Добра бабуся, зла бабуся

Добра бабуся

Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".

Так почалося знайомство з "Бабусею".

Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет  розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.

Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії. 

Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.

Зла бабуся

Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.

Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.

А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію  - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті. 

Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно. 

Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)

ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна  - у Німеччині, Ната - удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці  - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :) 

Чого не можна прощати?

«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна. Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників? Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою.

Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться. Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. 

Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? 

Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. 

Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947? ... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу). А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася. А тепер логічна загадка. Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах? А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони. «Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. 

Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.

Пальці книгоблогерів

Тижнів три тому російською книжковою блогосферою пронісся тайфун обурення.  Головний редактор видавництва "Фантом Прес" специфічно відгукнувся на сторінці в соцмережах про блогерські фоточки, на яких зображено книжку в руці.  

Блогери такої зверхності не стерпіли й запустили флешмоб за хештегом #бойкотфантому. Головний редактор боягузливо (або просто так) видалив свій пост. Але бурі було не зупинити) За хештегом в Інстаграмі можна простежити фотографії книжок видавництва в різних, не таких уже й убогих інтер'єрах, зокрема туалетних. Моя улюблена фоточка не із вбиральні. На ній бутафорська рука із кровкою біля книжечки "Фантом Прес". Поки блогери веселяться, бідному редактору співчувають через булінг. Тримайтеся, пане редакторе! На жаль, не всі на світі естети з великої букви. Не всі доросли до рівня такого прекрасного сайту, як сайт видавництва Фантом Прес. Перейдіть і насолодіться високою естетикою.

Поза тим, пальці пальцями, а в коментарях можна почитати про ставлення до книгоблогерів. Типу, вони інфантильні та істеричні, і за кого вони себе мають узагалі. Дехто навпаки радіє, адже таке активне обговорення - вияв демократії (звучить ніби: я сильний, упевнений в собі чоловік, у мене все вийде, гроші мене люблять). Хтось (як я) просто веселиться, адже це всього-на-всього кумедне непорозуміння між суб'єктивною (снобською) думкою редактора і блогерами.

А ще я просто уявляю: чи міг би хтось із головних редакторів провідних українських видавництв публічно наїхати на блогерів, діяльність яких складає частину піар-компаній їхніх же видавництв? 

І наостанок: іноді банан це просто банан, а фоточка книжки в руці - просто фоточка книжки в руці. Якщо там красива обкладинка, ніхто не зважає на руку. Чи зважає?

Не вір очам своїм: "Дон Кажмурру" Жуакіна Машаду де Ассіса

Що уявить читач, почувши слово "Макондо"? Вигадане місто зі "Ста років самотності". Родинні перипетії колоритних латиноамериканців із магічним флером. А взагалі макондо — це дерево, символ пам'яті й таємничості. Виходить, ідеться не про щось одне, як і належить пристойному, придатному для інтерпретацій символу. А віднедавна "Макондо" — це ще й видавництво, яке має на меті ознайомлювати українських читачів із доробком іспано- та  португаломовних авторів. 

Читай книги, будь Макондо
Такий слоган зустрічає відвідувачів фб-сторінки видавництва. Що ж таке "бути Макондо"? Співзасновниці Марина Марчук та Анабель Сотело Рамірез розповідають про це тут. Стати Макондо можна також прочитавши першу книжку видавництва — роман "Дон Кажмурру" класика бразильської літератури Жуакіна Машаду де Ассіса у перекладі Олексія Шендрика. На питання, чому вибір зупинився на цьому авторі, Марина Марчук відповідає так: "Машаду де Ассіса називають  бразильським Левом Толстим. Тільки схожість не в тематиці, а в масштабі постаті". І період, до речі, той самий — друга половина 19 століття. Час, коли на українськім літературнім полі порядкували народники, а модерністи вже гострили свій меч протистояння.

Не магічний реалізм  

Перед ознайомленням із романом бразильського класика на горизонті мого читацького очікування витали загадкові духи померлих, адже я хибно ототожнювала "Дона Кажмурру" із літературою магічного реалізму. Визнаю, що це так само логічно, як шукати козаків у кожному творі української літератури. Логіка логікою, та десь у закапелках душі я собі думала: зараз поміж сторінками оживуть привиди чиїхось коханців, а як ні, то, може, котрась героїня, як та Ремедіос Прекрасна, зрине в небеса подалі від вульгарної земної в'язниці. Тим приємніше було помилитися: "Дон Кажмурру" — це аж ніяк не про магічний реалізм. І в аспекті стилю, і, відповідно, в аудиторії. Скажімо прямо, магічний реалізм не для всіх. А от "Дона Кажмурру" можна читати кожному. Цей твір, кажуть, навіть увіходить до бразильської шкільної програми. То що ж там?
Якщо охарактеризувати роман двома словами, ці слова могли б бути такими — "щоденник ревнощів". Сюжет простий: хлопчик Бенту зустрічає дівчинку Капітоліну, вони закохуються. На шляху до возз'єднання є деякі, сказати б, зовнішні перепони (Бенту має стати священиком, а сан не передбачає шлюбу). Та фатальним поворотом у стосунках Бенту й Капіту стають ревнощі Бенту, що з року в рік химерно повнокровнішають. Капіту підступно зраджує Бенту. Ось вам і мелодрама про кохання, розлуку, зраду і все те, чого прагнуть люди, коли занурюються в тканину серіалів. І так, дитина-невідомо-від-якого-батька тут теж є. Як і сентиментальні вставки, щоб "пробити на сльозу".
І якби на цьому все, то навряд чи "Дона Кажмурру" було б так цікаво читати. Але читати таки цікаво. Тому що кожен цікавий книжковий світ завжди має вимір, який я називаю для себе "ЩОСЬ ІЩЕ". Щось неочевидне, якщо тільки не придивлятися. Але не придивитися не вийде. Тому що після співчуття Бенту та його проблемам, після прогулянки його щоденниковими записами неминуче виникне питання: а чи мав Бенту підстави для ревнощів?
Оповідь від першої особи — це не тільки щирість і безпосередність вражень, а й інструмент ненадійних оповідачів. І ось ми вже не віримо Бенту, і ось він не ніжний лицар своєї дами серці, а ошалілий Отелло, що своїми руками нищить своє щастя. І сентиментальний роман ураз перетворюється на психологічний.
Чи зрадила Капіту свого коханого, читач ніколи так і не дізнається. Зате лайфхаки "Як послідовно й остаточно викурити щастя з життя" отримає. Вони універсальні що для кінця дев'ятнадцятого століття, що для століття двадцять першого.

Не без іронії
Якщо приймати на віру твердження, що іронія — ознака інтелекту, то "Дон Кажмурру" — це ще й інтелектуальна проза. Тут чимало ідеться про творчість, її природу, але також і про псевдотворчість. У творі помірна кількість афоризмів, і хоч я давно таким не займаюся, але все-таки щось для себе та й попідкреслювала.

