, драми і питання: кого Бог з оснащенням рятувальників не врятує і чи буде це справедливо? Чи, може, де немає Бога, там немає і причин з наслідками, а тільки сліпа воля випадку?

Попри інтерес до того, кого автор на правах Бога не позбавить життя, мене у тексті привабило ще кілька речей. По-перше, нетипові для сучасної української літератури теми, як-от: торгівля органами, священики-педофіли, наркоторгівля, американський футбол... Зрозуміло, що в зарубіжній літературі це не є щось унікальне, але в нас про таке пишуть рідко. Це, до речі, одна з головних причин, чому я з року в рік чекаю на книжки Макса Кідрука.

По-друге, суто з погляду читацького комфорту, мені подобається інфантильне відчуття, що автор опікується читачем і сам для нього щось відкрив, проаналізував і подає на тарілочці, а нам лишається тільки перейматися долями персонажів. Автор переймається, щоб ось тут читачеві було страшно, тут сумно, ось тут все розжуємо, а це читач, можливо, сам погуглить.  Ось ваші імовірні запити в гуглі після прочитання роману “Де немає Бога”: “загибель тургрупи Дятлова”, “українські в’язні в Таїланді”, “Бостон, сексуальний скандал”, “Сирія, торгівля дитячими органами”... Як на мене, бажання читача шукати більше не від роздратування, а через захоплення – це неабияка ознака довіри до автора. Водночас Макс Кідрук не відходить і від українських реалій, наприклад, в одній із ліній ідеться про конфлікт між батьком, що добровольцем пішов у АТО, і його сином, який вирушив на заробітки в Москву і не вважає війну між державами чимось таким, що його стосується.  

Що не сподобалося

Попри загальне захоплення романом, не можу не згадати про його недоліки. Перший – задовгий початок. Поки жертви вирушать нарешті злощасним рейсом, читач дізнається про побудову літака, турбіни і тріщини в обшивці, але це надто відволікає від головних ліній.

А ще мене мало захопила лінія спортсменів та й загалом історія про американський футбол. Видно, що авторові ця тема дуже цікава, однак тут пазл явно зійдеться не з усіма читацькими всесвітами.

Натомість особливо вразили лінії священика і політика. Під час прочитання згадувала фільм “У центрі уваги”, а також вірусне відео про кошеня посеред траси, яке за крок до загибелі врятував чоловік, зупинивши своє авто. А ви замислювалися, як те кошеня могло там опинитися?

З-поміж інших

Хоч з-поміж інших книжок Макса Кідрука ця не є моєю улюбленою (фаворит – “Зазирни в мої сни”), я вже третій рік вболіваю саме за Макса Кідрука на всіх рейтингах і преміях. За здатність автора розбудовувати жанрову літературу до нового для України рівня, за те, що книжки Кідрука можна порадити друзям, далеким від сучасної української літератури, а також за те, що ці романи “мирять” всесвіти критиків із всесвітами читачів, спраглих захопливих історій.

Неймовірна подруга і ймовірне задоволення

Читання "Неаполітанського квартету" Елени Ферранте спершу нагадувало мені читання жахів. Я весь час думала: "О боже, як добре, що в мене не так! яке щастя, що я в безпеці! Яка радість, що мої дружби не хворобливі і не травматичні. Я в будиночку!". На другій книжці мене трохи пересмикувало: ну що це за мильна опера? Кожна книжка починається банальним "у попередніх серіях ішлося про таке", а закінчується в найкращих традиціях серіалів: на найцікавішому місці. Утім, цей квартет романів, попри очевидні традиції літературного миловаріння, мене по-справжньому захопив, а до четвертої книги не лишилося сумнівів, що   "Неаполітанський квартет" треба читати всім: це більше ніж історія про хворобливу дружбу двох різних дівчат, що виросли в бідному кварталі повоєнного Неаполя. 

Ліла і Лену – подруги, що з дитинства почуваються конкурентками. Кожна хоче вибратися з бідності, у якій зростала, і кожній це по-своєму вдається, хоча часом і дорогою ціною. Різні за характерами, дівчата по-різному вибудовують своє майбутнє: одна стає письменницею, вдало виходить заміж, мандрує світом, інша ніколи не виїздить із Неаполя, як там мишка із притчі, збиваючи молоко в масло, щоб не потонути. При цьому Ліла постає як рішуча, суперрозумна  й мегакрасива дівчина, а Лену – гарна, але не така, як Ліла, розумна, але до Ліли їй далеко. 

