Я вмію читати із трьох років, і в школі це вміння завжди надавало мені впевненості, що я можу впоратися з будь-яким предметом. Адже я вмію читати, я розумна. Зараз, звісно, розумію, що нічого геніального в мені нема і не було - просто мені пощастило з мамою, яка займалася зі мною з раннього віку. І переваги таких занять не у швидкості читання, не в механічному стуленні літер докупи. Це вміння дало мені відчуття, що навчатися - цікаво. І я досі не знаю, що може бути кращим, ніж оце відчуття.
На місці читання в такому сенсі може бути будь-що - ліпнина, спорт, проби грати на музичних інструментах, малювання, вирізання. Усе це - інструменти розвитку. А завдання розвитку - прищепити людині радість від самодосягнень, показати його перспективи у контексті сучасного життя та допомогти знайти шлях, яким людина зможе іти далі та вчитиметься бути щасливою. Це, на мою думку, і є "розвиток гармонійної особистості".
"Після трьох уже пізно" Масару Ібуки - це книжка, у якій обстоюється концепція раннього розвитку. Базується ідея на тому, що до трьох років у дитини формується найбільша кількість нейронних зв'язків і що саме в цьому віці дитині не потрібна ані зовнішня, ані внутрішня мотивація до навчання: усе є навчанням. Звісно, заголовок провокує на контраргументи: кимось батьки особливо не займалися, але він чи вона все одно виріс/виросла чудовим фахівцем/фахівчинею у чомусь і щасливою людиною. Що ж, прекрасно, каже автор, але як дізнатися, якими ви були б, якби батьки приділили вам трохи більше часу?
Безперечно, після трьох не пізно і взагалі мало що в житті таки справді пізно з віком. Просто що раніше, то легше, якщо ідеться про розвиток мозку. Наприклад, автор стверджує, що дитина може навчитися кататися на роликах одночасно з ходінням. І що ще раніше може навчитися плавати. Ну і навіщо дитині вчитися плавати в такому віці? Щоб ефективніше розвивати тіло, а розвиток тіла - це, знов-таки, розвиток мозку. А ще дитині варто ставити класичну музику, показувати витвори живопису. Звучить ніби трохи нереалістично.
Якось одна колега з попередньої моєї роботи, дізнавшись, що в нас тімбілдинги та всяке дозвілля зазвичай відбувається у форматі "повчитися чогось разом перед тим, як випити вина" сказала: "Вибачайте, я не за розвиток". Слово "розвиток" тут знецінене, і, очевидно, спотворене її уявленням про те, що навчатися - це каторга. Такого ставлення я дуже хотіла б уникнути. Думаю, що багато хто, почувши заголовок "Після трьох уже пізно", теж може подумати, що вони "не за розвиток", бо це казна-що бити дитину Бахом по голові й доконати Ренуаром у колисці.
Але мені ця ідея ну дуже вже подобається. Поясню, чому.
Я хочу показати дитині усе. Звісно, це "все" має коригуватися віковими особливостями. Не нав'язуватися. Я хочу, щоб у житті Данилка була і музика, і живопис, і прогулянки, і спорт, і читання, і спілкування, і споглядання. Я просто хочу показати, що це Є. Для цього мені самій доведеться багато в що заглибитися і що вивчити. Від дечого відмовитися. На чомусь зупинитися глибше - усе це підкаже мені саме він. Ми й зараз із ним займаємося тим, чим можна займатися із майже тримісячною дитиною: слухаємо казки, розглядаємо картинки, робимо якісь фізичні вправи, необхідні для цього віку. Але коли малюк більш охоче говорить своєю мовою із ведмедиками на бортиках ліжка, ніж слухає "Колобка", я даю йому спокій і не втручаюся. Якщо ведмеді й лисички - це більш цікаві співрозмовники, ніж я цієї миті, то прекрасно, я піду і почитаю книжку:)
Сама ідея того, що людство може похвалитися скількома здобутками, а я можу познайомити нову людину з ними, викликає у мене захоплення і трепет. І питання тільки в методиках, а методики - це навчання. До якого я з дитинства ставлюся трохи як до обов'язку, та все більше - як до гри.
Ось кілька ідей із книги, які мені імпонують.
1. Порядок важливий.
2. Не ростити генія (ніби його можна виростити, ха-ха). Ростити людину з ясним розумом та здоровим тілом.
3. Здібності дитини величезні, не треба їх обмежувати тим, що щось "рано". Треба працювати, щоб розвивати те, що є.
4. Оточення важливіше, ніж генетика.
5. Готових рецептів не існує, треба просто іти в цю подорож та індивідуально все відкривати.
6. Не ігнорувати плач дитини.
7. Ігнорування гірше, ніж балування.
8. Не сюсюкатися, не спотворювати мову, коли говориш із дитиною.
9. Нервозність батьків заразна.
10. Цікаве діти вважають правильним, а нецікаве - неправильним.
11. Неправильне харчування - тягар на все життя.
12. Важливість музичної освіти.
13. Важливість вивчення напам'ять.
14. Важливість рольових ігор.
15. Важливість розвитку дрібної моторики.
16. Важливість практичних дій.
17. Краще менше іграшок. Бо насправді - все іграшки (так я з'ясувала, що, виявляється, мій чоловік -це результат виховання Монтессорі, бо молоток і гвіздок - його перші іграшки))))
18. Важливість ліпнини, вирізання фігур із паперу.
19. Важливість спорту.
20. Освіта батьків.
Як і в кожній книзі, є тези, які мені не підходять. Наприклад, що бити дітей треба у віці, коли вони цього не запам'ятають і це не принизить їхню гідність. Або що телик може допомогти у розвитку.
Також недоліки статистики: у Паскаля було нещасливе дитинство, тому він нещаслива людина, але геніальний учений. І що з цього? Можна навести вчених, у яких було щаливе дитинство. І взагалі, багато якихось унікальних приватних випадків, які не переконують в універсальності. Хоча автор і каже, що універсальних методик нема. Також деякі речі звучать категорично, але я розумію, що це гачки, на які й має потрапити читач.
Що я беру собі з цієї книжки? Натхнення працювати з дитиною. Фіксацію активностей, які хочу спробувати. Розуміння, що самій доведеться вчитися і виходити із зони комфорту (хоча де та зона, коли в тебе маленька дитина?). І бажання читати такий нон-фікшн далі.