Жузе Джіаш любив найвищий ступінь порівняння. Таким чином він наділяв думки монументальністю, й оскільки їх у нього особливо не було, то так він зазвичай видовжував речення.

Багато філософів, зрештою, — лише безробітні тенори.

Оскільки перша дитина моєї матері була мертвонародженою, вона звернулася до Бога, щоб Той дарував їй другу, й дала обітницю, що якщо народиться хлопчик, вона присвятить його церкві. Гадаю, вона сподівалася, що народиться дівчинка.

Я вчиняв оргії з латиною, але був незайманим із жінками.

Здається, у Тацита (...) я читав про іберійських кобил, які зачинають від вітру. У цьому розумінні моя уява була великою іберійською кобилою, у якої від найлегшого бризу народжувалося лоша, що потім перетворювалося на Буцефала.

Усім читати
Як можна зрозуміти, філолог знайде поживу для розуму під час читання "Дона Кажмурру": і через розширення читацьких горизонтів (чи багато ви читали бразильської літератури?), і через техніку оповіді (ненадійний оповідач), і через алюзійність. А от чи придатний роман для чистого читання? Без заморочування з алюзіями, натомість із безпосередньою насолодою занурення в історію? Співзасновниці видавництва Марина й Анабель провели експеримент: вони взяли кілька примірників роману й ходили по ринку на Академмістечку, заохочуючи продавців і продавчинь прочитати книжку й поділитися відгуком. Таку читачку дівчата знайшли. Дуже скоро вона має поділитися своїми враженнями. І я теж на них чекаю.

Людина VS сміття: що можемо зробити?

Кидаєш погляд на цю книжку й думаєш: гарно! Кислотний зелений колір ніби має виїдати погляд, але він натомість викликає співчуття до всіх тих пластянок і шкарабанок, що століттями поневіряються на сміттєзвалищах. Така обкладинка. Мультяшна і добра. І дуже-дуже серйозна.

фото взято із сайту https://starylev.com.ua

То що ж може зробити людина, щоб не перетворити планету на сміттєзвалище?  Багато чого. Сортувати сміття не проти більшість людей, принаймні на рівні ідей. Але крок від «бути не проти» і «нарешті зробити» часто лишається неступленим. Та після прочитання «Книжки про сміття» Галини Ткачук і дорослі, і зовсім юні читачі:

 

– довідаються про численні екологічні ініціативи в Україні та за її межами;

– знатимуть, яка альтернатива пластиковому посуду чи звичним пакетикам, у яких зважують овочі та фрукти;

– усвідомлять принципи сортування сміття та розшифровуватимуть загадкові досі позначки на упаковках виробів.

– дізнаються, що в Україні працює інтерактивна карта, на якій позначають сміттєзвалища, а потім звітують про їхнє ліквідування;

– з’ясують значення слова «плогінг» та за хештегом відстежувати химерне й корисне хобі;

– побачать, які архітектурні витвори можуть постати на основі переробленого сміття.

 

Родзинка книжки – не лише її інформативність, а й стиль. Власне, книжку писала не тільки Галина Ткачук, а й її помічники-школярі. Може, тому є відчуття, що до видання причетна команда. І що саме в команді круто не тільки писати книжки, а й очищати довкілля від сміття.

 

Видання не тільки про сортування сміття чи можливості його переробки. Це про стиль життя, що його треба виховувати з-за шкільної лави. Тут і ощадність користування, й усвідомлене використання різних речей, і виховання вміння відмовитися від зайвого. Це і є оте формування «людини майбутнього», тільки в ненав’язливій, хоч від того не менш переконливій манері.

 

У книзі не тільки теорія. Тут все на прикладах, усе в межах діяльності конкретних людей: і письменниці з донькою, що прибирали засмічений пляж; і досвід екоактивістів, що створили свої платформи для покращення ситуації в Україні. І кроки, які кожен школяр (а краще - команда школярів) можуть утілити у своїй альма матер.

 

«Книжка про сміття», отже, – це книжка про самовиховання. Про діяльність і уважність навіть до дрібниць людського повсякдення. Адже щойно ми усвідомимо, що дрібниць не існує, а відповідальність – не тягар, а необхідність, майбутнє планети може змінитися на краще. 

Джерело - блог Видавництва Старого Лева: Людина VS сміття: що можемо зробити?

«Окололітературне» – майже як «околофутбольне»

Єдиною моєю покупкою на цьогорічному Книжковому Арсеналі була книжка «Окололітературне» Тетяни Трофименко. «Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» – написано на обкладинці, і я сподівалася, що це буде якесь науково-популярне дослідження про тенденції розвитку нашої літератури у паролях і явках. Вийшло і так, і не так: щоб ці тенденції виокремити, треба читати між рядками, адже книжка – це збірка вже опублікованих рецензій Тетяни Трофименко із 2005 року до ближчих часів.

На відміну від творчості багатьох критиків, рецензії Тетяни Трофименко я майже завжди дочитую до кінця. Тому що а) вони веселі б) некомпліментарні. Ці дві ознаки відрізняють статті критикині від доробку її колег, зі статей яких часто незрозуміло: то як їм ця книжка? Ось тут все чітко і зрозуміло: твори сучукрліту авторці переважно не подобаються, й авторка пояснює, чому. Робить вона це в іронічній або саркастичній манері. Мені ця сміливість дуже подобається, хоча знаю, що багато хто  не любить статті критикиці (як себе називає авторка), тому що вони іноді бувають украй жорсткі й надто суб’єктивними (хоча що таке об’єктивність у розмові про книжки – не знаю). Особливо багато галасу кілька років тому виникло довкола циклу «Золоті хлопчики сучукрліту», де авторка вщент рознесла твори Андрія Любки, Олександра Михеда й Олексія Чупи, причому в статтях ішлося не тільки про твори, а й про життєписи авторів (відповідно, розмиту лінію етичності було ніби як перейдено, багато хто злився й ображався). Менше з тим, як читачці, мені було цікаво стежити за реакціями на опубліковане. Ба більше: мене не відлякала критика авторів, я навпаки після того прочитала хоч по одному твору кожного з них, щоб з’ясувати, що Чупу й окремі твори Андрія Любки я читати можу, а от Олександр Михед – точно не моє. Загалом статті Тетяни Трофименко нагадують літературно-критичний варіант моїх улюблених «Рагулів», адже борються проти несмаку в літературі. До речі, у "рагулівни" Тетяни Микитенко і критикиці Тетяни Трофименко є спільний проект –

премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу.

 Ну а що таке несмак - кожен розуміє по-своєму. Для когось це прямолінійна, не обтяжена символізмом та іншими естетичними викрутасами оповідь, комусь збитість сюжетних ліній та стереотипність зображеного (жінка-берегиня, село-оплот святості, українці – наймужніші козаки та найпалкіші коханці і всяка така єресь). Тетяна Трофименко послідовно критикує два недоліки, притаманні творчості наших авторів: це нав’язливий автобіографізм та безсюжетність. Відповідно, якщо авторка когось похвалить, то за хорошу роботу над сюжетом та за пошук нових тем.