Мені не подобалася ані Ліла, ані Лену, але протягом всієї історії я почувалася залученою до доль обох героїнь, і їм обом співчувала, часом пишалася ними, а часом не могла зрозуміти: ну як так тупо можна пустити своє життя під три чорти? Менше з тим, авторка вміло скеровує сюжет так, що не нудно ані миті, усі чотири книжки пролітають так, що не хочеться з ними прощатися. Успіхи й поразки обох героїнь вибудовані вміло, тут порушено багато соціальних проблем (фашизм/комунізм, феміністична  проблематика, проблеми сексуальних меншин), але основою романів є історії однієї дружби і кількох кохань. Історії про фортуну і про дурість, і про вміння виплутуватися із жахіть та змінювати своє життя на краще.

Стиль Елени Ферранте легкий, книжки ковтаються одна за одною, зупинитися неможливо. Оскільки події розгортаються із дитинства і до старості героїнь, протягом читання я встигла зжитися з ними, тому розлучатися було важко. А раз розлучатися важко, значить, книжка хороша. 

Що конкретно тут мені сподобалося?

1. Неоднозначне ставлення до Лілу й до Лену. З жодною з героїнь мені не вдавалося співвіднестися, але в окремих ситуаціях я захоплювалася й ненавиділа кожну з них. Через те, що до образів не звикаєш, читати цікаво. Персонажі повнокровні й цікаві через недоліки. Я таке люблю.

2. Неоднозначна дружба. А хто сказав, що дружба – це вияви благородства без права на помилку? Казочки? Життя часом свідчить про інше. Іноді основа дружби – це заздрість, адже заздрість – це визнання чужої переваги. Утім, час шліфує. Хоч мені, повторюся, така концепція дружби чужа, все ж загалом життєподібність історії вражає.

3. Багатоманітність другорядних персонажів. Тут і кримінальні авторитети Солара, і тихий, непримітний Енцо (авторка показує, як із тихонь виростають справжні чоловіки, які не словом, а ділом доводять свої почуття), і порожній красунчик Ніно, що свою слабкість і ницість маскує під амплуа "не такий, як всі" (ненавиджу цей образ, от просто все найгірше в чоловіках утілено в ньому), і пристосуванець Ріно, й прісний інтелігент П'єтро... 

4. Несподівані повороти

Кожна з героїнь досягає успіху і пробиває дно свого життя не раз і не двічі на книжку. Усі ці шалені заміжжя й бурхливі розлучення, дружба-ворожість і знову дружба... Ліла й Лену сміливо  роблять те, на що в реальному житті наважилися б одиниці, тому спостерігати за їхніми драматичними поворотами доль цікаво.

5. Усвідомлення того, що ми, жінки, живемо у прекрасному сучасному світі (порівняно з відносно недалекими реаліями середини 20 століття). Там жінки мало що знали про контрацепцію, були вимушені рано одружуватися з примусу, здобуття освіти вважали рідкісною усмішкою фортуни... Усвідомлення, що, попри всі негаразди, зараз ситуація краща в мільйон разів, забезпечує ефект безпечного "будиночка".

Єдине, що в книзі трохи дратувало, так це переоцінки образу Ліни. У неї  до скону закохується 3/4 персонажів. Це ну дуже вже неправдоподібно (хоча можна сперечатися, знаю, тим більше, про Лілу пише Лену, яка не може об'єктивно оцінювати подругу).
Також знаю, що декому книжка видається нудною через формат щоденника. Ну, таке, на колір і смак фломастери різні. Мені було дуже цікаво.
Загадкову біографію авторки Елени Ферранте я лишаю поза відгуком, просто скажу, що авторки майже ніхто не бачив, вона рідко дає інтерв'ю і веде непублічний спосіб життя. Відповідно, про неї чимало домислів. 

А ще, люди, дуже-дуже раджу вам подивитися першу серію "Моєї неймовірної подруги" від HBO, яка вийшла минулої неділі. Я отримала колосальне задоволення як від картинки, так і від гри акторів. Дуже чекаю наступної серії. Дивіться, читайте, провалюйтеся в цю історію. 

Що почитати чоловікам і не тільки їм

У понеділок мене запросили на РадіоМ розповісти про книжки. Цікаво вийшло: за тиждень до цього я знічев'я слухала програму про те, що радять чоловіки почитати жінкам. Зокрема, вони радили "Хюґе", а також книжки, які мають "розвивати в жінок почуття гумору". Я написала злий комент, типу, без почуття гумору серйозно сприймати пораду "Хюґе" не можна. А потім гість, який "Хюґе" і порадив, витягнув моє ім'я в лотерейці-розіграші книжки "Таємне життя розуму". Так я виграла віватівське видання про внутрішні механізми мозку, отже, думаю, зможу тепер розвивати почуття гумору на професійному рівні :)  Та на цьому не закінчилося: мені написали про виграш і запросили на програму-відповідь: а що жінки радять почитати чоловікам? Ось що вийшло.