Що іще в книжці цікаво, так це те, як змінюється манера самої авторки. Якщо в статтях початку двохтисячних критикиня висловлюється все-таки м’якше і нерідко з частиною, типу, що є щось у творах і хороше, то свіжі статті значно прямолінійніші (але й веселіші) і на компліменти зовсім не щедрі. За статтями, до речі, можна простежити розвиток (чи деградацію) нашого літпроцесу, адже Тетяна Трофименко пише про всі головні книжки року, та й не тільки про самі книжки, а й іронічно про все «окололітературне» (це як «околофутбол» - бійки після матчу). Хай там як, мені ця емоційність близька й цікава, але якщо в мене колись вийде книжка, якою я пишатимуся, то було б круто, якби Тетяна Трофименко її не прочитала))) Бо автори реагують на статті критикині трохи не так, як читачі з попкорном на трибунах.

За що я полюбила "Гру престолів" (і навіть не розчарувалася фіналом)

Останні кілька вечорів безглуздо зяють порожнечею. Я дивлюсь у вікно і думаю про нього. Про того, що надавав моїм будням сенсу, про того, з ким майже ніколи не було нудно. Про того, хто дивував і хто змушував цінувати життя (адже приємно жити у буднях, де на твоїх очах з дня у день не знімають голів, не палять міст і не випускають кишок).  Він - це серіал "Гра престолів".

Знайомство почалося натужно. Ми з чоловіком увімкнули першу серію й не додивилися до кінця. Похмурий антураж, якісь огидні персонажі, трупачини кожні півгодини. "Не моє", - подумала я й відмовилася. Але світ напосідав своїми "Як вижив Джон Сноу", "Бран - Король ночі? Неймовірні теорії" і "Топ 18+ сцен із Гри престолів". І я вирішила: не може людство бути таким нерозумним, щоб шаленіти від фігні. І почала читати книжку, щоб перемкнутися потім на серіал і стати, урешті-решт, фанатом "Пісні льоду й полум'я". Так що шановні люди, які пишаються тим, що не бачили жодної серії "Гри престолів": пишатися нічим.

Чому "Гру престолів" варто прочитати/подивитися?

1. Персонажі.

Їх тут ну дуже багато, і вони шалено різноманітні, багатогранні. Один каліка, що в муках стає провидцем, друга - юний янгол помсти за рідних, третя - наївна дурепця, що стане мудрою правителькою (хоча менше дратувати не перестане), четвертий - вродливий принц, що про це не відає й тимчасово підпрацьовує шпигуном, щоб потім щиро заприязнитися з ворогами; п'ята - Мати Драконів із поганою спадковістю; шостий - харизматичний дипломат енного левела, засновник демократії в царстві свавілля, якого, втім, на початку книжки називають виродком через те, що він - коротун. Сьомий з восьмою - брат і сестра, але не тільки. Чи варто продовжувати?  Краще ні, бо це я ще не згадувала про потворного здорованя, що мріє убити свого не менш здоровенного брата-убивцю, про хлопця, який ніяк не міг визначитися, хто ж він, і зрадив своє найсвятіше, а потім потрапив у лабети садиста й перетворився на тварину... А ще є красунечка-маніпуляторка, навіжена жриця, вогнекоса жінка-воїн, що загине від рук дитини... Час зупинитися. Бо про персонажів говорити можна довго.  Щоправда, автор регулярно проріджує їх, тому не варто прикипати серцем до улюбленців. Я двічі обпалювалася: на Неді та Робу Старках. Утім, крутість персонажів не в методичному авторському винищенні, а в тому, як вони змінюються. За ГП можна вчити дітей, як треба вибудовувати персонажів, як вони мають змінюватися, чому вони мусять бути неоднозначними. При чому такими є не тільки основні герої, а й другорядні: від Сірого Черва до Ягена Кхгара, від Мелісандри до Тормунда. Одного персонажа можна люто ненавидіти, щоб потім полюбити (як Джейме) або щоб принаймні зрозуміти і пробачити (як Теона Грейджоя). Щоб тримати рамку оповіді є, звісно, й рідкісні покидьки (Рамсі Болтон, Джоффрі Баратеон), але вони потім так смачно подихають, що катарсис барабанить по скронях.

2. Світ "Пісні льоду й полум'я"

Світ епопеї похмурий, але багатогранний. Тут вам і сувора Північ з чардревами та кам'яними замками, і загадкова Стіна, що охороняє Вестерос від химерних білих блукачів (поки до них, щоправда, сюжет дістанеться, Джоффрі Баратеон вже спочине в бозі). І дивовижні ландшафти півдня - від райськоподібного Дорна (насправді змійки там водяться ще ті) - до затоки Работорговців із єгипетським колоритом. І, звісно, Королівська гавань (якщо ви уявляєте собі красу Дубровніка, де й знімали цю локацію, ви розумієте, про якого типу красу ідеться). Усе це змінюється: від деяких королівств не лишиться каменя на камені, деякі райські пейзажі перетворяться на засніжені пустирі. Нудно не буде. А от красиво - так. І дуже, дуже видовищно, ніби в щедробюджетних фільмах.

3. Сюжет

Не скажу, що тут усе ідеально. Коли персонажів кілька сотень, завжди є ймовірність, що про когось автор просто забуде (як про Кейтілін Таллі в образі зомбака, щоправда, тільки в книжці). Але загалом збудований за найпопсовішим каноном (розлучи братів і сестер на початку, щоб звести їх аж десь за обрієм кінця) сюжет тримає в напрузі кожну книжку, кожен сезон. А епічність прикрашає навіть традиції миловаріння (так-так, тут теж є дитина, яка не знає, хто її батьки. Тільки не Дика Роза, а Джон Сноу їй імення).  Чи помститься Ар'я убивцям батька? Чи загине хоча б з другого разу Джон Сноу? Хто посяде залізний трон?  - я навела три питання, а можна згадати ще з десяток, через які не вдасться розтягнути задоволення й дивитися серіал (або читати книжку) неквапливо. Доведеться пожерти все за якийсь місяць-два-три (залежно від темпу читання).

Ще однією перевагою серіалу вважаю правильні наголоси в деяких дражливих і для сучасного суспільства питаннях. Це питання інакшості. Будь-який "інакший" персонаж викликає своєю інакшість тільки симпатію. Я реально вважаю, що Тіріон Ланністер (до останніх сезонів мій улюблений персонаж) до біса (до Біса) харизматичний. А інакшому у своїй орієнтації Лорасу Тіррелу я співчувала до його загибелі й оплескувала подумки толерантності (читай справжнього адекватного ставлення) зі сторони його родини. До речі, у книзі гей-лінія завуальована і читається між рядками, і це той момент, коли серіал тільки виграв від того, що цю лінію розвинули. Принаймні в образі Лораса. Ну бо розкутість Яри Грейджой і Елларії Санд разом із Оберином - то таке, мистецтво заради мистецтва, свобода заради свободи. Там по книзі, здається, й Дейнеріс мала різні досвіди. І Серсея теж щось там запалювала з якоюсь княгинею (але Серсеї ідеться не про сексуальну розкутість, а про жадобу домінування, адже Серсея завжди шкодувала, що не народилася чоловіком, а тому фактом свого народження в тілі дівчинки віддалилася від Його Величності Трону).

А ще круто, що жіночі образи в епопеї мало не важливіші, ніж чоловічі. Вони так само величні, так само слабкі й так само жорстокі, як і чоловіки. Р - рівноправність. Навіть якщо йдеться про тупість (маю на увазі Дейнеріс в останньому сезоні, але роблю поправку на кепські владолюбні гени, які й брата Візеріса згубили).

4. Акторський склад

Це вже ближче до серіалу. Я навіть не знаю, про що тут говорити. Усі актори дібрані бездоганно. Кожен втілює персонажа краще, ніж у моїй уяві, коли я читала. Зараз час від часу подивлюся якісь відяхи на Ютьюбі просто щоб подивитися на акторів, послухати їхні враження від сценарію. А, якщо по-чесному, то просто щоб з ними не прощатися.

5. Музика і заставка.

Я - та людина, яка НІКОЛИ не перемотувала заставки до "Гри престолів". (На відміну від чоловіка). Основна тема Раміна Джаваді слухана-переслухана у метро, у машині, навіть перед сном)))Слухана вона у версії купи оркестрів, у виконанні аматорів...  Ну а про майстерність виконання заставки до "Гри престолів" краще почитати тут:Вступна заставка (російською).

Щодо серій. Серії, які мене шокували (або просто були найемоційніші)  - це вбивство Неда Старка, зрада Шаї, смерть Дрого, ЧЕРВОНЕ ВЕСІЛЛЯ (мало книжку не викинула у вікно маршрутки, а книжка електронна), коли Джейме врятував Брієнну від ведмедя, знущання Рамсі з Теона, Битва бастардів, коли Ар'я покинула Пса, коли загинув Ходор!!!!, вибух септи Бейлора, коли стало відомо, що Джон - не бастард Старка, коли падлюка Баратеон спалив принцесу Ширен, коли Джон поцілував Дейнеріс, коли Санса тікала з Теоном, смерть Варіса, ну і битви з блукачами, весь сьомий і восьмий сезони.

Мій улюблений персонаж на момент завершення саги - Джейме Ланністер. Поки Тіріон перетворився на мирного й одноманітного у своїй правильності вершителя демократії, Джейме зберіг лицарство хоча б й у вірності найпаскуднішому персонажеві історії - Серсеї. Звісно, якщо увімкнути режим "фанфік", Джейме убив би Серсею, лишився б із Брієнною (улюблений персонаж із когорти абсолютного добра, але не такий цікавий в аспекті розвитку характеру). Але так то й так, є своя краса в такому вчинкові. Тим більше Серсея була вагітна (сподіваюся, що таки була). А от Джон Сноу, який убив Дейнеріс під час поцілунку.... Ну, так собі благородство.

Найхимерніший бог з машини - смерть Короля Ночі.

Взагалі Король Ночі мені норм. Небагатослівний, величний, з першого разу завалив дракона - круто, я вважаю. Але чому було сунути по Брана ще до того, як його сімпатічні (я так називаю блукачів) перебили би весь люд? Виграє кров жива у такій нетерплячості. А Король-то мерців. Якось не подбав про додатковий захист. Краще б Теон поцілив своїми суперстрілами під те мряцьке коліно. Та, схоже, сценаристам сказали, що час згортатися, технічка вже йде додому і нервово брязкає ключами

.

Як я ставлюся до нового короля?

Десь у мережі бачила мемасик. "Учись, синку, бо сидячи на дупі в житті нічого не досягнеш". І далі фото Брана Старка. Не можу сказати, що мене здивував такий поворот. Це ж як у житті: хтось, як каже моя знайома, двіжує, а хтось просто поводиться правильно й холоднокровно. І потім перемагає. Бран - найадекватніший, хоч і найнудніший претендент на престол. Бо Лід і Полум'я вжитися не можуть, вони самознищаться. Перемогти має розум, а не гаряче серце. Ну а що в Брана не буде спадкоємців, то це й на краще: не буде війн і кровопролиття, не піде брат на брата, а будуть вибори, Білль про права людини і Торжество Демократії.

Чим я лататиму душевні діри після закінчення серіалу?

Плекатиму сподіванку, що Джордж Мартін напише інший фінал у книзі. Що майбутні книжки будуть великими. Що я їх чекатиму, як цілий світ чекав восьмого сезону. А для цього - многая літа письменнику.

Тому що мене давно так нічого не захоплювало, як "Гра престолів". Тому що це черговий доказ щастя читання, споглядання й обговорення. Тому що досі гуглю щось типу "рамсі теон дружба" (бо актори дружать) або, змахнувши сльозу, "джон ігрітт весілля". Просто дивлюся на акторів, і почуваюся класно, що вони були в моєму житті, що були обговорення цих нескінченних ліній із друзями. Що ми разом ненавиділи Мізинця, любили Сема, хвилювалися за Джораха, сміялися з жартів Тормунда, страждали з Брієнною. Уболівали за Джона Сноу. А хтось, може, за Дейнеріс.

Банально, але.... Хочу розбачити всі сезони і книжки, щоб пізнати їх заново.

І заздрю тим, у кого весь цей шлях попереду!

(ПОЗА КОНТЕКСТОМ. Усім, хто побачив помилки у написанні слів (або хибодруки), не забудьте написати, бо я ж учителька, а в учителів свої гілті плеже на дозвіллі.)

Кому вірити: блогерам чи критикам?

Бог чи матерія? Курка чи яйце? Літературна критика чи блогінг? Останнє питання вже років із три гуляє по багатьох літературних заходах і вже набуло статусу філософського. Бо відповідь, ясна річ, одна: і критика, і блогінг, головне, щоб якісно. Я ж по можливості ходжу на такі події не для того, щоб кричати "Бійка! Бійка", коли хтось зарядить, що критики - це зануди, а блогери - непрофесіонали. Мені більше цікавить, як по-різному можна говорити про книжки. І тішуся, що такі розмови можливі в принципі, бо ще років 5 тому блоги про літературу якщо і були, то якісь самітні й поодинокі, без натяку на середовище. Ну а критика... Про критику якось іншим разом.

Отже, (хоча хто починає втуп зі слова "отже"?) 6 червня у ПінчукАртЦентрі відбулося обговорення діяльності книжкових блогерів і критиків. Модерувала зустріч Дарина Гладун. У дискусії взяли участь книгоблогерки Катерина Молочко, Анна Єкименко-Поліщук, Марія (maria_pravda і Інстаграмі), anniereadsbook (теж із Інстаграму). Це лінія оборони блогерів. Зі сторони критиків був єдиний представник - письменник та літературний критик Олег Коцарев. Ось такий нерівноцінний у кількісному аспекті батл.

Хоча який там батл? І між ким? Майже всі учасники обговорення за фахом журналісти. Та ще й всі одне поперед одним люблять книжки в масштабах своєї діяльності: чи то культурна журналістика, чи то youtube-канал, чи сторінка в Інстаграмі. Без жодного протистояння.

Але ж тема дискусії побудована на альтернативному питання: літературна критика чи блогінг? 

Треба з'ясувати різницю.

А різниця умовна.

Звісно-звісно, "чиста" критика передбачає грунтовніших знань про літературний процес. Аж до межі, де критика перетинається із літературознавством. Хоча мені вже трохи перестає подобатися, коли критиків асоціюють із, даруйте, Інститутом літературознавства НАНУ. Не заперечую, що там подеколи працюють цікаві науковці, але саме уявлення про цей Інститут (як і будь-яку офіційну наукову установу) сонно-негативне (принаймні, у мене, надто з огляду на плагіат-скандал, який, попри все, як покривався, так і покривається далі, навіть попри зусилля окремих останніх із Могікан змінити ситуацію й не заплямовувати репутації). Бачите як я плавно сповзла вже зовсім на нелітературну тему? А це тому, що такі інституції часто й асоціюються зі чимось довколалітературним, переважно шкурним або майновим (як у НСПУ). Це я до того, що критики звідти якщо й виникають, то не завдяки, а всупереч. І в Україні я не знаю, чи й назву хоча б із десять літературних критиків, чиї погляди й стиль мені цікаві, а активність  стабільна. 

З блогерами ситуація інша. Їх уже багато і стає ще більше. І пишуть активно. Звісно, якість дописів теж різна. Але книжкове блогерство - це все-таки хобі, у якому кожен вдосконалюється (або не вдосконалюється) у своєму темпі й зі свого бажання. Блогери - це передусім емоційність, це красиві картинки (хоча для мене картинки неважливі від слова "зовсім"). Чому кажу про картинки? Бо одна із присутніх поставила питання, типу, як книгоблогерки плекають єдиний стиль у своєму інстаграмі й відшуковують свої фішечки, щоб привабити більшу частину аудиторії. Хоч принагідно до розмови про інстаграм, що є передусім візуальною спільнотою, запитання справедливе, по-моєму, не всім блогеркам воно сподобалося, адже є універсальна відповідь "про книжки завжди читатимуть менше, ніж про чувака, що обклеївся скотчем і зняв себе на камеру". Тож, виходить, надмірно перейматися смаками аудиторії й намагатися сподобатися ніби і не випадає. З іншого боку, справедливо і те, що дуже скоро всі загравання з єдиним стилем стануть пережитком. Знову-таки, тому що це кричить "я хочу сподобатися кожному", а кому цікавий блогер, який хоче сподобатися кожному?

Цікавим і дражливим питанням дискусії було питання волонтерства. Ні для кого не секрет, що блогери - це волонтери, які поєднують своє хобі із місією книгопоширення й реалізацією верхніх шарів із піраміди Маслоу-Ікроу. А нижні задовольняють інші види діяльності. Тобто блогерам платять хіба книжками. Критики працюють за гонорар (от, все-таки знайшли ще одну відмінність). Зі свого досвіду скажу, що мені за відгуки платили двічі. Одного разу у 2011, здається, році я запропонувала тему для статті на сайт, її опублікували, і мені заплатили 300 гривень (я купила фен, він працює досі). у 2017 році одне видавництво запропонувало мені написати відгук на книжку і заплатили за нього теж 300 гривень. Здається, купити фен на такі гроші вже не можна. Усі інші відгуки я писала або за книжку, або за сертифікат на книжки. Це означає, що у мене є інша робота і купа підробітків. Думаю, так відбувається і з іншими блогерами. Що платять критикам - не уявляю, хоча, попри все, треба чітко усвідомлювати, що робота критика (якщо це хороший критик) важка і потребує значних знань із теми. Вона зазвичай інтелектуально складніша, ніж робота блогера (бо мета й аудиторія диктують правила) Отже, критика для мене - це 1. Контекст. 2. Аналіз твору із відчитуванням алюзій, метафор, простеженням зв'язків твору із іншим доробком автора, так само як і з доробком авторів-попередників тощо. 3. Стиль. Критик має бути вправним у стилі. Його іронія має бути родзинкою, а суб'єктивність (навіть якщо вона часом перетворюється на зашквар, як у Тетяни Трофименко, наприклад) виправдана й обгрунтована. 4. Погляд у майбутнє літератури (сумний або обнадійливий, або нейтральний). 

З іншого боку, блогери зазвичай більше переймаються естетикою подання матеріалів, його настроєвістю й натхненністю. А буктьюбери ще й уміють монтувати відео))) 

Звичайно, хороший блогер - це ще і критик, який заховався десь між лавандою й мандаринками. Блогери, які мені подобаються, це критики, які так себе не називають. Але вони впливають на чималу кількість читачів різного ступеня підготовки. Хороші книгоблогери для мене - це лагідні критики, які не шмагають читачів термінами та грою в критичний бісер, а кажуть: сядь зі мною, поговорімо, у мене є чай із лавандою. І ще десь мандаринки лежать.

А тепер зацініть, як я під виглядом відгуку на подію розписала свої погляди на цю подію. Так робити негоже. Тож як виправдання своїх суб'єктивних дій, розкажу, що цікавого на зустрічі розповіли її учасники. Робитиму це тезово. Отже.
 -  Сучасна критика поволі відходить від тенденції повчальності та викривальності. Перевага блогера в швидкій реакцій та здоровому перенесенні акцентів на анотування. Блогери не вчать.  Межа між критиками і блогерами буває розмитою. Трапляється, що короткий блогерський огляд виконують цілком на академічному рівні. І критики, і блогери мають одну мету: розповісти, що це за книжка. (Олег Коцарев)
- Критика - для авторів. Блогери - для читачів. (Анна Єкименко- Поліщук)
- Критика - це не так про аудиторію, як про тип діяльності. Критик аналізує, а блогер ділиться враженнями. (Катерина Молочко)
Звісно, це не все, що розповіли учасники зустрічі. Цікаво було послухати про блогерський досвід в Америці, що ним поділилася anniereadsbook (до речі, дуже красивий профіль, навіть я підписалася). Цікаво було послухати питання від глядачів і переконатися, в якій бульбашці живе кожен із нас і наскільки химерними бувають ці рідкісні перетини. Цікаво було просто посидіти й понасолоджуватися розмовою про книжки. Розмовою, для якої ще 5 років тому не було підстав.
Що мене тривожить?
Те, що часом блогери зникають. Тому що лупати сю скалу як хобі може не кожен. Я, наприклад, уже давно не можу й пишу вкрай рідко, хоча і думок море, й ідей, бракує тільки часу. Ось цей пост я пишу вже два тижні по абзацу, тому що не маю часу. І от помічаю, що блогери, яких я ніжно люблю, поволі або переходять в якийсь інший сегмент самопошуку, або вигорають і стають нецікавими. Це не про всіх, але трапляється. З іншого боку, з'являється нова, свіжа кров, ладна рвати і метати для розвою української словесності. Отже, ідеться про поступовий розвиток середовища. Про літературний процес. І це добре.
Окрім тривог, є і радощі.
Книжок багато. Читачів більшає, більшає розмов про прочитане. Кожен може написати будь-куди і, залежно від рівня статті чи огляду, опублікуватися, познайомитися з видавництвами, займатися благородною справою поширення книжок та розмов про них. Це велика розумова розкіш. Це цінно. Навіть незважаючи на те, що рівень розмови про книжки буває різний.
Отже, про блогінг в Україні можна починати серйозні розмови. Навіть попри брак самої актуальної укранської літератури (книжок у нас таки виходить украй мало). Навіть попри те, що блогерам не платять, це не відбиває бажання натхненно займатися своїм хобі.
Тепер було б класно, щоб у нас так розвивалася і критика. Бо критиків у нас ну дуже мало (порівняно з блогерами). Але це тема іншої розмови.

"Смолоскип": несподівано і дуже радісно

Побачити Париж – і померти. Здобути відзнаку Смолоскипа – і можна далі не писати))) Насправді, на мою думку, для автора-початківця будь-яка премія «Смолоскипа» – вагомий натяк на те, що писати далі таки варто. Дехто так і зробив: Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк, Дмитро Лазуткін, Любов Якимчук, Юлія Стахівська, Анатолій Дністровий і навіть Андрій Кокотюха... Це неповний перелік лауреатів конкурсу.

Любов родом із книгарні

Моя любов до цього конкурсу і до самого явища «Смолоскип» загалом почалася з книгарні на Межигірській. Я туди прийшла на першому курсі. Саме там уперше відчула бажання «купити все». Зокрема круті перевидання класиків. З часом том Клима Поліщука, виданий у серії «Розстріляне відродження», надихнув написати курсову про творчість цього автора. Загалом поличка будь-якого україніста немислима без видань «Смолоскипа»: тут і антологія «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, і твори окремих авторів (Юліана Шпола, Михайля Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та ін), і мемуари шістдесятників, і твори авторів діаспори, і чудова антологія критичних текстів ХХ століття. А ось нещодавно вийшов п'ятитомник творів Миколи Хвильового. Усе це – для вічності, але читати варто тут-і-тепер.

Конкурс, що творить середовище

Сама енергетика видавництва епічно сполучає літературне минуле і майбутнє. Тому що має свою історію. Конкурсу видавництва «Смолоскип» уже 26 років. Мені 28. У конкурсу чудова репутація, він творить середовище. Жоден інший не має такого лоску елітарності, особливо на тлі багатьох інших конкурсів для початківців (та і не для початківців теж). Бо шлаку таки чимало. Минув час, перш ніж я навчилася відрізняти адекватні премії від містечкових конкурсів ні про що (досвід роботи в "ЛітУкраїні" не проп'єш).

Але історія історією, але має бути ще і стиль премії, репутація. Фішка. Більш-менш сталий склад журі, якому я завжди довіряла перш за все як читач. Наталка Білоцерківець (авторка багатьох поетичних збірок, зокрема знакового для «вісімдесятників» вірша «Ми помрем не в Парижі»), Ростислав Семків (автор лайту «Як писали класики», «Як читати класиків», перекладач харду «Західний канон» Гарольда Блума, ведучий «Бібліофану», викладач Могилянки). Олег Коцарев (сага «Люди в гніздах», збірка "Цирк", один із середовищетворчих фігур української поетичної спільноти. Тобто тусовок). Поети ж бо, на відміну від прозаїків, не так сильно гніздуються вдома, і це прекрасно.

Я читала багато творів лауреатів "Смолоскипа", а за одним стежу взагалі дуже пильно. Маю на увазі Мирослава Лаюка. Як почула його вірш про дідів у збірці "осоте!" (що й отримала першу премію на "Смолоскипі"), так читаю і досі все, що він напише. І коли подобається ("Баборня", "Метрофобія", "Троянда"), і коли ні ("Світ не створений"). Цього ж року вперше за багато років присудили першу премію в номінації "Поезія". Дуже цікаво почитати нову лауреатку!

Моя дорога до "Смолоскипа"

Мені завжди хотілося взяти участь у "Смолоскипі", адже це – знак якості. П‘ять років тому вперше надіслала на конкурс свої оповідання. Очевидно, тоді рівень мого критичного мислення щодо своїх можливостей був не дуже високий, а мотивація взагалі якась провінційна: «всі надсилають, а мені чому б не спробувати» (хоча все-таки, за моїми спостереження, якщо щороку надсилати на "Смолоскип" твори, то колись щось виходить). Так от, перший мій рукопис був солянкою всіх творів, що я написала. Концепція збірки? Ні, не чула. Звісно, премії тоді я не здобула, зате отримала якийсь такий припис, типу, пробуйте далі, у вас є перспектива (щось типу "Міс чарівність": день не ваш, але ми люди привітні). Я подумала, що колись візьму участь іще раз, але якщо і тоді отримаю "Міс чарівність", то добре подумаю, чи варто писати. Просто читач із мене кращий, ніж автор, і я буду тільки рада правді: моє – добре, а ні – ну, нічого страшного (визнаю, що це нездоровий максималізм, я просто така людина, тож з мого мислення прикладу не беріть). У мене просто робоча травма після роботи в "ЛітУкраїні": краще щоб дерева не гинули на папір, покладений для життя слів про ніщо (це не всіх авторів "ЛітУкраїни" стовалося, але надто багатьох).  
Так от, я вирішила, що вдруге спробую точно. Але оскільки писати щороку по 100 сторінок для мене нереально, потрібна кількість сторінок назбиралася аж через чотири роки. І ось напередодні 2019 року я вирішила надіслати на конкурс збірку оповідань, об'єднану образом філолога. У кожному творі він є: або як вчитель, або як людина, що здобула філологічну освіту і не знає, куди її притулити; або як практикант, що збирає фольклор; або як пафосний чувак, що вміє створити довкола себе атмосферу елітарності, хоча невідомо, який він є насправді. Або як редактор, що працює над рукописом фентезі-саги, автор якої – ембріолог. Або студент літературної творчості, якому задали написати детективне оповідання, але хтось запізно почав це робити. Не можу сказати, що перебуваю в захваті від збірки, однак цей рукопис – моя розвідка у табір можливостей і пошук відповіді на питання: так чи ні? Учора третьою премією мені сказали "так". Що ж, можливо, колись я напишу щось ще краще і тоді надсилатиму доробок на конкурс із передчуттям повної перемоги. Можливо, майбутній рукопис буде вартий книжки, яку я б хотіла бачити і читати сама.

Принаймні, завдяки конкурсу я знаю, що маю право так думати, а далі все залежить від досвіду і працьовитості. Дуже дякую членам журі за увагу до рукопису. А всім, хто любить "Смолоскип", як люблю його я, бажаю успіхів!

Дуже приємно, що премію в поетичній номінації здобула моя колега Наталія Мандрицька. Це дуже круто й цінно. С – середовище)))

ПС: сорі за лапки різного накреслення у дописі) Блоґспот не передбачає заміни, а писала допис то з телефона, то з компа.

Осот, що перетворився на троянду

Якщо абстрактно уявити рожеву в золоті поетичну книжку під назвою “Троянда”, то є ризик зануритися в “неповторну” атмосферу споглядання якогось кафе під назвою “Зінаїда” або виставку вишивок учнів третього класу за темою “Шевченко і я”. До чого ці віддалені від книжки Мирослава Лаюка аналогії? До того, що тільки зухвала людина може назвати збірку “Трояндою”, не боячись звинувачень у банальності.

Утім, поки одні думатимуть: “А чого це така проста назва?”, інші кинуться шукати аналогій із вічним образом троянди й думати, чи є якийсь зв’язок збірки із “Іменем троянди” чи ще будь з яким із відомих творів, у назві якого наявний такий благодатний для інтерпретацій образ. Я й сама подумала: о, в нас з’явився ще один трояндовий поет (перший і номер один для мене – Кость Москалець і його “Келія чайної троянди”). А потім вирішила, що не варто надто покладатися на недоведені, напіввідчуті аналогії. Автор так назвав то й назвав. Ліричний герой поезій Мирослава Лаюка ще зі збірки “осоте!” чесно попередив: “що як хочу так і називаю”. І називає вже третю збірку поспіль.

“Я написав на холодильнику “птах” -

і він вилетів у вікно: ого!

за три тополі, панельний будинок, а на руках

ще більше проступило червоного.

Написав на стіні “машиністка” –

і вона почала друкувати все, що я казав,

написав на дев’ятці “шістка” –

і цифри її вигнали зі збірника вправ”.

Як бачимо, збірку “осоте!” і “Троянда” споріднює не тільки рослинний образ, хоча і це, може, не випадково. Обидві збірки про називання, тобто про призначення творчості, зокрема поетичної. Про поетичну свободу – і велично, й іронічно. Та найголовніше – про любов. Такий-от трояндовий контемпорарі.

Як і попередні збірки, ця продумана композиційно. Вірші про життя об’єднує тема творення, втілена в образі троянди, яка “і глина, і краса, і тіло”, і щось невловиме “те, що було в руці і більше не є”. Є тут і самопошук з “осоте!”: “позбав мене імені осоте я хочу стати тобою”. У “Троянді” це звучить як: “ми придумували мені ім’я. ми позбавляли мене імені”, “тепер яке ти мені ім я даси”. Це збірка про нові кроки на шляху поетичного становлення, дорослішання. І водночас про примарність цього дорослішання, про неможливість раціонального осмислення цієї “гри в бісер”.

Водночас – і про це всі книжки Мирослава Лаюка, не тільки поетичні, – збірка “Троянда” про всеосяжну любов. До себе, до іншого, до світу загалом. Може, тому у “Троянді” пошуку більше, ніж втрат, остраху й іронії. А ще завдяки оформленню Альони Соломадіної гортати книжку – солодке задоволення. Тут так багато вигадливих шрифто-орнаментів, що книжка сама нагадує троянду, між пелюстками якої заховався текст. Книжка як арт-об’єкт? О так.

“Трояндо, що найголовніше” – такими словами відкривається збірка. –  Щоб не зсохлося серце” – відповідає остання сторінка. Так автор не боїться говорити просто. Так із осоту виростає троянда.

Джерело: Осот, що перетворився на троянду

Книжкова "Після льоду й полум'я" позаду (СПОЙЛЕРИ З ПЕРШИХ АБЗАЦІВ)

Уся драма в тому, що я прочитала п'ять книжок і дивлюся четвертий сезон, а світ уже проглянув 4 серії восьмого сезону. Проглянув і мовчати не може. У Фейсбук хоч не заходь. От нащо я знаю, що Ар'я вбила Короля Ночі? Та в книжках Джорджа Мартіна Король Ночі ще навіть не з'явився! Як і в четвертому сезоні серіалу, який дивлюся навздогін книжкам (хоча скоро я їх пережену, адже серіал випереджає книжкову сагу).

І так на кожному кроці. Щойно я пораділа, що з'ясувала зв'язок між Джоном і Деєнеріс, як хтось мені написав, що вони тітка і племінник. Зайшла у скайп на заняттях з учнем, і розмови почалася з того, що "Нарешті Ар'я це зробила!" – "Убила якогось злочинця?" – "Та ні, покохалась із Джендрі!". Ну, дякую.

Треба купити собі футболку із написом "спойлерам про "Грі престолів" – бій!".

І все ж, і все ж. Десь я розумію всіх цих розумників, яким за милу душу виливати свої емоції на непідготовлені голови читачів/глядачів. Я себе ледве стримую: мій чоловік взагалі не в курсі цієї історії. Ось чому так цікаво споглядати його реакцію на Червоне весілля, на зраду Шаї, на бій ведмедя з Брієнною і ще на купу інших драматичних моментів серіалу. Але я його оберігаю словами: "Ой, ну ти не уявляєш, що буде далі! Там буде таке!"

Першу книжку ПЛІП я почала в січні, останню завершила на початку травня. Ось причина, чому 100 прочитаних книжок мені цьогоріч не світить. Хоча я не жалкую. Схиляю голову перед автором книжки й творцями екранізації. Обожнюю цей твір. Обожнюю Тиріона, Джейме Ланністера, Брієнну Тарт, усіх Старків, що вижили і що загинули. Обожнюю неоднозначність образів (тому в переліку улюблених Джейме). Але дуже хвилююся, як ця заварена каша розрулюватиметься. Бо в книжках вона розрулюється ну дуже повільно. Санса Старк все ще не дружина болтонського бастарда. Короля Ночі нема і близько (добре, хоч Джона Сноу вбили, я то знаю (дякую, любий інтернете), що він якось там оживе). 

Які мої прогнози?

Я не знаю, хто посяде престол, але було б дуже круто, якби це був Тиріон. Тому що він пройшов усі кола пекла і побачив життя з усіх сторін. Він, до речі, навіть на свині гарцював перед вельможами (чого в серіалі, наскільки я знаю, нема, а шкода: там зворушлива лінія стосунків з карлицею Пенні). Санса, Ар'я, Джон і Деєнеріс теж бачили пекло, але ніхто з них мене не чіпаляє так, як Тиріон. Лінія Деєнеріс усе ще для мене найнудніша. Прийшла в місто – загарбала його з величним виразом обличчя. Звільнила рабів. Подумала про коханця і про престол. Попереживала через своїх драконів. І так весь час. Деєнеріс надто серйозна. Сама Емілія Кларк на питання, в чому різниця між нею та Деєнеріс, сказала: у мене є почуття гумору. До речі, акторку я просто обожнюю: суперхаризматична. А в неї вже було кілька інсультів (раджу почитати чи переглянути інтерв'ю акторки, її сила духу вражає).

Джон Сноу. Актор вродливий шо капець. Лінія Джона цікавіша, ніж Деєнеріс, але все одно для мене так собі цікава. Розумію, що там всі вишні на торті криються в походженні Джона, але поки я цього не знаю (ага. не знаю). Тож передчуваю, що по-справжньому оціню цей образ пізніше.

Джейме Ланністер. Ненавидіти його можна тільки в першому сезоні. Далі він просто намистинка. Особливо з Брієнною. І потім на суді Тиріона. Оскільки я помітила любов Джорджа Мартіна до химерної симетрії (у першому сезоні Нед Старк знімає голову з дезертира – в останній серії цього сезону якийсь недоумок Ілін Пейн знімає її з Неда), я вірю (хочу вірити) у дві речі: 1. Те, що Джейме жорстоко скинув Брана з вежі, має якось доленосно виправдатися. 2. Я просто мрію, щоб Джейме убив Серсею! Мене б улаштував такий фінал. Бо вбити Серсею – це не тільки позбавити світ саги цієї мегери, а й символічно знищити зло в собі, бо ж Серсея – це частина Джейме. Ну але побачимо.

Чи сильно відрізняється серіал від книги? Несуттєво. Там зовсім нема гей-ліній (хоча є прямі на неї натяки). Натомість у книзі є Тиріон на свині. Дружина Роба Старка не гине на Червоному весіллі. Кейтілін Старк воскресає у вигляді зомбі (але нашо – це треба в автора спитати, я так і не зрозуміла). Рамсі Болтон одружується із Лже-Ар'єю, і Теон не каже йому, що це не Ар'я (як у книзі дійде черга до Санси поки що не уявляю). Яру Ґрейджой звати Аша :) Якщо в серіалі можна припустити, що Шая зрадила Тиріона через ревнощі, то в книзі вона просто паскуда без жодних натяків на виправдання. Ну, може, ще щось.

Ось такі враження від перегляду. І знаєте що? Я рада, що всі перегудять про фінальний сезон, а в мене ще лишиться кілька сезонів і книжок попереду (дай, боже, здоров'я автору і розуму все це доладно згребти докупи). Але шановні люди, що прочитають ці рядки, не спойлеріть, будь ласка, як я в цьому пості. Попереджайте! 

Пісня льоду і полум’я (будуть спойлери)

Якби я читала «Пісню льоду й полум’я», живучи на безлюдному острові й не знаючи, що всі шаленіють від цієї саги, то по-іншому сприймала б текст. Я б не читала відгуків на кожну з важких сцен і не наривалася б на спойлери. І взагалі не переймалася б, а що ж про це чи те думають інші. Але ж ні. Тепер, крім безпосереднього залучення в історію, я стою ніби осторонь і думаю: як ця книжка перетворила півсвіту на кріпаків? Ну бо 1200 сторінок третьої книжки – це хіба не кріпацтво? Без відриву читати книжку, з жодним персонажем якої ти не можеш і не хочеш співвідноситися, – це хіба не кріпацтво? 

Понеділок почався жахливо, бо як сніг на голову автор убив Роба й Кейтілін Старк на весіллі. Я знала, що десь у книжці є криваве червоне весілля, та все ж покладала надії, що то буде весілля Джоффрі. Але ні (з Джоффрі все вийшло хоч і огидно, але не так, як зі Старками).  У коментарях до цієї сцени хтось написав: «гарне весілля, і конкурси хороші». Сміх як терапія. Але мені було фігово. Поговорила з колегою, вона каже, що у фільмі там ще більша жесть, ніж у книжці (розпорювання живота вагітної – як добре, що в книзі цього нема). Прощавайте, Старки, ви були норм.

Лишається Тіріон. Все, тепер він точно мій улюблений персонаж. Найбільш людяний і веселий. І саме на суді Тіріона мені вперше за всю історію захотілося плакати (Шая, яка ж ти падлюка). Те, що Тіріон убив Шаю і свого батька (другого найогиднішого для мене персонажа після Петіра Бейліша), було для мене несподіванкою. Ось хто тут справжній Царевбивця, а не ця мутна історія з Джеймі Ланністером.

До речі! Джеймі в третій книзі несподівано починає скидатися на мученика, і якось вже йому пробачається каліцтво Брана Старка (хтозна, може, саме воно зробить Брана якимось пророком абощо, бо екстрасенсорні здібності вже прориваються, хоч від цього читати про Брана не стає цікавіше). Бачте яка я стала жорстока? Ніби і забула, що Джеймі скинув з висоти хлопчика. Насправді стосунки між Брієнною і Джеймі справді зворушують, попри весь той гидотний антураж, де вони розгорталися. Красунчик Джеймі і повторна, але благородна Брієнна! Хто б міг подумати, що між ними виникне така глибока лицарська взаємоповага! 

Кого іще по-справжньому шкода в третій книзі, так це Сансу Старк. Здається, шлюб з Тіріоном був найкращим періодом у її житті. Попереду знову буде якесь дно (бо все, що стосується цього огидного, слизького Петіра – це дно). Про Сансу мені читати чи не найважче. А автор її все не вбиває, тож читач мучиться разом з нею.

Ар’я… Це як Цирі у «Відьмаку»: ангел помсти. Але ангел поки підростає, тож, думаю, її помста у всій красі постане десь далі.

Дейенеріс. Вона як Йенніфер у «Відьмаку»: бездітна жінка, материнство якої реалізується на іншому рівні. Дейенеріс мати драконів. За таку владу треба заплатити особистим щастям – чоловіком і дитиною. Логічно, щоб у підсумку володаркою престолів стала саме Дайенеріс. До речі, дракони поки що наймиліші створіння у сазі. З Дейенеріс так само, як і з Ар’єю: ще нарощує свою міць і поки виглядає побічною лінією в сюжеті. І навіть любовні колізії з вічно-у-френдзоні Джорахом так собі. 

Джон Сноу… Тут для мене все досі досі нуднувато. Навіть кохання до Ігрітт. Хоча з цим образом все вже краще, ніж у попередніх книжках, бо ж тепер ясно, що Джон – король Півночі. Тільки він, здається, ще не в курсі. Цікаво спостерігати, як автор розганяє трьох персонажів – Ар’ю, Дейенеріс і Джона – щоб десь ними вистрелити й затьмарити всі ці потасовки між Ланністерами-Баратеонами. 

Підсумок: третя книжка дуже цікава. Може, найцікавіша з усіх трьох. Але попереду ще купа сотень сторінок. І вчора трейлер восьмого сезону вийшов. Це я ще раз мучитимуся, дивлячись серіал???

ПС: А хтось знає, де малий брат Брана дівся?

ПС: раптом що, не така я вже й мучениця. Це називається читацьке задоволення. Увесь світ, що любить «Гру престолів», збочений. Я тепер теж у клубі, ю-ху!